Крісто. Ну ж бо, Пако. Тут ми теж не помістимося.
Пако (пригадує). Ага! Так ось чому ти сьогодні спитав… Але чому ти нічого мені не сказав? Хіба ти не знаєш, що я… Як це ти тут не помістишся? Я звільню для тебе місце і все. Цей дім поки що записаний на мене, то ж ти… Ти спатимеш у моєму ліжку! Щоправда з лівого боку. Я з Ньятою звик спати з правого. Іди-но сюди, зараз я покажу. (Бере його за руку, підводить, намагається відвести до спальні; Крісто опирається, вивільняється.)
Крісто. Облиш, Галісійцю, ти ж знаєш, що це неможливо!
Пако. Чому? Ти сновида? Ти розмовляєш уві сні?
Крісто. Годі тобі жартувати, Галісійцю! Ти чудово знаєш, що я не можу жити тут із вами, навіть якби хотів! Тож не треба про це, до того ж я… Я мушу йти! (Прямує до виходу, Пако заступає йому дорогу.)
Пако. Нікуди ти не підеш. (Вони стоять один навпроти одного; лунає телефонний дзвінок, Пако наміряється йти до апарата, але раптом наказує.) Візьми слухавку! (Крісто не звертає на нього уваги.) Ну ж бо, візьми слухавку! І якщо це мій син, скажи йому, що телефон зіпсований, чорт забирай (Крісто мовчки дивиться на нього. Пако говорить з ніжними нотками в голосі.) Ну ж бо, візьми слухавку! (Оскільки Крісто не знає, на що зважитися, Пако бере його за руку.) Візьми слухавку, нетямо! (Підводить Крісто до апарата, і той, хоч і знехотя, бере слухавку.)
Крісто: Алло… А! Як справи?… Так, Крістобаль… Так, зараз я передам йому слухавку. (Здивований Пако погрожує йому рукою, Крісто квапиться пояснити.) Це Фіто, нетямо.
Пако: А! (Бере слухавку.) Алло… Що скажеш, Фіто?… Так, стривай, тобі телефонувала дівчина… Ольга… і один патлань, Гойо. Я сказав їм, що ти залагоджуєш справи з паспортом… Тобі вже його дали? Чудово, вітаю… Мій? А навіщо мені паспорт?… Он як? А що я там робитиму? Ти йтимеш попереду й казатимеш: «Отой старий позаду зі мною, він несе мою гітару»? Коли я був у твоєму віці… якось я потрапив на одне весілля (Говорить повільно, наче разом зі спогадом йому до голови прийшла якась важлива думка, його голос робиться дедалі тихішим.)… з акордеоном у руках, уявляєш? Такий собі хлопець з акордеоном. Але зараз, в Іспанії, я… (Замовкає, стоїть нерухомо, думаючи про щось важливе, що спало йому на думку щойно. Дивиться на Крісто, зануреного в свої думки. Пако починає подобатися його ідея. Його очі блищать. Він забуває про телефон, поки той, не нагадує про себе.)… Що? Авжеж, я тут. (Бреше.)… Ні, просто погано чути… Гаразд, гаразд… приготувати тобі омлет?… Ти обідатимеш з Ольгою?… Перекажи їй від мене, що… снігом Москву забило… Ха, снігом, так. Вона зрозуміє, тільки не ревнуй… Гаразд, але ввечері приходь… Добре, бувай. (Кладе слухавку й замислюється. Розмірковує, а тим часом Крісто готовий іти, нервує. Пако навпаки посміхається, йому подобається щойно прийняте рішення, він тихенько наспівує.) «І снігом Москву забило…»
Крісто. Що ж, Пако, я… (Наміряється йти.)
Пако. Ні, поки що ні.
Крісто. Так, Пако. Я щось почуваюся зле, до того ж…
Пако. Ні. Я кажу, що Москву ще не забило снігом. Недавно там був сніг, узимку, коли у нас літо. А тепер тут осінь, а там весна. Отже поки що холод нам не страшний. (Збуджено ходить по кімнаті.) Холод нам не страшний, Крісто! Не страшний!
Пако (раптом бере його за руку). Ти пам’ятаєш той день, коли я прийшов від лікаря? Коли… в мене знайшли те, що знайшли?
Крісто. Звісно, пам’ятаю, адже…
Пако (перериває його). Так от, того дня… я відчув те, що, мабуть, усі відчувають у такій ситуації: світ наче перевернувся, мені бракувало повітря, серце вистрибувало з грудей… (По паузі відпускає руку Крісто, дивиться вперед.) Але потім я вийшов на вулицю. І пішов. Довкола було багато людей, адже я йшов центральним проспектом. Я дивився на них, мовби прощаючись. Скоро мене не буде серед них. А вони так само йтимуть там… Коли це раптом… (Сідає в крісло, Крісто теж сідає поруч із ним.)… пам’ятаю обличчя якоїсь дівчини, що проходила повз мене… вона подивилася на мене… і я почав бачити все по-іншому. Я маю на увазі, почав бачити все так, як воно є. Бо… знаєш, Крісто… я відчув, що кожен із них, ця дівчина… хлопці… дітлахи… старики… продавець газет… бляхар, який ішов вулицею… всі вони… і я — ми всі товариші по подорожі. І ця подорож… не знаю, як тобі сказати, Крісто… Ця подорож… це дивовижна подорож. Через якийсь час жодного з нас не буде тут, ми всі відійдемо. Але всі ми, не усвідомлюючи цього, товариші по подорожі… (Пильно дивиться йому в очі.) По неймовірній подорожі, Крісто. В цій подорожі час не має жодного значення, ця подорож триває лише мить — цю мить. (Бере руками руки Крісто.) Але ця мить… вміщує в собі… все. Ти мене розумієш?