Нікин телефон дзвонив і дзвонив. Це був Степан. Вона не брала слухавку. Стояла біля вікна, гладила рудого кота на підвіконні й беззвучно плакала. Але сльози її були одночасно сумними й щасливими.
Глава Х. Антон-Скерцо
18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт
Тиша між обстрілами й атаками — найбільш стрьомний час. Хочеться спати — і страшно, можна заснути й не прокинутися.
Олексій підійшов до бійця, який принишк у кутку на карематі й мішку та щось читав при світлі налобного ліхтарика, тримаючи на колінах стосик обпалених сторінок.
— Ось, знайомі букви шукаю, — боєць відірвався від читання, підвів голову, спробував пожартувати.
— Можна подивитися? — спитав Олексій.
— Будь ласка. Я саме збирався подрімати з годинку. Ліхтарик треба?
— Так, дякую. Потім віддам.
Олексій узяв ліхтарик, надів його на голову і сів поруч. По злітці знову забарабанили міни. Уже й не розбереш чиї. Степан викликав «арту» годину тому. Наче вони його чули. А він їх наче ні. Тут усі вже майже глухі. Давно. Та й зв’язок лайно. Так завжди на війні: зв’язок або лайно, або його нема. Ближчають розриви. А боєць згорнувся калачиком там, де сидів. І майже відразу захропів.
Олексій почав читати з першої розгорнутої сторінки. Він не знав, хто автор і як називалася книга.
«Глава чотирнадцята
ПРОМОКАШКА
Зараз нема промокашок. А в нас у школі були. Рожеві, жовті й голубі. Кому як пощастить.
Промокашка була необхідна, тому що писали справжніми чорнилами. І ніхто й уявити тоді не міг, що Промокашка — це насправді прізвисько одного зовсім не грізного бандита з «Чорної кішки» наприкінці сорокових. А вже потім від цього злодійського прізвиська пішла назва промокашки шкільної.
У першому й другому класі в нас навіть чорнильниці були й ручки, як олівці, тільки зі змінними перами.
Пера у мене зберігалися в коробці з-під сірників. Знімати й ставити перо — це було мистецтвом, на зразок намотування онуч у Суворівському училищі або ПТУ.
Щоденників у молодших класах не було. Тому зауваження та «двійки» вписували прямо в зошити.
Наприклад: «Поведінка — 2! Побив торбою [від змінного взуття] голову ради загону! Батькам терміново зайти до школи!» І підпис.
Учителька писала такими жирними червоними чорнилами. «Четвірки» й «п ’ятірки» в неї були дуже простенькі, рівненькі, скромні такі. А от «двійки» вона виводила з таким задоволенням, наче лебедів малювала.
А «кілки» в її виконанні (переважно з поведінки та російської мови) виходили величезні й розповзалися на півсторінки так, що неможливо було ні приховати цю «ганьбу», ні кудись від неї сховатися. Деякі герої й мученики виривали сторінки, за що їх безжально били ременем. Інші бритвочкою зшкрябували. Теж одержували на горіхи.
У процесі виведення «одиниці» в моєму зошиті вона просто кінчала, напевно (хоча я не певен, що на той час оргазм уже винайшли)!
Це була фінальна, остаточна оцінка мене як особистості. Як гільйотина чи розстріл.
Про «трійки» не скажу — ніколи не отримував.
А от промокашка була якоюсь мірою історією мого шкільного життя протягом року, такою собі перерваною пам’яттю.
І якщо сам зошит був яскравим прикладом соцреалізму, то промокашка являла собою такий собі взірець імпресіонізму чи навіть сюрреалізму, наче нею промокали не червоні «двійки», а кров із відрізаного вуха Ван Гога, або в неї, до прикладу, сякався Далі…
Я дбайливо зберігав промокашку цілий рік. Відкривав зошит на перерві чи вдома й дивився на промокашку як у приватну річку часу, згадуючи з ляпок, завитушок, різних уламків складів і цифр усе своє шкільне життя.
