Пако. А що? Що він тобі сказав?
Крісто. Що ти, мабуть, гуляєш десь із якоюсь подружкою.
Пако (потішений). Так і сказав? Ха! Молодець Ма- ріо! Йому, либонь, сподобалося б, якби я… а вже як сподобалося б мені… що й казати.
Крісто. Але він згоден, що ти страшенний егоїст!
Пако. Однак не такий, як ти. Це ж ти хочеш, щоб я спочатку поховав тебе? Але май на увазі, якщо я спочатку поховаю тебе, потім тобі доведеться постати з мертвих і поховати мене. Клянешся кров’ю? (Пако простягає до Крісто кулак з піднятим вгору великим пальцем.)
Крісто (зачаровано дивиться на нього — це їхня давня гра, ще з тих часів, коли вони були хлопчиками, — потім теж простягає кулак і торкається своїм великим пальцем великого пальця Крісто). Клянуся кров’ю.
Пако (після цього «кровозмішання», посміхаючись, вдаряє рукою по кулаку Крісто). Ха! Ми поклялися кров’ю. (З ніжністю дивляться один на одного.)
Крісто. Так! Майже завжди ми дотримуємося цієї клятви. (Зворушений Пако робить кілька кроків, Крісто стоїть незрушно, чекає і нарешті вимагає.) Ну ж бо, Довголапий.
Пако. Ну ж бо, що?
Крісто. Ти що, справді мені не розповіси? (Пако зупиняється, вагається. Пауза. Нарешті він підходить до свого пальта і дістає з кишені конверта. Показує його. Крісто здивований.) Що? Вони тобі віддали?
Пако. Так.
Крісто. І що там?
Пако. Я поки що не відкриватиму.
Крісто. Але що там?
Пако. Ти не розумієш? Я поки що не відкриватиму!
Крісто. Ти збожеволів?! Як це не відкриватимеш?
Пако. Поки що ні.
Крісто. Як це «ні»? Як же ти не знатимеш результату, коли… (Замовкає.)
Пако. Коли що?
Крісто. Облиш, Пако, ти добре знаєш, що стоїть на кону.
Пако. Нічого на кону не стоїть. Гру завершено.
Крісто. Гаразд. Але який результат?
Пако (з притиском). Годі тобі вболівати! Годі! (Каже це сперечливо, але одразу втрачає дух, спересердя сідає на баул. На його обличчі знову вираз болю. Мацає коліно.) Цей бовдур Фалкетті!
Крісто (по паузі, сумно). Ти хочеш, щоб я пішов?
Пако (не дивлячись на нього, чутливо). Я вже казав, годі тобі. (Крісто сідає на інший крій баула, майже спиною до Пако. Нарешті, дивлячись на конверт, що тримає в руці, Пако промовляє.) Мені не хочеться ні відкривати його, ні залишати нерозпечатаним.
Крісто (заохочуючи його до розмови). Авжеж.
Пако. Не можу на щось зважитися. В цьому вся справа. Хтозна, чи повинен я знати, що мені залишається рік… або два… або п’ять. Або п’ятдесят, у цьому вся справа.
Крісто. Авжеж.
Пако. Бачиш, (майже визивно) я не знаю, чи те, що я тобі зараз скажу, є в якійсь із геніальних книжок, які ти читаєш. Але весь час, що вже минув, що залишився позаду, і той час, який іще в майбутньому, попереду… і той час, у якому ми живемо зараз… все це… всі часи… (Ще більш визивно.)… це один і той самий час. (Вичікує, дивлячись на Крісто.) Жоден із них не цінніший за інші, ось що я хочу сказати. Вони всі — одне й те саме, розумієш? (Пауза. Вони дивляться один на одного. Нарешті Пако мовить.) Ну, сперечайся, якщо хочеш.
Крісто (продовжуєз інтересом дивитися на Пако). Ні, я не хочу сперечатися. Насправді я…
Пако (перериває його, можливо, сперечаючись сам із собою). Більше того! Хтозна, може, ця хвилина, яку я зараз проживаю тут, із тобою… варта всіх років, які… Бо врешті-решт… скажи мені: де ті минулі роки, які ми вже прожили? Ти відповіси: «Вони… промайнули!» Авжеж. З одного боку, вони промайнули, ти маєш рацію. Але з іншого — не промайнули. (Торкається своєї голови.) Вони тут. І в твоїй голові також. Вони з нами обома. І той час, який ще попереду, якщо попереду ще є якийсь час… він теж тут, з нами обома. Багато його чи мало… Хай там як. (Він захоплюється, спиняється, дивиться на Крісто.) Ну, чого ти так дивишся? Ти мене розумієш чи ні?
Крісто (захоплено і водночас боязко). Пообіцяй, що ти не образишся.