Крісто. Ну, не дратуйся. (Полишає ударну установку.) Коли це було? До того ж, коли в Європі скінчилася війна, ти вже не був юнаком. Тобі виповнилося років тридцять п’ять, еге ж? По-моєму, справа тут не так в ударі Фалкетті, як у твоєму коліні, що стомилося і сказано тобі: годі.
Пако. Моє коліно пережило б іще багато років, якби не цей бовдур Фалкетті! (Вмощується в кріслі біля столика, на якому стоїть лампа.)
Крісто. Гаразд, нехай так, тільки заспокойся. Подумай краще про те, що ти принаймні мало не поїхав до Європи. Це вже щось. А в мене й такого не було. До того ж ти набрався професійних навичок… Та й трохи грошенят призібрав. Тож не нарікай.
Пако (сердито). А хто нарікає! Хіба я нарікаю?
Крісто. По-моєму… трошки. А ще подумай про те, що завдяки Фалкетті ти зміг повністю зосередитися на крамничці, і справи пішли. Як ти сам сказав, коли б твій старий ожив — хоча, звісно, це неможливо, але припустімо таке — знаєш, як би він пишався тобою?!
Пако (спогад про батька заспокоює його). Так. Авжеж. Бідолашний старий, пишався б і мною, і Маріо теж, звичайно. Бо він також зробив свою справу.
Крісто. Певна річ, твій син також. Ви вдвох піднесли цей бізнес. Кожен у свій час… (Пако натискає на кнопку, вмикає й вимикає світло, мовби розважаючись, як перед тим Крісто розважався з ударними інструментами; Крісто дивиться на нього й говорить далі.) А от у мене не було ніякої крамниці, та й до Європи я навіть не збирався їхати. (Пако вмикає й вимикає світло.) Знаєш, як би я хотів зробити невеличку подорож?! (Пако вмикає й вимикає світло.) Це була б просто втіха… це було б здійснення мрії, що тут казати! (Пако вмикає й вимикає світло.) Я повинен дещо тобі розповісти. (Пако вмикає й вимикає світло. Крісто сердиться.) Годі тобі вмикати й вимикати світло! (Пако відводить руку від кнопки.) Я сказав, що повинен дещо тобі розповісти! (Крісто дивиться на Пако, щоб той не почав знову бавитися зі світлом.) Отож… я хотів тобі розповісти, що під час своєї останньої подорожі я раптом сказав собі: «Слухай, Крістобалю… зроби це зараз і назавжди… чому ти не наважишся? Ти вже вирушив у мандри… чому б тобі не зробити ще одне невеличке зусилля? Га? Взагалі… хіба вона так далеко, та Європа?» А проте… Не було нагоди. Я не наважився.
Пако (з подивом). Про яку подорож ти говориш?
Крісто (занурений у спогади). Що?
Пако. Куди це ти мандрував? Я й не знав.
Крісто. А! Та тут неподалік. До Танділа. В грудні буде десять років відтоді, як я туди їздив, пам’ятаєш? Я ще прислав тобі поштову листівку!
Пако. Так. Авжеж. На ній були зображені гори.
Крісто. Вершини! Я дивився на них і думав: «Цікаво, а які вони Альпи?… Високий Тауерн… Низький Тауерн». Ти можеш уявити, як вони виглядають?
Пако. Однаково… Тільки один високий, а другий низький.
Крісто. Тобі все жарти.
Пако. Ти мене ображаєш.
Крісто. Ти ба! Байдуже. Можеш ображатися. Ну, то як вони виглядають?
Пако. Вони — гори, невігласе!
Крісто. Так. Але де вони знаходяться?
Пако. Що? Ти збираєшся мене екзаменувати? Може, ще навчитися читати по-японськи?
Крісто. Вони знаходяться в Австрії. Тільки не кажи, що ти це знав, бо ти не знав.
Пако. А ти? Ти хоч раз бачив ці Тауерни? Якщо й бачив, то тільки на поштовій листівці… Стривай, наскільки я пам’ятаю… (прямує до речей Фіто і щось шукає біля них, тим часом Крісто сидить замислений).
Крісто. Так. Авжеж. Ти маєш рацію. Я невіглас, Пако.
Пако (продовжує щось шукати). Ну, навіщо так? Ти знаєш, що це гори, що вони знаходяться в Австрії… Чого тобі ще треба?
Крісто (майже сумно). Чого мені ще треба? Ха! Побачити їх. Я хочу на них подивитися. Людина може прочитати про ті ж таки Тауерни, приміром, купу літератури. Вона знатиме, що це гори, знатиме, де вони знаходяться, знатиме їхню висоту. Але вона все одно залишатиметься невігласом. Аби взнати, які вони насправді, треба їх побачити на власні очі. Помацати їх. Треба мати можливість… (Не знає, як закінчити фразу.) Якщо ні, людина залишається невігласом, Пако.