Це був мій секрет. Я нікому про нього не казав. «Сергійко, чого ти втупився в промокашку! Іди їсти!» — гукала мати, визирнувши з кухні.
Я дбайливо вкладав мій шершавий різнокольоровий скарб на місце, у серцевину зошита, і рушав ходою втомленого зразкового школяра на кухню — їсти смажену навагу чи голубці, милуючись матір’ю, її усмішкою, очима…
Зараз моя пам’ять сама стала, як промокашка. Пам’ятаю лише плями, шматочки радощів, болю, щастя, насолоди, сонячне світло, воду в річці, мамину теплу руку на своїй спині, коли вона змивала з мене мочалкою вуличний бруд і тихенько наспівувала: «З гуся вода, з Сережки худорба»…»
Олексій замислився, відклав стосик обгорілих сторінок. Йому потепліло в грудях. Його пам’ять ожила, як ця промокашка. Він раптом знову виразно почув голос Ксюші й побачив, як вона поправляє свої окуляри з товстими скельцями…
«Як удома тепло, як тихо. Як удома…» — Олексій подумки повернувся в їхню московську квартиру. І раптом звідти перемістився прямісінько у свою улюблену країну — Фінляндію, де вони з Ксюшею рибалили на безлюдному лісовому озері. Нікого навколо. Тиша. Водна гладь. Лілії. Сонце вже хилиться до заходу над вершечками ялин і сосон. Остання проводка — і ось він, удар.
Щука була справжньою цар-рибою — дванадцять кілограмів. Хвилин двадцять боротьби — і він підвів її до човна. Перед тим вона, мов дельфін в океанаріумі, зробила три «свічки», вистрибуючи з води на повен свій гігантський зріст і струшуючи величезною, зо чверть тулуба, зубастою довбешкою. Екземпляр! Крокодил!
Ксюша закричала: «Ой, не треба її в човен! Ми потонемо!». А коли вона таки опанувала себе й опустила підсак у в воду, туди влізла лише щуча голова. Потім, сяк-так нахиливши бортик, вони разом вкотили щуку в човен, і та почала стрибати, вигинатися й бити на всі боки гігантською головою і хвостом. Олексій дістав рибацький ніж і попросив Ксюшу не дивитися.
Коли вона знову обернулася, усе вже було скінчено. Щука більше не билася. На дні човна була калюжа крові. На руках Олексія теж була кров — щуча й своя.
Ксюша зробила зі щуки котлети. Як вона готувала! Усе що завгодно! Пальчики оближеш! Вони майже ніколи в Москві не ходили по ресторанах. По-перше, у Москві останні сто років не було й нема хоч трохи стерпної ресторанної культури. А по-друге, краще за Ксюшу все одно ніхто нічого приготувати не міг.
Наступного дня вони обідали самі у своєму затишному котеджі, що пахнув старим деревом і березовою лазнею. Вони щороку знімали його в серпні на два тижні. Котедж стояв на високому березі гігантського озера, яке розтяглося на десятки миль своїми низькими зеленими бухтами та скельними уступами. На обід були парові скоблені котлети зі щуки. З хріном і крижаною горілкою. І, звісно, із Ксюшиними маринованими огірками. Потім було кохання й щастя, таке безмежне, як озеро.
Завершувався вечір тим, що, купаючись на терасі в теплому призахідному сонці, він грав на гітарі й співав їй пісні.
Вона слухала його й курила довгі смачні сигарети, закутавшись у плед, і, прищурюючи свої з дитинства короткозорі очі, милувалася ним. А він нею.
Ксюша була зі знатної дворянської родини, родовід якої тягся від XVI століття. Її прапрапрадідусь у XVIII столітті був губернатором Санкт-Петербурзької губернії, вихователем імператора Павла Першого. Прапрабабця Фаїна була улюбленою актрисою драматурга Островського, служила в Олександринському театрі й першою виконала роль Катерини в «Грозі». Їхній із дворянином і графом шлюб викликав справжній скандал у вищому світі. Їй довелося піти з театру, щоби не ганьбити свого чоловіка-офіцера.