Праворуч від саду був розміщений великий обгороджений майданчик для різних ігор і фізичних занять. Раніше тут відбувалися факультативні уроки для учнів, але нині все було порожне і покинуте. Ліворуч знаходився невеличкий лабіринт з рівно підрізаних кущів самшиту. Там теж іноді проводилися змагання.
— Жаль, що доступ у цей двір вже давно закритий, — промовила Ірене. — Коли я вчилася, то ми дуже полюбляли тут гратися. Тут набагато чистіше і цікавіше, ніж у внутрішньому дворі Академії. Там у лісі і заблукати можна, і місць дія ігор практично немає. А тут все було спеціально спроектовано і розроблено для цього.
— Чому ж його закрили?
— Цей сад розбили і виростили зовсім недавно, кілька десятиліть тому. Раніше тут була звичайна галявина перед головним корпусом Академії. Здібності нинішніх магів і близько не зрівняти з тими, що мали будівничі усього замкового комплексу Академії. Тому всі ті чари захисту, які були накладені на це місце, не можуть і близько зрівнятися навіть із захистом, що має вестибюль, а ти бачила, у що він перетворився… Невідомо, чому будівничі майже повністю позбавили захисту це місце. Навіть вузлички у нижньому замку краще захищені, ніж цей сад… Тому його й закривають, коли виникає якась небезпека.
Жінка і дівчина пройшли садом попід пронизливий зимовий вітер, який проносив рідкі сніжинки, і зупинилися перед брамою, що вела до нижнього замку. Комплекс Академії складався з двох частин: верхнього замку, що включав головний корпус Академії та цей невеликий парк перед ним, а також нижнього замку, де знаходилося щось на зразок невеличкого містечка — кілька вузеньких вуличок, де працювали різні ремісники та жили охоронці Академії.
— Ця брама теж закрита, — промовила Ірене.
Жінка пішла попід мурами ліворуч і зупинилася лише у їхньому кінці, де прохід між високою зеленою стіною лабіринту та кам’яним валом, що огороджував верхній замок, ставав зовсім вузький. Вона дістала з кишені якийсь камінець у формі трикутника, вклала його у заглибину у стіні і, з чималим зусиллям, повернула. Стіна заскрипіла, і в ній просунулася усередину велика плита, відкриваючи маленький темний прохід.
— Це, здасться, єдиний хід у нижній замок, що не використовує чарівний простір. Він контролюється, і Евагору… майстру Елітісу довелося постаратися, щоб дістати для мене пропуск, — сказала Ірене.
— А чому ви не хотіли йти чарівним простором? — сказала Гелео, коли вони зайшли у темний і дуже вузький прохід, де було трохи моторошно.
— Я хотіла… Я просто не можу. Для мене чарівні простори вже не існують. Вони тільки для тих, у кого є чари…
— А… Вибачте…
— Та нічого. Я навіть рада. Не треба собі ламати голову тією жахливою плутаниною, що у них відбувається, і остерігатися усіх небезпек, що там трапляються.
Нарешті Ірене й Гелео вийшли з проходу й опинилися у тісному провулочку. Тут були ряди дво- і триповерхових будиночків. Брудних і похмурих. Вікна у більшості були забиті. Вже вечоріло, але світла ніде не було.
— Ремісники можуть покидати Академію, — сказала Ірене, коли помітила погляд лебенійки. — їм часто потрібно у справах до гавані і порту. І, коли в нас почалися проблеми, вони вирішили, що безпечніше буде перечекати там. Та все ж, дехто залишився, — трохи тихішим і хмурішим голосом додала жінка.
Гелео озирнулася на непомітні двері у стіні, з яких вони вийшли. Ті були повністю сховані за якимись ящиками та дерев’яними бочками. Потім лебенійка пішла за Ірене. Вираз її синього обличчя ставав усе більш сумним і тривожним.
Вони пройшли кілька невеличких вуличок, на одній з яких Ірене змусила Гелео притиснутися до заглибини у стіні.
— Це головна вулиця, — тихо проказала жінка. — Тут можуть чергувати майстри-охоронці.
Але нікого не було, і вони змогли швиденько перетнути дорогу і зникнути в інших, більш брудних і темних вуличках. Зрештою, Ірене з Гелео підійшли до непримітного будиночку у кінці тісного і кривого провулку. Будинок був з якогось дуже чорного каменю. Гелео спершу вирішила, що там темна прірва, а не споруда. Всюди на вулиці було темно, лише в одному високому віконці у будинку навпроти тремтіло слабке світло свічки. Ірене підозріло глянула на те вікно та пробурмотіла більше до себе, ніж до Гелео:
— Вони повинні тут все контролювати…
Проте в двері вона не стукала, а стала неподалік будинку, немов в очікуванні чогось. І справді, через деякий час у кінці вулиці з’явилася темна постать. Вона йшла швидко і рішуче, довге сиве волосся розвіювалося на вітрі. Коли постать підійшла, Ірене вклонилася і промовила: