(З гідністю йде, намагаючись зробити це якомога швидше. Виходить. Пако залишається стояти дивлячись на двері. Тоді підводиться, робить кілька кроків і замість визирати назовні, можна сказати, нюхає повітря. Тоді неквапно підходить до програвача і ставить платівку. Чути звуки вальсу. Пако повільно повертається до столика, за яким вони грали в доміно, сідає. В ту ж мить у двері мовби прослизає Крісто. Він робить кілька кроків. Слухає вальс. Нарешті спокійно запитує.)
Крісто. Чому ти знову поставив «Аероплан»?
Пако (не дивлячись на Крісто). Тобі ж подобається цей вальс, еге ж?
(Крісто повільно підходить до столика, знову сідає на своє місце, замислюється й нарешті промовляє.)
Крісто. Він нагадує мені ті часи, коли ми танцювали під нього. З Хулією… з Ньятою… вчотирьох…
(Пако не дивиться на Крісто. Він дивиться на кісточки.)
Пако. Ну, давай. Твій хід.
(Чути звуки вальсу. Старики повертаються до гри. Світло поволі тьмяніє, поки сцена врешті занурюється в темряву.)
Дія друга. Надвечір’я
Закінчується вальс, а разом із ним і темрява. Сцена повільно освітлюється. Надвечір’я того самого дня добігає кінця. Пако в куртці або пальті та капелюсі. Він сидить на баулі майже посеред сцени — замислений, скоса позираючи на конверт, що тримає в руці і яким час від часу б’є себе по іншій руці. Намагається прочитати зміст крізь конверт, піднісши його проти світла, але одразу згадує, що це не те, що він хоче зробити. Раптом дзвонить телефон. Він повільно йде до апарата, знімає слухавку, залишає її лежати і відходить. Він нервує. Раптом з-за вхідних дверей чуються якісь звуки. Пако швидко ховає конверт до кишені. Входить Крісто.
Крісто. Ти досі тут?
Пако. Чому це «досі»? Я збираюся ще багато років бути тут.
Крісто. Я хотів сказати… Ти ще не пішов?
Пако. Куди?
Крісто. Як це «куди»? Ну ж бо, Пако. За результатом.
Пако. А чого ти гадаєш, що я не пішов? Міг не піти… міг піти…
Крісто. Як це? Хіба ти не зібрався виходити? (Розгублено показує на куртку чи пальто і капелюх, в які той вбраний. Пако забув про них і намагається вивернутися.)
Пако. А! (Швидко знімає верхнє вбрання й кладе подалі від Крісто.) Ні. Я щойно прийшов. Збирався їх зняти, а тут знову ти. Ти тепер приходиш весь час — вранці… надвечір…
Крісто. Я хотів взнати, як справи. (Пильно дивиться на Пако, той уникає його погляду.) Ну, то як? Ти мені розповіси?
Пако (удавано байдуже). В мене нічого не вийшло.
Крісто. Як це в тебе нічого не вийшло?
Пако (удавано обурюється). Бо він у них іще не готовий. Я маю на увазі результат. Вони змусили мене марно туди ходити. Несерйозні люди. Через них стільки клопотів…
Крісто. Дивно. Адже вони сказали тобі, що результат буде сьогодні.
Пако. Що? По-твоєму я кажу тобі дурниці?
Крісто. Ні. Чого б це ти казав мені дурниці? Навіщо?
Пако. Авжеж. Навіщо?
Крісто. А на коли він буде готовий?
Пако. Що? На завтра. Або на післязавтра. Звідки мені знати? Вони такі тюхтії.
Крісто. Дивно. Бо в такому випадку, як цей…
Пако. В якому такому випадку, як цей? Що в цьому випадку незвичайного?
Крісто. Бо… в людини кепські справи, а їм байдуже — сьогодні… завтра… післязавтра…
Пако. У кого це кепські справи?
Крісто. У всіх, Галісійцю, і в тебе також, і не кажи, що ні. Треба дивитися правді у вічі.
Пако. Знаєш, Крісто, єдиний тут, хто мусить дивитися правді у вічі, це ти. Бо це в тебе кепські справи. І все через те, що ти ціле життя думаєш про смерть. І боїшся не лише власної смерті. Будь-чиєї. Тож годі тобі нервуватися.
Крісто. Я? Я боюся смерті? Ха! Але ж смерті не існує. (Переможно дивиться на Пако.)
Пако. Що?
Крісто. Існує тільки життя.
Пако (дивиться на нього). Напевне, це з тієї книжки висловлювань знаменитих людей, що ти читав.
Крісто. Як ти здогадався?
Пако. Бо якби це була твоя думка, ти б не торочив увесь час про смерть! Ти завжди приходиш і розповідаєш, мовляв, отой помер… і той…