1 грудня 2013 року. Київ
Олексій навіть не лягав спати, розбираючи й редагуючи фотографії — ті, що не відправив у редакцію, — так, про всяк випадок, для себе. Насправді він знов і знов повертався до фотографій Ніки, які зняв уночі. Переконував сам себе, що просто хоче подивитися ще раз, чи не помилився, чи послав для публікації справді найкраще. Виходило якось недуже переконливо. Навіть для себе самого.
Він раптом знову відчув той хвилюючий холодок від доторку долоньки Ніки. Коли вони бігли безлюдним Хрещатиком до Європейської площі, вона зупинилася, захекавшись, і вперлася обома руками йому в груди, переводячи подих.
Олексій заплющив очі й знову почув її соковитий грудний голос, її сміх.
Він різко підвівся з нерозібраної постелі, пройшовся кімнатою, відкоркував пляшечку віскі з міні-бару, поставив її на стіл, навіть не пригубивши, дістав із кишені телефон і почав швидко набирати повідомлення.
«Не хвилюйся. Я в порядку. Люблю тебе».
Потім знайшов у списку свого головного адресата — Ксюшу — і відправив повідомлення.
До маршу протесту на Хрещатику лишалося сорок хвилин. Олексій почав збиратися.
Чи ви колись чули, як кілька сотень тисяч людей співають хором? Гімн своєї країни. Тримаючи руку на серці.
Стільки народу на вулиці Олексій не бачив ніколи в житті. Порахувати було неможливо. Напевне, близько мільйона, якщо не більше. Весь Хрещатик, від початку до краю, весь майдан Незалежності, чи просто Майдан, були запруджені людьми. Над головами майоріли десятки тисяч синьо-жовтих знамен.
Безжальний кровожерний «Беркут» з усіма своїми заборолами, кийками та шитами, що під покровом останньої листопадової ночі «героїчно» відвоював Майдан у п’яти десятків беззбройних студентів, щез. Як банда вбивць зникає з місця злочину, замітаючи сліди, так і він розчинився в безлюдних ранкових вулицях задовго до того, як нескінченна людська колона досягла Хрещатика, спускаючись бульваром Тараса Шевченка.
Протягом наступної години демонстранти зайняли практично весь центр міста й могли б легко викинути тремтячих від страху мешканців будівель президентської Адміністрації на Банковій, якби схотіли. Але замість цього вони дійшли, як і обіцяли, до Майдану і, зупинившись, хором заспівали свій гімн, а на Банкову вирушила лише невелика група молоді.
Олексій пережив дивовижне, до мурашок, відчуття, коли на Майдані почали співати. Співав не лише весь Майдан, співав увесь Хрещатик, усі прилеглі провулки й вулиці. Не якусь мутну сталінсько-путінську тухлятину, а справжній гімн, який не вчать навмисно до нагородження, а знають назубок, як «Отче наш».
Одразу відчуваєш серцем, кров’ю країну, батьківщину, зв’язок, народ, історію, а не порожній загальник. Гімн вільних людей, а не рабів безголосих. До мурашок, до клубка в горлі…
Здавалося, у ці хвилини все місто співало, усе це ненависне донецько-кремлівському прокуратору місто.
От ви в Росії хоч раз бачили сто тисяч чоловік чи хоч п’ятдесят тисяч, які хором співають національний гімн? Чи спостерігали там хоч одну, байдуже, якого розміру, групу людей за цим сакральним (без сміху) заняттям?
Ну, хіба що по телеку, разів чотири на рік, у виконанні державного хору з трьох-чотирьох сотень шахраїв та злодіїв, більшість яких навіть слів не знають.
Будь-яка нормальна влада, побачивши мільйон протестувальників на вулиці, одразу пішла б у відставку, та тільки не влада бандитів. Вона мала спершу порадитися зі «смотрящим» у Москві. Порадилися. Сказали триматися. Сказали, допоможуть. Почали шукати проти лома інший лом. Довго вважали, що знайшли…
Коли закінчили співати, Олексій знімав, як дівчина спеціальними фарбами малювала на щоці молодого хлопця студентського віку жовто-синій квадратик.
«Авжеж, — подумав Олексій, — наші швидше х…й на паркані сусіда намалюють, аніж триколор на своїй щоці».
Олексій вихоплював телевіком обличчя тих, хто співав, — і не міг зупинитися. Знімав усіх підряд. Кожен типаж здавався цікавішим за попередній.
