Майстер сів. Голова Президії переконався, що більше ніхто не бажає висловитися, зробив непомітний порух рукою, і підвищення, на якому знаходилася Президія, огорнулося непроглядною сірою завісою.
Доки Президія обговорювала справу Ірене й вирішувала щодо вироку, викладачі у залі теж активно перешіптувалися.
— Може, ще й не все втрачено, — промовила Аделіна Лікофрон. — Схоже, що її зізнання може зіграти їй на руку.
— Не тіште себе ілюзіями. Звичайно, це може трохи пом’якшити вирок, але не більше, — відказав Евагор. — Захищати її буде лише майстер Теїр, та й то не надто активно. А нейтральну позицію займатиме лише гранд-майстер Планкетт.
На підтвердження слів майстра Евагора Елітіса завіса зникла і лорд Планкетт оголосив:
— Президія іменем Безмовного Арбітра постановила: підсудну визнати винною у скоєному і, з врахуванням пом’якшуючих обставин, засудити, на її вибір, або до ув’язнення в острозі Тридонус терміном на десять років або до дечаризації. Рішення підсудна має прийняти негайно.
Залом прокотився задоволений гул. Схоже, багато хто й справді боявся, що Ірене виправдають.
Магістерка Ірене стояла бліда, як полотно. Очікування її рішення у повній тиші і під пильним поглядом голови тривало кілька хвилин. Нарешті вона ледь чутно промовила:
— Дечаризація.
Вражений був навіть голова Президії. У повній тиші він повільно промовив:
— Ми приймаємо ваше рішення. Дечаризація буде проведена через тиждень. Опісля ви зможете як залишитися в Академії, так і покинути її назавжди. Прошу охоронців відвести магістерку Урегус до приготованої їй камери, де вона пробуде до виконання вироку.
Два служники й майстер з військового відділення вивели Ірене з кімнати. Тільки після цього у залі розпочалося перешіптування. Обговорював те, що сталося, навіть склад Президії. Гран-майстер не звертав на це уваги, бо подія справді була неординарна, він задумливо гортав папери. Вигляд у всіх був стурбований, лише майстер Йон Ауст Мейсон виглядав задоволеним.
— Що вона зробила? Вона що, зовсім здуріла? — вражено сказала Евагору Аделіна Лікофрон.
— Для нашого плану це не має значення, — відказав той, але якось невпевнено.
— За останні сімдесят років подібного в Академії не траплялося! Це стане відомо на всю Еру! Це ж сором!
— Це з викладачами не траплялось… І не думаю, що трапиться.
— Я б і на п’ятдесят років відправилася в Тридонус, аби тільки не це… навіть страшно вимовляти.
— Вірогідно, у Ірене є причини боятися Тридонуса.
— Ну, знаєте… Краще вже смерть, аніж це. Якщо вирок виконають, то вона ж стане… взагалі незрозуміло ким.
— Вона залишиться людиною, — м’яко відказав Евагор.
— Так, але ж без чар! Навіть без природного захисту! Вона буде нездатна захистися від будь-кого і будь-чого! Нездатна ні до якої діяльності… Це ж страшно.
Евагор задумливо і хмуро мовчав.
— Досить вже, — нарешті сердито буркнув голова Синедріону. — Необхідно переходити до наступних нагальних справ. — Всі змовкли, і він продовжив: — Дату учнівського балу, включно з фіналом турніру з Гри та конкурсом краси, пропонується призначити на 20й день зими, тобто через два тижні, у неділю. Є заперечення? Приймається одноголосно. Тепер розглянемо ситуацію з Адатах ніа Тіамах. Прошу надати слово Марії Урсулі Тарту.
На невелику трибуну перед президією вийшла висока й струнка жінка, ще молода, але вже з сивим волоссям і вкрай стомленим обличчям.
— Ада — це прийомна донька наша з Діором Тарту. У віці п’яти років, вже після нашого в Академію у якості послів Межиріччя прибуття, вона не зовсім людиною виявилася… Прямо кажучи, вона від народження вампіркою була.
— Як заливає, — іронічно відмітила Аделіна. — Ріднесенька ж її дочка. За милю ж видно, що їхня сімейка вся така, представники одного з найдревніших Домів, а нині мало не очільники нашого академічного Дому Ніах.
— Якийсь час ми це приховувати намагалися, на якесь вирішення проблеми сподіваючись.
— Сподіваючись, що вона таки стане повноцінною вампіркою, — знову усміхнулася Аделіна, та, помітивши короткий погляд у свій бік Марії Тарту, вмить набрала серйозного вигляду.