МВЧ був надто мудрий, аби віддавати накази, до того ж, Боже збав, у письмовій формі. Останній свій підпис колишній підполковник поставив ще в Установі, коли приймав кабінет начальника з портретом академіка Сахарова на одній стіні й Фелікса Дзержинського на іншій, за що й розписався. Пізніше архівісти за таємним наказом пропустили цей унікальний опис майна крізь шредер, а обрізки спалили спеціальним напалмом точкового застосування — вітчизняним ноу-хау, гордістю вітчизняної наукової думки, яка ще не виїхала, поряд із таким геніальним винаходом, як полонієвий чай, висунутий на «Нобелівку» з хімії.
Цар знав, що, незважаючи на непорушність свого положення, будь-який його підпис приховує в собі різного ступеня відповідальність, не кажучи вже про нечувані накази підривати будинки чи збивати «Боїнги». (Як відомо, будинки підірвали злі кавказці, а літак, щонайгірше, збили «мавпи з «Буком» із числа диких не підлеглих йому ополченців ККНР.) Але десь усередині нього дрібне чортеня голосом Мілошевича казало йому, що в цьому світі, особливо в Гаазі, можливе все.
Адже Маленький Великий Чоловік не завжди жив у палаці. Хлопчиком він мешкав (життям назвати це було неможливо) в брудному пітерському дворі, більше подібному на пустир, де хлопчаки, піднімаючи клуби пилу, днями й ночами ганяли в дир-дир[xlvi] м’ячем зі шнурівкою, який дуже боляче цілив в обличчя. У дитинстві МВЧ не був таким спортивним, як зараз. У футбол взагалі грати не вмів і не любив, особливо коли його як найслабшого ставили на ворота, де йому однаково не подобалося як ловити м’яч, так і ухилятися від нього.
Майбутній цар був радше відлюдькуватим хлопчиком. Ровесники не помічали його через кволість і маленький зріст. Книгами — універсальними ліками від самотності — він також не перейнявся. Удома книжок не було, у бібліотеці була черга. Першу і, схоже, останню «серйозну» книгу він прочитав класі у восьмому. Називалася вона «Щит і меч». Він випадково виявив її у стосику макулатури.
Цим романом для МВЧ, навіть незважаючи на професійно-формальну університетську освіту, особисте знайомство зі світовою класикою завершилося. Продовжувати його спочатку не було бажання, а потім часу.
З дев’яти до дванадцяти років він любив грати у війну сам із собою. Підходив до столу доміношників і в них під ногами серед плювків і соняшникових лушпайок збирав палені сірники. Коли набирав понад сотню, ішов на край пустиря, де була купа піску, втикав сірники в пісок обгорілими голівками догори, шикуючи уявні взводи, роти й полки ворогів «фашистів». МВЧ із дитинства вирізнявся ярим антифашизмом, що й наклало драматичний відбиток на все його життя, й особливо повоєнні роки, коли фашизм, згідно з останньою службовою запискою, поданою йому в якості новин, «зовсім краї згубив».
Потім набирав тут же, поряд, кілька невеликих каменюк, відходив метрів на десять і, надуваючи щоки й губи, зображуючи постріли та вибухи, жбурляв їх у сірникових «фашистів», аж поки всі вони виявлялися вбитими. Так він міг грати цілий день, аж до смерку. Усіх уже загнали додому, а його ніхто не гукав. Батько з ним майже не розмовляв. Курив і читав на кухні «Правду». Мати весь час щось готувала або мила. Телевізора в нього до дванадцяти років не було…
Одного разу, кидаючи снаряди в чергових фашистів, він побачив пацюка, який стрибнув у під’їзд. МВЧ схопив пару каменюк і половинку довгої зламаної штахетини, яка випала з паркану, кинувся слідом за пацюком.
Входу в підвал у парадному під’їзді не було. Ліфта теж. І сміттєпроводу не було, як і світла цього дня. Пацюк, схоже, відразу зрозумів, що потрапив у глухий кут і вже кинувся назад до виходу, але там його чекав озброєний до зубів, хоча й миршавий МВЧ.
Пацюк розвернувся із заносом і, швидесенько перебираючи ніжками, задріботів угору сходами. МВЧ біг за ним, махаючи палицею й стискаючи в кулаку каменюку — зброю дітей пролетаріату. На майданчику останнього, п’ятого поверху пацюк зрозумів, що і тут виходу нема, розвернувся й вишкірився. Сіра шерсть на його загривку стала сторч.
