Олексій уже передав головні свої фотографії дня — побоїще на Європейській, розстріл на Інститутській і фото батька загиблого хлопця з пробитою блакитною каскою в руці. У Януковича після сьогоднішнього кровопролиття не було шансів залишитися при владі. Революція, так чи інакше, перемогла і, схоже, малою кров’ю. Він зрозумів, що ввечері цікавої зйомки більше не буде, і вирушив у свій уже майже рідний готель «Дніпро». Головний вхід досі був зачинений, а увійти й вийти можна було через бічні двері та через «Англійський бар».
У холі було темно, прохолодно й порожньо. У кутку біля бічного входу, мов нічого й не було, возсідав на своєму високому й широкому дерев’яному робочому троні місцевий чистильник взуття, величезний, лискучий, як його гуталін, афроукраїнець у лівреї. Для всіх він був Дядя Том — живий і, напевно, єдиний достогляд загниваючого готелю, відрижки безтурботного брежнєвського совка.
Дядя Том кумедно, з якимось незрозумілим акцентом говорив українською. Англійською він не говорив і не розумів її.
Дядя Том запропонував почистити Олексію його вічні тур-черевики L.L.Bean, які той незмінно взував на війну, незалежно від країни, ландшафту, погоди, температури й клімату. Щороку Олексій замовляв нову пару, ідентичну до попередньої. Здавалося, що останні двадцять років усі свої війни від знімав в одних і тих самих черевиках. Олексій погодився, але радше, аби зробити Дяді Тому приємне. І водночас перевести подих і зібратися з думками.
День видався напружено-кривавим. Але думки Олексія не хотіли затримуватися на людських трагедіях, свідком яких він був за родом служби. Думки повертали його в одну й ту саму точку, де він лежав на холодному й брудному асфальті, прикривши своїм тілом Ніку, і дивився в її очі.
Він і раніше зазирав у її устричного кольору очі, але зараз усе було інакше. Вона не здивувалася, коли він збив її з ніг і врятував від кулі снайпера, що могла стати для неї фатальною й тепер затихла в кишені його брюк. Він знов і знову згадував, як Ніка невідривно дивилася на нього, як назвала його вперше за час їхнього знайомства на «ти», як притягла його до себе, аж їхні щоки торкнулися, і тепло її шкіри наче обпекло його. Він був готовий лежати так вічно.
Раптом Олексій із подивом, змішаним із соромом, усвідомив, що шалено хоче її як жінку. Що все інше — усе його попереднє життя, його кохана й любляча дружина, його родина, його робота, полум’я барикад, кров і смерть навколо — раптом на мить припинило існувати, і ця мить ніяк не скінчалася.
Дядя Том розповідав якийсь, мабуть, смішний український анекдот про москалів, які полетіли в космос, «усі». Олексій слухав його впіввуха. Він наче піднісся, став невагомим, ширяючи в сутінках безлюдного готельного холу над троном Дяді Тома, поки той ретельно чистив черевики, шо злетіли з ніг. Нарешті нескінченна мить закінчилася так само швидко, як завершується все нескінченне — перший ковток холодного пива в спеку, безхмарне сільське дитинство, перше побачення, перший поцілунок, перша любов, перше й останнє життя.
Олексій спустився з-під повитої павутинням стелі на підлогу, щедро розрахувався з персонажем Гаррієт Бічер Стоу, який вдячно йому кивав великою чорною головою. Піднявся пошарпаним ліфтом, що брязкав, рипів і смикався, на свій одинадцятий VIР-поверх — один із двох поверхів у всьому готелі, де досі було опалення, тепла вода і — о диво дивнеє! — Wi-Fi. Він таки справді був швидкий. Не обдурили. Особливо якщо пощастить або якщо вийти з номера й сісти на підлогу спиною до стіни поряд із дверима ліфта.
Олексію пощастило. Він відправив Ксюші лист по імейлу, в якому діловито повідомив, що все SNAFU, що в американському військовому сленгу часів В’єтнаму означало — Situation Normaclass="underline" All Fucked Up[58]. Написав, що кохає її, скучає й скоро приїде. Потім надіслав у свою фоторедакцію кілька додаткових back-up знімків і лише після цього зрозумів, що нічого не їв цілий день. Відчинив міні-бар і одним ковтком осушив двохсотграмову пляшечку віскі Jameson. У холодильнику не було морозильника і, відповідно, льоду, але віскі й так був холодний настільки, що моментально зігрів і розслабив його ниюче утомлене тіло.
Опівночі зателефонувала Ніка й подякувала за те, що він урятував їй життя:
— Я розповіла про все Степану. Ось він тут, поруч. Він теж дякує вам. Ви справжній герой.
Краще б вона не дзвонила. Він цілком міг обійтися «без коваля».
Кожен наступний день тижня наближав його до неминучого від’їзду. Злодій Янукович утік, як і всі його клеврети різного ступеню кривавості й однакового ступеню корумпованості. Його кишеньковий парламент теж майже весь був у бігах. Вогнища згасли, барикади розбирали. Радощів особливих не було. Ніхто навіть із найнайбільших ідеалістів-революціонерів не очікував такого оптимістичного розвитку подій. Влада просто впала їм до рук, і вони, схоже, до пуття не знали, що з нею робити.
Так у суєті гаснучої перемоги революції минав тиждень, і десь у його середині Олексій зрозумів, що час повертатися. Зателефонував у редакцію, отримав «добро» й узяв квиток до Далласа через Франкфурт на 27 лютого. Він більше не терзав себе звинуваченнями у гріхах, яких не скоював і вже, схоже, не скоїть. Бог уберіг, як то кажуть.
Уранці Олексій купив якісь сувеніри для всієї сім’ї, копчене сало й ароматну ковбасу на Бессарабському ринку, горілку в сусідньому магазині. Повернувся в готель і вже не виходив із номера. Спакував валізу, улігся на ліжко в одязі й просто лежав, дивлячись у стелю.
Зовні він був абсолютно спокійний, наче дрімав, заплющивши очі. Але всередині біснувався дев’ятий вал Айвазовського. Коли він розплющував очі, на нього накочувала степова ніч Куїнджі, повертаючи його в море всередині…
Ніколи досі не відчував він такого збентеження, такої розгубленості, такої спокуси. Подзвонити їй. Він починав набирати її номер — і кидав телефон на постіль біля себе. За кілька хвилин піднімав його, але так і не міг набрати номер до кінця.
Нарешті телефон задзвонив сам. Він швидко схопив слухавку — перший гудок навіть не встиг закінчитися, і почув теплий, рідний і коханий голос.
— Милий, я так скучила, — тихо й ніжно, наче крізь сльози, говорила Ксюша. — У мене якесь тривожне відчуття. Місця собі не знаходжу. Не можу повірити, що скоро побачу тебе, Льошику. У мене все всередині тремтить. У тебе все гаразд?
— Абсолютно, — відповів він рівним, спокійним, ласкавим голосом. — Усе чудово. Я вже валізу спакував. Купив вам усім різних дурниць. Хлопці будуть раді.
— Ну слава Богу! Бо я ні сіло ні впало хвилюватися почала. У вас же не стріляють уже?
— Ні, звісно. Нудьга дика. Room Service теж ненав’язливий зовсім. Дівуль уже не пропонують.
Ксюша засміялася. Якось не дуже природно. Замовкла. Він теж мовчав. Жарт не вдався. Недоречний.
— Ти бачила, у мене перші сторінки й розвороти цілий тиждень, — змінив тему Олексій.
— Звісно, бачила. Ти такий молодець. Я так тобою пишаюся. Приїжджай скоріше. Я дуже, дуже тебе люблю.
— А я люблю тебе шалено.
— Ні, я шаленіше. Приїжджай скоріше, сам побачиш!
— Люблю тебе. Пока.
— Пока, коханий. Цілую кріпко.
— Твоя ріпка.
Обидва водночас розсміялися, тепер уже не так вимушено, й одночасно поклали слухавки. Вона часто скаржилася, що він першим кладе слухавку.
— Тоді ми ніколи не закінчимо говорити й розоримося, — відповідав він.
Телефон замигав і згас — акумулятор розряджений. Він почав шукати зарядку й зрозумів, що залишив її в офісі СNN в готелі «Україна».
«Ну й добре. І слава Богу. Все правильно», — подумав він і відвернувся до стіни.
Полежав так хвилин зо п’ять, які, здавалося, тривали дві години.
«А що, як із редакції зателефонують? — подумав він. — Ні, так не можна».
Він зв’язався кімнатним телефоном із ресепшн, спитав, чи є у них зарядка для Nokia його моделі. Олексій не любив айфони. Він ненавидів електронний набір і часто промахувався пальцями. Його це злило й дратувало, і він лишався вірним кнопковому телефону. За хвилину чергова відповіла милим тоном, що зарядку знайти не можуть.