Перший день грудня випав теплим, радісним, святковим. Здавалося, ось-ось усе вирішиться якнайкраще, правильно і, головне, мирно. Цього дня навіть сама київська влада, навіть їхні московські куратори навряд чи могли собі уявити замість людських рік на вулицях Києва ріки крові по всьому Донбасу. Але в Кремлі вже почали готуватися до того, щоби таку греблю відкрити.
— А мене не хочете зняти? Чи одного разу вистачило? — жіночий голос, знайомий, здавалося, усе життя, пролунав за його спиною.
Як вона знайшла його в цьому океані облич? Яка дивовижна випадковість! Олексій не знав, що сказати. Він мовчки дивився в устричні очі цієї гарної дівчинки, яка в сонячному світлі була й пізнаваною й водночас непізнаваною. І вона, не відриваючись, дивилася йому в очі, наче чекала питання або радше відповіді на питання: чи відчуває він зараз те саме, що й вона?
«У кіно в такі моменти майдан, туман починають крутитися калейдоскопом нерозрізнених сотень тисяч облич, утворюючи воронку. Нерухомими в цій воронці лишаються тільки двоє — він і вона. Потім, залежно від сезону, вони або бігають одне за одним поміж березок, або грають у сніжки», — подумав Олексій і всміхнувся.
— Чому ви смієтеся?
— Я радий, що бачу вас знову.
— Я теж рада… Що ви раді…
Рум’янець став заливати її смаглі щоки, вона опустила очі, пару разів хитнула головою й промовила ледь чутно за шумом натовпу:
— Спасибі, що врятували мене вчора. До речі, можна, я познайомлю вас зі своїм хлопцем? Він вам теж дуже вдячний. Степане, йди-но сюди! — гукнула вона високому стрункому молодому чоловікові років тридцяти п’яти, із широкими плечима, коротко стриженим русявим волоссям. Він стояв неподалік і, розмахуючи руками, жваво розмовляв із кремезними молодшими за нього хлопцями у військовій формі без знаків розрізнення.
Степан озирнувся, щось сказав своїм співбесідникам, потиснув їм руки й рушив до Ніки та Олексія, усміхаючись губами, але не очима, як зауважив Олексій. «З виправки — військовий», — подумав він.
І не помилився. Ще пару місяців тому тридцятишестирічний Степан, «западенець» із Чернівців, був капітаном Повітрянодесантних військ України. Звільнився зі скандалом, тому що «задовбало», тому що зарплата жебрацька, та й ту не платили. Жодною військовою службою до пуття не займалися (стрибали з парашутом раз на два роки), а солдати замість служби будували лазні й корти на генеральських дачах. Усе це встиг повідомити Степан у короткій розмові, хоча знову переважно говорила Ніка.
Він подякував Олексію, що «врятував життя моїй дівчині».
— Завше вона кудись лізе, пригод шукає. Тепер я її саму нізащо не залишу. Може, розбитою макітрою тепер краще думатиме.
Вони перекинулися ще парою фраз, Олексій залишив Ніці й Степану свої візитки, і вони зникли в натовпі. Перед тим як зовсім розчинитися, Ніка обернулася й помахала рукою.
«Мабуть, я вже все зняв на сьогодні», — подумав Олексій. Натовп знову почав співати гімн, але це його вже не торкало.
Він раптом відчув себе страшенно втомленим, невиспаним. Зігнувшись під вагою техніки, він повертався в готель, продираючись крізь натовп. І тут зателефонував Сергій, знайомий фотограф із Associated Press. Сказав, що на Банковій, перед президентською Адміністрацією, неабиякий «заміс» і всі вже там.
«Я теж дуже скучаю. Цілую. Люблю», — відповів Олексій на смс дружини й рушив на Банкову, де вже почалося перше справжнє зіткнення між демонстрантами й міліцією. Іти у відставку Яник, як звали в народі Януковича, не збирався.
Навпаки. Наступного дня на Майдані почали встановлювати величезну штучну ялинку. Народ одразу народив гасло «Яника на йолку» і, скандуючи «Банду геть!», заходився встановлювати по всьому Майдану просторі шатрові намети. Невдовзі з’явилися мобільні туалети й армійські кухні.
Ніка подзвонила йому аж перед Новим роком, аби привітати. Весь цей час вона працювала на Майдані медсестрою як доброволець. Повідомила, що вони зі Степаном відклали весілля «до цілковитої перемоги Революції», і запросила після Нового року на «одну цікаву річ».