За версією російського телебачення, Красний Камінь давно вже мав бути стертий з лиця землі. Проте більш-менш мирне життя, хоч і напружене, в місті тривало. Працювали лікарні, крамниці, школи, підприємства. Ходив громадський транспорт. Уся інфраструктура, включно з електро-, газо- і навіть теплопостачанням, функціонувала без серйозних збоїв.
Лише кілька десятків будівель на прилеглих до Аеропорту околицях постраждали під час постійних боїв між загонами українських збройних сил і так званими сепаратистами. Давно було ясно, що насправді то — росіяни-добровольці й регулярні частини армії РФ, та Москва це всіляко заперечувала. А між тим російські танки, бронемашини, гармати, артилерія, ракетні комплекси й цілі состави з боєкомплектом перетинали незахищений кордон вдень і вночі.
Станом на січень «сепаратисти» контролювали все місто, крім Аеропорту імені великого російського композитора й місцевого уродженця Сергія Прокоф’єва. Попри свою геніальність, він навряд чи міг уявити навіть у найбуйніших творчих фантазіях запеклу битву між Росією й Україною за Аеропорт його імені.
Олексій поступово почав розрізняти за брудним столом метрів за три від себе живописну групу чоловік із п’яти негрів — у-у-упс, афроукраїнців. На них була різномаста військова форма без знаків розрізнення неоднакового ступеня забрудненості й подертості й так само різношерсті бронежилети та каски. Наче на чиюсь магічну примху зібрали за одним столом воїнів різних епох і країн. Спільним для всіх був чорний як вугілля колір облич — знеможених, зарослих щетиною, з блискучими безсонними очима й білозубими усмішками.
Афроукраїнці сміялися й матюкалися, нагадуючи зміну шахтарів, які піднялися із забою з іще ввімкненими ліхтариками на касках. Тільки каски були військові, а обличчя закіптюжені не вугільним пилом, а пороховим димом.
Незважаючи на майже десять місяців війни окремий, питомо український мат іще не винайшли, втім, як і оперативну українську мову. Тож в українській армії (особливо в радіообмінах — схоже, для легшого розуміння слухачами з обох сторін), зокрема й у Краснокам’янському аеропорті, майже всі, крім командира-«западенця», користувалися «великою й могутньою» російською. Мовою, яку, всупереч усіляким залякуванням, «київська хунта» досі не розстріляла, не зґвалтувала, не затоптала «фашистсько-бандерівськими чобітьми».
Українські солдати, заперті в напівпрозорому напівпримарному тривимірному просторі, постійно перебували під обстрілом. Ці кіборги контролювали перший і другий поверхи. Третій поверх і підвал були переважно під контролем орків. Підвал, багаторазово замінований і розмінований обома сторонами, нескінченними підземними переходами сполучався з розвиненою підземною інфраструктурою Аеропорту. Подейкували, що деякі тунелі виходили далеко за його межі.
— Майк, Майк, прийом, б…дь, прийом! — не вгавав командир Степан із позивним «Бáндер» (саме так, Бáндер, а не Бандера, з наголосом на перший склад), всоте викликаючи штаб бригади й чуючи у відповідь лише шум поміх. Зрештою він спересердя кинув рацію на стіл. Тепла розчинна кава вихлюпнулася йому на закіптюжену брудну руку.
— В Аеропорті не миються! В Аеропорті чухаються! Миються ті, кому ліньки чухатися, — вигукнув командир, піймавши на собі погляд Олексія.
Усі, хто перебував у кімнаті, включно з Олексієм, цей жарт добре знали, багато разів чули й самі повторювали. Але всі гуртом розсміялися. Олексій теж усміхнувся.
Вода була на вагу золота. Дедалі рідше до них проривалися «чайки» — БМП, БТРи і МТЛБ[2]. Раз на два-три дні вони доправляли гарнізону боєкомплект (БК), забирали поранених і вбитих, привозили поповнення на ротацію. І, звісно, поставляли продукти, ліки й воду. Але її бракувало так, що бійцям часом доводилося тамувати спрагу розчином глюкози чи фізрозчином.
