Він, узагалі, крім гумору любив і гарні душевні пісні. Соціально близьким йому колективом був гурт «Бо-Бо». Йому, по-перше, подобалося, що всі вони були перетягнуті з голови до ніг такими садо-мазо портупеями. Особливо йому полюбився шлягер «Прогулянка з віслюком». Глибокий, символічний, слів мало — легко запам’ятати. Іноді під час їхніх концертів, а він туди походжав, він навіть підспівував разом із хором Алєксандрова:
І так далі. Красиво співають, чортяки.
Незважаючи на приємні музичні ремінісценції, свинець, однак, так і не витік до кінця з очей, коли він підвів їх на Воєводу, наче бачив того вперше в житті, і коли тихо й зловісно вимовив:
— Отже, що там відбувається на театрі військових дій? Чому Аеропорт, який, за чутками, утримують якісь невідомі кібернетичні організми, досі не взятий звитяжними ополченцями? Чи в останніх не вистачає сил і засобів?
Воєвода спробував був щось заперечити, але слова змішалися в нього в голові й у роті, і все, що він у підсумку видав, було радше схоже на приступ задухи.
— Коротше, друже мій, — МВЧ знову всміхнувся, згадавши, що на цьому місці в конторській курилці зазвичай наввипередки докидали «коротше в сусіда» (ах, які безтурботні, світло-пивні були часи), але зусиллям волі зупинив ці осяйні спогади молодості. Спробував зосередитися на «громадянській війні на сході України», яка розвалювалася на очах.
— Зрозумійте ви нарешті, дорогі мої стратеги кабінетні, генерали ви паркетні, дурилки ви картонні! — Жмуркова покоробив був особовий займенник «ви», і лице його пересмикнулося разом із червами рук, але, будучи знавцем російської мови, він відніс його ввідразу до неозначено-особових і заспокоївся. — Громадянську війну мають виграти громадяни, що воюють із несправедливістю, місцеві герої-гопники на зразок Вахи та Ламборгіні, чи як їх там, а не Краснознаменний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії!!! — МВЧ встав, щоб остаточно дивитися на міністра згори вниз і ще суворіше спитав: — Пане донедавна майбутній маршал! Я не зрозумів, то чи вистачає народним ополченцям цієї вашої КНДР сил і засобів, чи ні? Вони, здається, обіцяли світовому співтовариству, що візьмуть Аеропорт до світлого свята Сьомого листопада? Чи я щось забув?
— Точно так, Ваше… — Воєвода затнувся, мало не ляпнувши «високоблагородіє». Він не згадав одразу те слово, яким у подібних випадках вимагалося величати государя-імператора, й замовк, утупившись у товсту чорну муху, що, мов ворона, розгулювала по криваво-червоному сукні столу.
— По-перше, не «точно так», а «так точно». А по-друге, відповідатимемо на конкретно поставлене питання, чи й далі вмикатимемо дурника? До яких пір ці карателі, чи, по-вашому, кіборги, будуть безкарно розстрілювати з Аеропорту мирні квартали Красного Каменя, убивати мирних мешканців, наших співгромадян, зрештою? — МВЧ щиро вважав, що всі російськомовні люди врешті світу були його співгромадянами й потребували постійного захисту будь-якими способами, з танками й «катюшами» включно.
— Це не зовсім так-с, Ваша Величносте, смію зазначити, — тихо, ніби собі під ніс, заперечив Воєвода. — Заданими нашої розвідки, у них в Аеропорті нема артилерії…
— Знаєш що?! — МВЧ уперше за час розмови перейшов на «ти» й підвищив голос. — А нема бажання засунути дані розвідки сам знаєш куди?! Хто тоді день і ніч довбе снарядами й ракетами місто бойової та трудової слави, убиває наших дітей, батькам яких, росіянам і українцям, не припала до смаку київська хунта, керована, як відомо, з Держдепу? Ти не полінуйся, увімкни ящик для ідіотів, подивися, шо там показує наше азійсько-європейське телебачення, НТВ[45], усі канали. Хочеш сказати, брешуть? На чий млин воду ллєте, товариш міністр?
— Так-так, мені як-к-краз сьогодні доповіли, що у кіборгів усередині Аеропорту, можливо, сховано дві батареї гаубиць. Винен, забувся.
МВЧ узяв паузу, розмірено крокуючи залом туди-сюди позаду Воєводи, який не наважувався озирнутися. Той зрозумів мовчання шефа як можливість додати ще щось на своє виправдання.
