— Проте, наші надії марними виявилися. Нині Ада намагається зі своєю природою боротися, але безуспішно. Ми просимо Синедріон своєю владою скористатися і Аду на батьківщину відіслати, оскільки в Академії її залишати небезпечно для учнів може бути.
— Ви просите про це Синедріон, оскільки вона не бажає сама відправитися додому? — прохолодно спитав гранд-майстер.
— Так. Їй сім років, і хоч, до законів Межиріччя відповідно, ми право приймати рішення за неї маємо, але чари, її природою обумовлені, нам мати хоч якийсь вплив на неї не дозволяють.
— Наскільки мене проінформували наші цілителі, Адатах нині перебуває у нашому шпиталі. Вона відмовилася бути вампіром, хоч це прирікає її на нестерпні муки і швидку смерть. Це так?
— Так, — ледь чутно й опустивши погляд, промовила Марія Тарту.
— Якщо так, то яку, цікаво знати, небезпеку вона становить для наших учнів?
Аделіна знову усміхнулася і промовила:
— Класно він їх. А то вже зовсім знахабніли. Небезпеку вона становить для Дому, бо її вчинок може спокусити слабких і романтичних вампірят. Тому вони і хочуть відправити її у своє лігво, де її швидко «виправлять», або й просто уб’ють.
— Не будьте такими впевненими, — мовив Евагор. — Я бачу тут зовсім інше. Надзвичайно сильне переживання матері за свою дочку. Матері, яка хоче відправити її додому, аби врятувати їй життя, яка не хоче підставляти її під удар Дому, який цілком може розправитися з нею і тут.
Жінка, що виступала, після репліки головуючого міцно стисла краї трибуни і різко сказала:
— Вона не витримати може і таки свої природні інстинкти не втримати. Якщо ж зможе, то їй дуже небагато залишилося, і нам хотілося би, щоб вона на батьківщині померла. Там у неї більше шансів буде, там є спеціалісти і більш сприятливий клімат.
— Ваші аргументи видаються нам слабкими. Адатах є вампіркою і, відповідно до законів її роду, вона вже є повнолітньою і здатна сама приймати рішення. Навіть якби на території Академії був вампірський Дім, — дехто з присутніх не втримав посмішку, — то й він не зміг би і не став би порушувати древні кодекси і якось впливати на її вибір. Ми теж не бачимо підстав на нього впливати, доки вона не становить небезпеки для наших учнів. А такої загрози немає, як стверджують наші цілителі, одні з кращих в Ері. Вона надто слабка для цього і невдовзі мирно відійде. Умови у нас також одні з кращих. Нам необхідно докладати зусиль для боротьби зі справжніми вампірами, діяльність яких в Академії нині мало у кого викликає сумнів, а не висилати цілком невинне створіння. Це одноголосне і остаточне рішення Президії, тому можете сідати.
Марія Тарту гордо підняла голову і швидко та рішуче покинула залу засідань. Проте на її обличчі можна було помітити ледь стримуваний відбиток страждання.
— Тепер ми маємо перейти до найскладнішого питання. Це діяльність так званого Ордену Ворона, таємної спілки темних магів і чаклунів, що почали проявляти свою активність в Академії. Завдяки майстру Аеру Торосу нами було схоплено й допитано кількох рядових представників, з чого ми дійшли висновку, що Орден має безпосередній стосунок не просто до темних, а до чорних чарів, з якими потрібно нещадно боротися у стінах Академії. До рук Ордену ми відносимо смерть нашої молодої викладачки, майстрині Орії де Еветадор, і двох учнів, тяжкі хвороби і поранення ще кількох, ряд зникнень, у тому числі учениці-еолійки, а також ту страшну небезпеку, що нависла нині над Академією у зв’язку з проникненням у її стіни невідомої істоти, яку ми умовно називаємо Звір.
По залу прокотився тривожний гул. Багато хто про це чув, але сьогодні вперше про це було сказано відкрито.
— Немає сенсу далі замовчувати цей факт. І необхідно негайно приймати дії стосовно цієї небезпечної організації. Завдяки допомозі еолів та деяких інших осіб, — Аделіна знову не втримала посмішку, — ми змогли вийти на слід Ордену. Сьогодні ми повинні заслухати кількох викладачів. Прошу на трибуну майстриню Симоніду Садіатт.
— Отримаєш по заслугах, зраднице. Цікаво, на що вона сподівалася? Що ми мовчатимемо?
— Ні, Аделіно, сподівалася, що ми не наважимось почати війну, яка буде означати для нас кінець.
— Невже все так погано?
— Побачимо.
Симоніда Садіатт зі спокійним і ледь усміхненим обличчям неспішно піднялася на трибуну. Вона зробила паузу і розклала перед собою якийсь аркуш паперу.
У цю мить відкрилися головні двері і до зали вбіг розпатланий служник. Майстриня Садіатт широко усміхнулася. Служник, з пораненої щоки якого стікала кров, пробіг прямо до голови Президії і щось йому прошепотів. Гранд-майстер рвучко підвівся на ноги і вигукнув: