— Як це? Він же приходив у понеділок… — Аеніль змовкла і задумалася. — Це ж треба… А майстер Амасіс не знає, що вона жива?
— Начебто знає, але йому забороняють її провідувати. Всім забороняють, крім кількох майстрів, що розбираються у тих темних чарах.
— І він не попросив вибачення у майстра Евагора?
— Не знаю. Навряд.
До дівчат підійшов Леонт. Він якось нерішуче зупинився поряд з ними, а потім сказав:
— Ембло, не залишиш мене з Аеніль? Мені треба з нею поговорити наодинці.
Ембла змовницьки посміхнулася подрузі, кивнула й пішла до своєї кімнати. Аеніль же піднялася й обурено подивилася на Леонта, який так безцеремонно увірвався у вітальню і привернув до себе численні зацікавлені погляди дівчат відділення. Їй зовсім не хотілося знову чути якісь насмішки на свою адресу.
— Е… — Леонт помітив, що Аеніль не в настрої, тому вирішив почати з іншого, — ти знаєш, що Нітетіс не загинула? Вона жива! Тільки це таємниця.
— Знаю, — холодно відрізала Аеніль. — І я дуже за неї рада, — додала вже тепліше.
Леонт знову зам’явся, але потім таки наважився:
— Аеніль, я хотів запросити тебе на післязавтрашній бал.
— Що? — обурилася Аеніль. — Я й сама здатна туди піти, навіщо мене запрошувати!
— Е… Ну, просто я думав, що цікавіше йти разом…
— Тьху, я краще піду з Емблою, ніж з тобою. Ще чого! Я взагалі туди не хочу йти.
Аеніль розвернулася і пішла у свою кімнату. Розгублений Леонт був змушений піти з вітальні. Перед дверима кімнати Аеніль очікувала Ембла:
— Ну що? Він тебе запросив? — радісно спитала вона.
— Намагався, — роздратовано відказала Аеніль.
— Ти що… не захотіла з ним йти? — здивувалася Ембла.
— Ще чого! Я краще з тобою піду. Нащо він мені здався.
— Дивна ти. Я б була на сьомому небі від щастя, якби він запросив мене. А зі мною… зі мною не вийде.
— Чому не вийде?
— Е… Мене запросили… — відвела погляд Ембла.
— Хто? — здивувалася Аеніль.
— Ну… Я ще не знаю… я сказала йому, що подумаю… Я не впевнена…
— Хто? — наполягала Аеніль, її це неабияк зацікавило.
— Анахарсій, — випалила Ембла і зашарілася.
— Хто?! — Аеніль була вражена. — І ти віриш, що це щиро? Може, вони з Савлієм знову надумали щось, щоб познущатись з тебе!
— Е… От тому я й не знаю… Наче щиро… Але все одно боюсь…
— Та ну, ти що. Відмов йому. А то будеш жалкувати.
— А раптом він мені помститься, якщо відмовлю? Думаю, що краще погодитися… Там же буде багато людей, і викладачів, що він мені зробить? Крім того, я… ну у мене тепер є друзі, які мене захистять, якщо що.
— Мілон? — усміхнулася Аеніль.
— А хоч би й він, — з викликом відказала Ембла.
— То чого ж він тебе не запросив?
— Він запросив Сафію Ехем, найкрасивішу дівчину на першому курсі, з відділення чародіїв. Вона теж братиме участь у конкурсі. Та й не хочу я, щоб він мене запрошував. От якби Леонт… Але нехай.
— Не заздрю тобі, краще йти самій, ніж з Анахарсіем.
— Ну чому? Він нормальний. Ну трохи нахабний, але так… нормальний, — Ембла намагалася переконати перш за все себе.
— Як хочеш. Я піду сама. Або взагалі не піду, — голос Аеніль знову став похмурий, бо вона згадала про Іно. Дівчинка попрощалася з Емблою і зайшла у свою кімнату.
Учнівський бал відбувався цього року у їдальні. Вона бyлa більш захищена, ніж головна бенкетна зала Академії, де зазвичай проходили усі свята. Учнівські столи розставили по краях кімнати, тісно один до одного, звільнивши місце по центру. Розмістили у залі також невелике підвищення, що мало слугувати сценою — там гратиме оркестр і проходитиме конкурс краси. Спеціальні столи для Гри були поставлені окремо у кутку.
Хоч далеко не всі учні Академії прийшли на бал, але приміщення їдальні було заповнено вщерть, ледь можна було протиснутися.
Похмура й сердита Аеніль стояла біля входу. Ніхто їй не сказав, що на бал можна заходити лише у чиємусь супроводі, а не поодинці. Така була давня традиція і спеціальні чари обмежували вхід. Її вже дістали насмішливі погляди і шепотіння знайомих учнів з відділення алхімії, і вона б уже давно пішла назад, якби не перспектива провести цілий день, вечір і більшу частину ночі у повній самотності у порожній вітальні.
Нарешті вона не витримала і таки розвернулася, щоб йти назад, і зіткнулася з викладачами, що підходили до дверей. Це був майстер Евагор, все ще дуже хворобливого вигляду. Він шкутильгав, тримаючи за руку Ірене Урегус, що тепер була у скромній медсестринській мантії. Хоча ще невідомо, хто кого тримав. Цілком можливо, що Ірене допомагала йому йти. Аеніль привіталася, а майстер сказав: