«Отже, не судилося», — остаточно вирішив він, і раптом його осяяло: він же може в Київ на міський телефон подзвонити. Який він і справді тупий безпорадний ідіот!
Він знову набрав чергову, вибачився й спитав, як подзвонити на міський телефон із номера.
— Ми дуже перепрошуємо, але після пожежі в сусідньому будинку, пам’ятаєте, на початку тижня, через вогонь на барикаді, у нас нема міської лінії, — проворкувала чергова. — Лише внутрішня.
— Спасибі, — Олексій кинув слухавку.
Міський телефон раптом ожив і сам подзвонив.
— Якщо вам дуже треба зателефонувати кудись у Києві, ви можете скористатися моїм мобільним, — запропонувала добра чергова.
— Дякую, — відповів Олексій. — Я зараз до вас зійду.
Він кинувся до дверей, відчинив їх і зупинився у просвіті.
Він зрозумів, що не зможе подзвонити їй нізвідки крім свого мобільника. Її номер був забитий у його телефоні. І хоч як старався, він не міг його згадати. Вийшов на балкон, відчув, що голодний і не проти випити. Зібрався був викликати Room Service аж раптом у двері постукали.
Серце вистрибнуло з його рота й повисло на тоненькій ниточці-артерії, яка досі зв’язувала його із життям.
— Так, опануй себе, — промовив він тихо, але твердо. — Як тобі не соромно! Скільки тобі років? Дорахуй хоч до десяти.
На «два» він відчинив двері. За дверима стояла вона. Чергова. Із зарядкою в руці.
— Ось, ми в ресторані в кухаря взяли, — усміхнено сказала вона. — Підійде?
— Звісно! — Олексій не дивлячись вихопив зарядку з її рук і тріснув дверима перед її носом. Потім раптом знову відчинив їх і гукнув навздогін послужливій, симпатичній і фігуристій черговій: — Дякую!
Та вже від дверей ліфта розвернулася на високих підборах, усміхнулася всіма своїми білосніжними зубами й гукнула у відповідь:
— Нема за що! Щось іще?
— Ні, спасибі, усе гаразд.
Олексій зачинив двері, сів на постіль, поставив телефон на зарядку й став чекати. Чекає й чекає. Хвилину, дві, три. Потім не витримав, увімкнув телефон і набрав її номер. Він чекав хвилин п’ять, поки вона візьме слухавку. Вона не взяла. Замість неї відповів металевий голос: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».
«Так тобі й треба, старий дурень».
Олексій набрав Room Service, замовив салат «олів’є», щучу ікру, дієтичну кока-колу і сто грамів горілки.
— Крижаної, — попросив він.
26–27 лютого 2014 року. Севастополь — Сімферополь, Крим
Вечір 26 лютого 2014 року був темним, безмісячним і вологим. Цього вечора три військово-морські пороми доставили на одну з навчальних баз російського Чорноморського флоту біля Севастополя близько роти елітних спецназівців російського ГРУ і наданих їм десантників з усім їхнім спеціальним озброєнням, що включало й бойові машини десанту.
Операція «Схід» почалася в цілковитій та абсолютній таємниці. Навіть командування Чорноморського флоту не було сповіщено про цілі й задачі операції. Ще місяць тому воно отримало надсекретний наказ не давати жодних відпусток офіцерам і матросам флоту, морської піхоти та авіації, перебувати в повній бойовій готовності, цілком таємно забезпечити прийом і розміщення військовослужбовців та спецобладнання, що прибувало з материка.
Об 11-й вечора 26 лютого ГРУшники і десантники вирушили кількома групами на бойових машинах «Тигр» у бік Сімферополя.
О 4 годині 26 хвилин ранку перші російські спецназівці, озброєні до зубів, без жодного пострілу увійшли в будівлю Верховної Ради Автономної Республіки Крим і викинули на вулицю, попередньо роззброївши, нечисленну міліцейську охорону.
Протягом наступних двадцяти хвилин новоприбулі спецназівці й десантники розташувалися на всіх поверхах і по периметру будівлі, занісши автомати, кулемети, гранатомети, вибухівку, БК і провізію, необхідні для ведення міського бою в ізоляції й оточенні впродовж двох тижнів.
