— Чому ти тут стоїш?
— Я не знала, що самій зайти не можна… — відповіла Аеніль.
— І ніхто тобі не сказав? Ну й учні. І ніхто тебе не запросив?
— Ну, запросив. Тільки я відмовила.
Майстер усміхнувся і похитав головою.
— Ну добре, давай я тебе проведу. У порожній вітальні тобі робити нічого, а тут хоч трохи розвієшся.
І, не звертаючи уваги на розгублений погляд Ірене, майстер взяв Аеніль за руку та провів у бальну залу. Проте Аеніль, що спершу мовчки скорилася, потім, коли вони зайшли, стурбовано запитала:
— А як же пані Урегус?
— Не хвилюйся, у неї все одно багато обов’язків у лікарні. Вона б не була тут довго.
— Вона гарна.
— Хто? — не зрозумів спочатку майстер.
— Панна Урегус. Їй дуже личить нова зачіска.
— Яка зачіска?
— У неї раніше було довге волосся, а тепер коротке і красиво укладене завитками, — почала терпляче пояснювати Аеніль.
— Гм. Я й не помітив. Зовсім неуважний став. Хоча й справді, для дечаризації її мали постригти…
Майстер сів поряд з похмурою дорослою парою та дівчиною років сімнадцяти. Аеніль їх ніколи раніше не бачила, але вони їй не сподобалися. Незнайома дівчина якось гостро зиркнула у бік Аеніль, і дівчинці стало моторошно.
— Вітаю, пане й пані Тарту, — промовив майстер.
— Доброго дня, майстре Елітісе, — прохолодно і стримано, але й ввічливо промовив чоловік.
Аеніль помітила, що в очах жінки, холодних і жорстоких, майнула вдячність, коли вона віталася з майстром.
— Це старша донька наша, Сатіах ніа…
— Сатія Тарту, — грубо перебив жінку чоловік. Та зблідла і схилила голову, кивнувши.
Майстер Евагор кивнув з посмішкою, що трохи пом’якшило лютий погляд, який Діор Тарту кинув на дружину. Однак не пом’якшило повні ненависті очі Сатії, що втупилися у майстра.
— Це Аеніль дель Уберті, — промовив він, несподівано для Аеніль, — дочка послів Ерлі, моїх давніх друзів, які нині відбули з Академії у справах.
— Продовжуєте сімейні традиції? — усміхнувся чоловік. — Політичні справи вашого брата?
— Не зовсім, я цим мало цікавлюсь. Просто з паном Уберті ми любили пограти у Гру на дозвіллі.
Аеніль здивовано дивилася на майстра Евагора. Вона зустрічала його брата у своїх батьків, але самого не бачила ніколи.
— Можеш йти до своїх друзів, — промовив Евагор до Аеніль. — Або, якщо хочеш, можеш залишитись тут. Скоро почнеться конкурс краси і одночасно фінал з Гри, потім бал і, зрештою, святковий бенкет.
Аеніль подивилася у інший бік залу. Там Ембла з напруженим і трохи зляканим виглядом вислуховувала Анахарсія. Савлій, що прийшов, чи, швидше, був притягнений Сабіллою, продовжував про щось з нею сперечатися, Леонт мовчки сидів з якоюсь незнайомою Аеніль дівчиною з третьої групи алхіміків. Була й Гелео, стояла, схована за каптуром, зовсім неподалік, з дівчиною у химерному зеленому шарфі поверх мантії й досить незвичною, хоч і людською, зовнішністю — дуже довгим світло-коричневим волоссям, яскраво-зеленими очима і блідо-рожевою шкірою. Аеніль відвернулася, коли її помітила Гелео, і сказала:
— Та ні, я посиджу тут.
Майстер кивнув і став дивитися, як служники застилали килимом підвищення, де мали виступати учасниці конкурсу краси. Аеніль звернула увагу, що до зали увійшли дві дівчини, і не стрималася від питання:
— А хіба пари на бал не повинні складатись з хлопця і дівчини?
Сатія пирснула сміхом, холодним, як крижана вода, але Аеніль пропустила його повз вуха.
— Колись так було, — відповів майстер Евагор. — Але через те, що на деяких відділеннях або мало хлопців, або мало дівчат, це скасували. Та й загалом це не академічна традиція, це завели арнінські дворяни, якій й стали проводити перші конкурси тут. Тепер достатньо прийти або з другом, або з подругою, чи як там вийде. Також батьки можуть брати дітей…
Евагор змовк, бо до них нерішуче підійшла Гелео.
— Привіт, — тихо промовила вона до Аеніль.
Аеніль промовчала, відвернувшись убік. Знову пролунав сміх Сатії і вона різко сказала:
— Синьошкіру ігнорують, от біда, — від гострих очей молодшої Тарту не сховає і каптур.
Аеніль теж навмисно засміялася. Гелео деякий час стояла, а потім вибігла з зали. Її спробувала зупинити дівчина у зеленому шарфі, але безуспішно.
Евагор стурбовано подивися услід лебенійці і сказав Аеніль:
— Чому ти так?
— Вона обманювала мене. Я їй не пробачу, — холодно промовила Аеніль, хоч її голос тремтів. Вона сама не сподівалася на таку реакцію Гелео.