Крісто (не знати чому теж помирає від сміху). Ну, кажи, я хочу знати, чого сміюся.
Пако (переборює сміх). Пі… пі… пішов з поля. Ха- ха-ха!
Крісто (не йме віри, сміється). Пішов?… З поля?… Пішов?… Геть?
Пако. Так. Пішов з поля. Залишив свою команду вдесятьох. Сказав… ха-ха-ха!.. сказав: «Я проти цього більше не гратиму». І пішов. Ніхто не міг повірити. Бо хоч ми тоді не були професіоналами… але щоб отак взяти й піти з поля. Перед уболівальниками.
Крісто (вже серйозно). Мені також багато разів хотілося піти з поля.
Пако (теж поступово перестає сміятися). Бо ти був не з тих, що видрючуються.
Крісто. Мені подобалося грати. Але не так, як ти, тільки те й робити, що бити інших по ногах.
Пако. Е, ні. Не кажи цього. Я теж умів грати.
Крісто. Так. Поки перед тобою не опинявся хтось, хто грав краще за тебе.
Пако. Ну, то й що? Таке вже життя, що інколи мусиш когось ударити. Бо якщо ні…
Крісто. Звісно. А той «хтось» нехай потерпає. Як оце я, коли мені через таких типів, як ти, котрі не давали іншим грати, довелося кинути футбол… І ще багато чого.
Пако (вражений). Ти розумієш, що ти щойно мені сказав? І це після стількох років?
Крісто. Що ж, колись це мало статися. Я ніколи не казав тобі цього раніше… бо не хотів ламати нашу дружбу. А тепер… Тепер я можу це сказати.
Пако. Ага. Отже тепер тобі начхати, що наша дружба може зламатися?
Крісто. Ех, Галісійцю. Наша дружба може зламатися! Нашу дружбу вже не зламати. (Вони пильно дивляться один на одного, потім Пако йде до столика, сідає, бере кісточки доміно; Крісто — з цієї хвилини дуже стурбований — йде за ним, перш ніж сісти за столик, бурмоче) Саломоні.
Пако. Що?
Крісто. Саломоні. Той миршавенький півзахисник, який пішов з поля, бо ти його вдарив.
Пако. Авжеж. Саломоні! Точно! Ха! От бачиш? Саломоні! Я ж казав, що саме згадається. (Показує кісточку.) Дубль шість. Мій хід.
Крісто (ніяк не може заспокоїтися). Хулія завжди мені говорила: «Скажи Пако, все, як є; ви ж друзі. Ти мусиш йому сказати.» Але мені здавалося, що я не повинен цього тобі казати. Навіщо? Зрештою, якщо тобі подобалося бити по ногах… кожна людина така, як вона є, а іншому це може подобатися або не подобатися. Ти подобався мені і такий, от і все.
Пако. І ти мені подобався. Не лише тобі доводилося миритися з деякими речами. Я також розмовляв із Ньятою про тебе і казав їй: «Знаєш, я мирюся з тим, бо він гарний хлопець, якби не це…»
Крісто. І з чим це ти мусив миритися? Ну ж бо, кажи.
Пако. Сказати?
Крісто. Авжеж, кажи.
Пако. Гаразд. Багато з чим, але передусім із твоєю вірністю. Цього я Ньяті, звісно, не казав. Але через цю твою рису я найбільше потерпав. Ти ніколи не хотів завести якусь подружку. Тож я завжди мусив бути сам, а якщо дівчат було дві, доводилося шукати іншого приятеля. А ти ніколи не підтримував компанії. Завжди залишався вірним… завжди говорив про Хулію. Це мене дратувало.
Крісто (занурений у свої думки). Нам було добре вчотирьох.
Пако. Так, авжеж! Але все було надто по-сімейному. Вони були знайомі змалку, ми також. Така нудота! Тож не завадило б коли-не-коли завести якусь подружку.
(Крісто нервується, він кидає гру, починає ходити по кімнаті. Пако здивовано дивиться на нього.)
Пако. Що сталося? Ти більше не гратимеш?
Крісто (думає про інше). Іноді я думаю… як добре нам було вчотирьох. У клубі, в кінотеатрі… де завгодно. Шкода, що…
Пако. Бачиш? Ти знову за своє!
(Крісто не чує його. Він зупиняється перед фотографією Ньяти. Дивиться на неї.)
Крісто. Я не маю жодної художньої фотографії Хулії, такої, як оця. Ньята тут така гарна. Всі знімки Хулії, що я маю, маленькі, моментальні. Але в мене є одне фото, де вони вдвох. Коли були ще дівчатками, в домі Ньяти. (По паузі показує на фотографію.) Ти сумуєш за нею, еге ж?
Пако (по паузі, щиросердно). Сумую.
Крісто. Я дуже сумую за Хулією.
Пако. Так. Я знаю. Ну, то ти гратимеш чи не гратимеш?
Крісто (несподівано). Я негідник, Галісійцю!
Пако. Що? Що ти сказав?
Крісто. Я негідник!
Пако. Так, я вже чув. Але чого це ти раптом зараз таке кажеш? Що з тобою?