Мешканці Сімферополя, які проходили чи проїжджали того ранку повз парламент, могли бачити триколор Російської Федерації, що майорів над будівлею поряд із прапором Кримської Автономії замість звичного синьо-жовтого стяга України.
26 лютого 2014 року. Київ
— У мене пропущений дзвінок, — своїм смачним веселим голосом сказала Ніка, передзвонивши йому за десять хвилин.
— Я завтра від’їжджаю.
— Так швидко? Куди?
— Додому.
— В Америку?
— Так, у Даллас.
— Удома зачекалися вже, напевно?
— Так, звісно. Слухай, Ніко, — він не помітив, як і сам перейшов на «ти», — не хочеш випити зі мною по келишку сьогодні? На прощання…
— Хочу. Коли?
— За півгодини, за годину, якщо тобі зручно.
— Зручно. За півгодини. Де?
— «Мафія» тебе влаштує? Ми там познайомилися. І від готелю через площу…
— Так, — її голос звучав напрочуд напружено, наче вона робила над собою зусилля.
Він зателефонував у Room Service, переніс вечерю в готелі на 11-ту вечора — через три години. Попросив горілку замінити на шампанське, додати фруктову тарілку й ще один келих.
Потім прийняв душ, поглянув у дзеркало, наче досі ніколи себе не бачив або наче більше ніколи не побачить себе в майбутньому. Він сам собі здався іншим. Щось змінилося, і годі було осягнути, що саме.
Почистив зуби. Кинув до рота жменю «тік-таків». Одягнув чисту білизну, шкарпетки, чисту білу сорочку, яку жодного разу за все відрядження не вдягав. Одягнув чисті, щойно після прання, джинси.
Уперше вийшов надвір без камери. Він був біля дверей «Мафії», коли помітив Ніку, яка виходила з таксі. Ненафарбована, втомлена, але шалено красива.
Вони їли карпачо з лосося і тунця, запивали шампанським. Він розповідав свої фірмові анекдоти. Вона сміялася. Як він уже любив її сміх, її усмішку!
Коли йшли темною площею до стоянки таксі перед його готелем, трималися за руки.
На стоянці було штук двадцять вільних машин. Олексій і Ніка стояли й дивилися одне одному в очі.
— Піднімешся зі мною? — раптом спитав він.
Він іще не встиг закінчити, як вона відповіла «так».
Вони увійшли в хол, вбігли в ліфт, і там він відчув її губи на своїх, кінчик її язика в себе в роті.
Вони почали роздягатися, поки бігли коридором. О’кей, ішли швидким кроком. Він мало не зламав картку, відчиняючи номер. Вставляв її не тим боком. Вона взяла у нього картку та вставила правильно.
Вже в ліжку він намагався закрити її відкритий рот своїми губами, відчуваючи, як її ноги сильніше стискають його боки вище талії. Він уже не відчував болю в зламаному ребрі. Він почувався лише всередині неї, лише її губи на своїх, лише її груди під своїми.
Вона різко смикнула головою, звільнила рот, наче їй бракувало повітря, і закричала. Вона кричала й кричала. Потім закричав, точніше, загарчав він.
Офіціантка, прикотивши на візочку пізню вечерю, зупинилася біля дверей. Вона вже зібралася постукати, але опустила руку і з усмішкою розуміння тихенько покотила візочок назад, до ліфта. Коли в номері перестали кричати, вона почекала хвилин п’ять, повернулася й постукала.
Вони лежали, притиснувшись одне до одного, — дівчина двадцяти двох років і чоловік удвічі старший за неї. Вона обійняла його рукою й поклала ногу йому на стегно, трохи далі стегна… Вона слухала, як азбукою Морзе б’ється його серце, і тут задзвонив його мобільний.
Олексій від’їхав рано вранці. Не в Даллас. Він поїхав на війну, яку він перестав чекати і яка лише починалася.
Ксюша плакала, коли він повідомив їй.
— У мене відразу заболів живіт, — сказала вона крізь сльози. — Будь ласка, будь обережний.
Потяг віз Олексія в Крим. Росіяни вже захопили аеропорт у Сімферополі, і всі рейси були скасовані.
— Прости мені, Рижик, — тихо промовив він.