— Мені повідомили, що днями ополченці з числа шахтарів, комбайнерів та інших роботяг, які там часто й густо з солдат і офіцерів запасу різних років (там колишніх танкістів взагалі хоч греблю гати), змогли сформувати дві власні прстовські повітрянодесантні бригади й одну танкову бригаду.
— Які-які бригади? — МВЧ пошкодував, що залишив маузер у спальні та не може якщо не застрелити, то хоч би вибити руків’ям дур із довбешки цього так званого міністра, «нечаянно пригретого славой». Пушкін у переліку цитат — обов’язкове читання МВЧ на ніч — був першим рядком.
— Я й к-к-к-кажу: дві п-п-п-п-п-просто бригади ПДВ, — вичавив із себе нарешті Воєвода, буквально обливаючись холодним потом.
Далі, вже майже не затинаючись, Воєвода скоромовкою доповів, що в різних сховищах військової техніки, гаражах і ангарах українські військові, поспіхом і панічно відступаючи, кинули сотні бронетранспортерів, реактивних установок «Град» і «Ураган», самохідних артилерійських установок, мінометів усіх видів, гаубиць, танків Т-64 і Т-72, які вони зосередили там, готуючись до віроломного вторгнення в АЄД.
— Так, так, так, — МВЧ повернувся на трон, а Воєвода знову перевів подих. — А звідки в українській армії танки Т-72, дозвольте вас спитати, дорогенький? Вони ж наче не були в них на озброєнні, за вашим же звітом, до анексії, тьху ти, до добровільного приєднання Криму.
— У них… так… нема… — промимрив Воєвода, зрозумівши, що знову бовкнув зайве. — Але, розумієте, корупція… Купили потай у нас… Ще до нас… Тобто до вас… Ну а форму вони купили у воєнторгах своїх. Ви й самі про це говорили, що кожен дурень може її купити.
МВЧ знову зупинив на Воєводі свинцевий погляд і по складах, мов розстрільний вирок, вимовив:
— Коли буде взято Краснокам’янський аеропорт? Ополченцями.
— Дуже, дуже скоро. Буквально справа кількох годин. Зараз до нас, тобто до них, ополченців, прибула серйозна підмога у вигляді строкових відпускників-добровольців із каракумикського окремого батальйону «Південна північ», на своїх же танках і бронемашинах, щоби зекономити на квитках. Ці, з дозволу сказати, хлопці налаштовані більш ніж рішуче й уже йдуть в атаку. Присягаюся, скоро ви ніколи і нічого більше не почуєте про них!
— Про хлопців, про ополченців чи про добровольців?
— А-а-ха-ха, про кіборгів цих, — щиро розсміявся Воєвода. Він обожнював жарти господаря. Він знав: якщо «папа» жартує — бити не планує.
— Так, а ще от що, — МВЧ обійшов Воєводу й знову зазирнув йому в очі. — А хто ж їм завдання поставив?
— Кому? Кіборгам?
— Та, ні, хлопцям вашим. Ополченцям вашим і добровольцям.
— Так ніхто. Тобто самі собі поставили, — Воєвода урвав сміх, дістав із кишені хустку, витер лоб.
— Усе, шановний, продовжуйте стежити за розвитком ситуації. Вільний, — і, коли двері за Воєводою зачинилися, додав: — Як шмаркля в польоті.
Витираючи піт із лоба широкою оренбурзькою пуховою мереживною хусткою, шмаркля в польоті на нетвердих ногах волоклася до виходу, скиглячи собі під носа:
— То, може, нам зовсім не воювати, а зекономити особовий склад, якщо все можна потелеку розрулювати?
Бахнувши за собою дверима палацу, він плюхнувся на заднє сидіння чорного «Мерседеса» й загорлав на водія-полковника, як поручник Дуб на бравого вояка Швейка:
— Ну! Кому сидимо? Вези вже на дачу, чи як! Ні, краще до циганів у Яр!
У палаці МВЧ жодні накази ніколи вголос не віддавалися, жодні завдання вголос не ставилися. Пряма розмова була просто неприпустима. Діалог із підлеглим складався винятково з вигуків, натяків, алюзій і недомовок. Справжнім придворним мистецтвом було вчасно й правильно зрозуміти, що від вас вимагають.
Усі добре пам’ятали, як мало не погорів на справі неприкаяного журналіста Ґонгадзе колишній президент України Кучма.
Неперевершеним майстром кремлівського ньюспіку заслужено вважався покійний прем’єр Віктор Степанович Держимордін. «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди». «Та що тут говорити! Таких уже не роблять», — зітхнув МВЧ.