Евагор розгублено озирнувся на штору.
— Я… Я скажу їй. Вибач, це моя провина. Мені здалось…
— Нічого. Тільки скажіть.
— Обов’язково, — кивнув майстер.
Дівчинка більше нічого не говорила, і він вийшов.
Потім якось винувато усміхнувся до Ірене. Втретє за сьогодні пролунав стукіт у двері. Наполегливий і енергійний. Елітіс насторожено глянув на двері. Емблема сокола засвітилася зеленим кольором, і він заспокоївся.
— Це хтось з Клану, — сказала Ірене.
Майстер Елітіс відчинив двері. Що його вразило одразу — так це повна тиша і спокій, що були по той бік. За дверима стояв Леонт Зевксідем з радісним виразом обличчя.
— Майстриня Лікофрон прислала мене вам сказати…
— Як вона могла! — обурилася Ірене. — Зараз же небезпечно!
— Ні! Все скінчилося! Звіра щойно знищили. Ніхто не знає подробиць, відомо тільки, що тут якось причетна дівчинка з першого курсу відділення чародіїв, Флорія. Звіра і всіх небезпек вже нема! А викладачі під керівництвом гранд-майстра Тороса нині полюють за рештою чаклунів з Ордену Ворона. Це сказала майстриня Лікофрон і наказала негайно вас повідомити.
— Добре, дякую… Це приємна новина. Передаси їй, щоб негайно скликала засідання Клану.
— Добре, а… — щось утримувало Леонта від того, аби йти.
— З Нітетіс все гаразд, — заспокоїв його майстер. — Ми її тепер знову перенесемо у шпиталь, і там, я думаю, ти зможеш її побачити.
— Добре, — кивнув Леонт, кинув стривожений погляд на Аеніль та вибіг з кімнати.
Аеніль підняла голову і сама здивовано подивилася у відкриті двері.
— Не сумуй, — промовила до неї Ірене Урегус. — Все буде добре.
— Зіграй щось, — тихенько пробелькотіла Іно.
Аеніль подивилася на сестричку, потім витерла заплакані очі і підійшла до фортепіано. Іно побрела за нею, тримаючись за учнівську мантію. Невдовзі пролунали перші ноти.
Нвагор та Ірене вийшли за двері.
— Аж не віриться, — пробурмотів майстер, розглядаючи коридор, де все було потрощене і напівзруйноване, але тепер сповнене спокою і тиші.
Жінка озирнулася назад у кімнату:
— Гарно вона грає… Здається, я зрозуміла, що ти мав на увазі тоді, коли сказав, що вона краща.
— Справді? — майстер зацікавлено поглянув на медсестру. — Але я помилився. Не лише вона має серце. Його мають й інші. Їх навіть більше, ніж можна було сподіватись у такому місці, як це.
Ірене перевела погляд на зашторені ліжка, а потім, немов прокинувшись від дрімоти, здивовано і несподівано спитала:
— То Містерії нам не знадобляться?
— Цього разу ні, — з полегшенням відповів майстер Евагор Елітіс.
Аеніль продовжувала грати, тримаючи Іно на колінах. Тиха та ніжна мелодія наповнювала кімнату і коридор, впевнено линула Академією.
