Крісто. Що ж, люди помирають. Що я можу вдіяти?
Пако. Не говорити про смерть! Ось що ти можеш вдіяти! Мати більш оптимістичне бачення, дивитися в майбутнє! Хіба це не ти сказав, що смерті не існує? Що існує тільки життя? Що ж, говори про те, що існує!
Крісто. Знаєш, ти маєш рацію.
Пако. Так, але лише на п’ять хвилин. А потім ти знову заведеш свою пісеньку: «знаєш, хто помер?»… «знаєш, хто помер?»
Крісто (по паузі). Не сердься, але… знаєш, хто помер?
Пако (уважно дивиться на нього, по паузі). Хто?
Крісто. Пташок.
Пако. Пташок? Але ж він був молодший за нас! Ми старші… роки на три. Пташок! Я так давно не бачив його! А від чого він помер?
Крісто. Не знаю. Не будемо більше говорити про мертвих.
Пако (не йме віри, уважно дивиться на нього). Але ж, по-моєму, це ти перший заговорив.
Крісто. Так… я не міг більше приховувати. Це сталося днів десять тому.
Пако. Десять днів?
Крісто. Так. Мені зателефонував Товстун і розповів. За кілька днів перед тим вони домовлялися влаштувати обід і зібрати всіх, хто залишився з їхньої колишньої компанії, щоб відзначити п’ятдесятиріччя якоїсь події. А тепер… звісно… обіду не буде. Немає кворуму.
Пако. Якщо ти знав про це десять днів тому… чому ти нічого мені не сказав?
Крісто. Ну, Пакіто… Щоб тебе не хвилювати.
Пако. А чого б я мав хвилюватися?
Крісто. Мені здалося…
Пако. Слухай, не будемо говорити про все, що тобі здається, еге ж?
Крісто. Гаразд. Не будемо.
Пако. Отож. (По паузі.) Бідолашний Пташок. Він був одним із кращих крайніх нападників свого часу.
Крісто. Так, але… ти ж щойно сказав, що не треба більше говорити про мертвих.
Пако. А хто тобі говорить про мертвих? Я кажу тобі про живого Пташка!
Крісто. Гаразд. Тоді поговоримо.
Пако. Ні. Тепер ми ні про що не поговоримо.
Крісто. Що ж, гаразд. (По паузі.) Але ж як він грав, еге ж?
Пако (думає про щось інше). Що?
Пако. Авжеж. Тільки йому не щастило. Здається, в першій лізі він зіграв лише один-два матчі. Завжди був запасним…
Крісто. А й справді! З тими хлопцями, що грали в першому складі «Індепендьєнте», його не ставили. (Запально.) Ти пам’ятаєш їхній напад? Канавері, Лалін, Равасчино, Сеоане та Орсі. Ото були хлопці! (Зловтішно.) Ти їх пам’.ятаєш, га?
Пако (розуміючи, до чого той хилить). Що ти хочеш цим сказати? Звісно, пам’ятаю!
Крісто (з притиском). Як вони тебе зробили того разу!
Пако. Нехай так! Але то був єдиний раз за все моє життя, коли вони мене зробили! А як я тоді грав, га!
Крісто. Ха! А як фінтив той Покидьок Сеоане! Того дня ти мусив його вдарити, бо інакше…
Пако. Ні, стривай. Він тоді почав мені настирюватися. Він мав таку звичку: ставав перед тобою… рухав сідницями в один бік… ти туди… а він із м’ячем уже рветься в іншій. Він утнув таке зі мною двічі. На третій раз я, звісно, розсердився. І вдарив його.
Пако (з певною гордістю). Пхе! Не вперше і не востаннє.
Крісто. Тобі це подобалося? Щоб тебе боялися?
Пако. Пхе! Це мене потішало. (Сміється, потішений.) Пам’ятаєш того руденького миршавенького півзахисника зі «Спортіво Буенос-Айрес»? Як його звали?
Крісто (захоплюється спогадами, не знаючи, про що йдеться). Якого? Того кучерявого?
Пако. Еге ж, його. Хлопець гадав, буцімто він один на полі… навіть суддю намагався обійти.
Крісто. Так. Звісно, пам’ятаю. Як його звали, чорт забирай… У мене кепська пам’ять на імена… Здається, якось на С.
Пако. Байдуже, саме згадається.
Крісто. Авжеж, згадається.
Пако. Так от… Якось я був змушений його вдарити. Він отак фінтив по газону, туди-сюди… Що тут скажеш? Я був змушений його вдарити. Щоб він не видрючувався. І що він утнув? Пам’ятаєш? (Регоче.)
Пако (помирає від сміху). Ти не пам’ятаєш?
Крісто (заражається його настроєм, також помирає від сміху). Ні. Якби пам’ятав, то сказав би. І що ж він утнув?
Пако (обидва помирають від сміху й насилу можуть говорити). Пі… пі… (Не в змозі договорити.)