Тепер уже МВЧ, кинувши палицю й каменюку, біг, чи радше скочувався, сходами. Йому здавалося, що щур не біжить, а летить услід за ним і от-от уп’ється йому в шию гострими як бритва, величезними зубами.
Обидва майже одночасно вилетіли надвір і розбіглися в різні боки. Відтоді пацюк із його зубастим посміхом снився хлопчику дуже часто й дуже довго. МВЧ прокидався в холодному поті, аж доки зрозумів, що пацюк просто вчив його, як поводитися, коли життя проти тебе, і він уже не боявся своїх пацючих снів.
На столі лежав стосик документів, покликаний підтвердити необхідність такої старовинної графи в розкладі, як «робота з документами». Наче не існувало ні комп’ютера, ні айфона, ні Інтернету.
МВЧ неохоче пробіг очима один документ, потім другий. Кинув аркуші назад, і в його обличчі з’явилося щось невловно пацюче. Губи розпливлися у найбільш пацючій подобизні усмішки, оголивши дрібні рівні жовтуваті зуби. Очиці звузилися й знову налилися свинцем.
— Грьобані піндоси! Вони змушують усіх наших партнерів бойкотувати Парад Перемоги! Ці тварюки копають під наш чемпіонат! — він мав на увазі чемпіонат світу з футболу.
МВЧ раптом згадав, як його герой і незаперечний авторитет (незважаючи на перегини на місцях) товариш Сталін колись сказав Надії Костянтинівні Крупській, яка зарвалася у своєму критиканстві: «Ми можемо знайти товаришу Леніну іншу вдову».
«Що ж, ми знайдемо інших переможців війни. Святе місце не пустує. І у футбол знайдемо з ким грати. Пепсикольну Олімпіаду у вісімдесятому провели, незважаючи на бойкот, і нічого. Усі були раді. І зараз обійдемося. Було б сказано, як бабуся говорила. Яка була б дідусем, якби в неї…»
Він знову заусміхався, маленькі оченята його засвітилися. Але усмішка швидко злетіла з його тонких губ, а пацюк усередині Маленького Великого Чоловіка знову вишкірився й знов приготувався до стрибка.
Глава VIII. Мишко-Професор
17 січня 2015 року
Поки розвантажують усе необхідне й намагаються розмістити поранених усередині МТЛБ, Тритон і Професор біжать зліткою, стрибаючи через перешкоди та інтуїтивно ухиляючись від куль, адже вони мають не так багато життів, як у комп’ютерній стрілялці.
— Стій, це десь тут, — кричить Професор, і вони завмирають, присівши за обгорілим остовом танка Т-64 і переводячи подих.
— Ось він, танкіст! — Професор показує рукою в бік темного закіптюженого предмета, з якого стирчить товста обламана жовта кістка і який схожий на дуже пересмажений брудний окорок. — Як живий!
Тритон кладе на землю дерев’яний ящик від РПГ-26[47], відкриває його. Професор у матерчатих рукавичках підхоплює стегно танкіста, кидає його в ящик. Вони замикають ящик, хапаються за залізні ручки по боках і на «раз-два-три» біжать назад.
Куля проходить крізь ліве передпліччя Професора. Той випускає ящик, падає на бетон, стогне й матюкається. Тритон уже повзе до нього, лишивши ящик позаду.
— Мишко, ти як? Куди тебе?
— У ліву! А-а-а-а-а. Б…дь. Доведеться ручками помінятися. — Мишко підводиться. Вони, пригинаючись, знову підхоплюють ящик, тепер помінявшись сторонами, і біжать до своїх. Лівий рукав у Мишка вже весь чорний від крові. Він, як пробитий радіатор, залишає на злітці свій темний мокрий слід.
Добігши до машини, вони впускають ящик. Миша падає поряд лицем угору. Дихає голосно, стогнучи. Тритон нахиляється над ним.
— Давай я подивлюся.
— Потім, Тритоне! В’яжи танкіста, бо я даремно помру!
Тритон шукає вільну раму, розсуває в різні боки руки й ноги вбитих, знаходить місце, із зусиллям піднімає ящик, прикручує його припасеним для цього діла дротом. Тепер він поїде додому до мами, чи до дружини, чи до кого там має їхати цей шматок ноги нікому не відомого мертвого танкіста…