Використовувати живильну вологу для умивання, а тим паче для миття рук вважалося злочинним розкошуванням. Для таких цілей існували вологі серветки, які постачали цивільні активісти або волонтери — люди, що самовіддано забезпечували фронт усім необхідним, від туалетного паперу до бойової екіпіровки та зброї.
Чим підчас бойових дій (які вище командування сором’язливо іменувало АТО, або Антитерористичною операцією) займалися штатні постачальники Міністерств оборони та внутрішніх справ, часом зрозуміти було неможливо.
Бійці не так сміялися із заяложеного командирового жарту, як просто по-дитячому раділи, що самі досі живі. Що черговий, четвертий за день, штурм провалився, і сепари, росіяни й чеченці зі збірної солянки кремлівського воїнства, відступили. Що хтозна-котрий за день артилерійський, ракетний або мінометний обстріл припинився. І що можна було ось так спокійно посидіти за столом, зігріваючи руки чаєм і кавою, колупаючи ножем перловку в банках у пошуках тушонки…
— Юрчик, розкажи ще раз про каску, — попросив один із бійців, коли сміх затих.
Юрчик, молодий хлопець із позивним «Паровоз», до війни ремонтник-залізничник із сусіднього Дніпропетровська, з готовністю почав свою оповідь із новими подробицями, що незмінно додавалися від разу до разу. Сидів він якось у глибокій воронці, далеко, майже біля сепарських позицій, коректуючи вогонь. І тут у воронку до нього звалюється, наче з неба, «очманілий сепар».
Якщо відсіяти зі звіту Паровоза про «ратний подвиг» надто нецензурні вигуки, то в кіносценарії цей монолог майже дослівно звучав би так:
— Значить, гепається сепар прямо мені на ноги. З автоматом у руці, в бронику новенькому, але без каски, шапочка така на ньому спортивна, на очі майже, по ходу. Я розвертаюся, кулемет на нього.
Кулеметник Юрчик, фізично обдарований не гірше за братів Кличків, навіть під час розвідки чи коректування ніколи не розставався зі своїм ручним ККМ[3] калібру 7,62. Наче боявся, що вкрадуть. Усі з нього через це підсміювалися.
— Він прибалдів, не повірив, що я укроп. Думає, по ходу, я, по ходу, свій, буржуїнський, по ходу. Вони коректувальника шукають у тумані, мене, по ходу, а я тут сам із кулеметом. Типу, який ідіот лоханеться з кулеметом на коректування, ну?
Слухачі схвально і з розумінням кивають, сьорбаючи, доки не вихололи, чай — сцянки сирітки Хасі — і такої ж консистенції каву.
— Поки він не роздуплився, я, по ходу, такий йому зразу: «Ты, б…дь, меня демаскируешь, мудак! Уе…вай на х…й отсюда! Не видишь, б…дь, я в засаде сижу!». А він, по ходу, мені такий: «Я, б…дь, сам потерялся. Е…ный туман. Рация не фурычит ни х…ра…».
За столом усі регочуть, передчуваючи вже всім відому розв’язку. Олексію похололо в грудях. Серце знову почало відбивати азбуку Морзе — аритмія. Запаси кордарону залишилися в його рюкзаку, що поїхав на БТРі хтозна-куди. Треба буде в загальній аптечці поритися, в речмішку з червоним хрестом на великій кишені, в медкуточку КСП.
— Я йому протягую свою моторолу — по ходу, попробуй мою! — Юрчик нарощує темп і драматизм розповіді, розмахуючи руками, мало не заїкаючись, поправляючи каску, яка сповзає на лоба.
— Той, по ходу, руку протягує. Нахилився так. Я ж р-р-розумію, стрілять не можна, сепарський окоп поряд, за підбитим БМП. Я так знімаю каску й геп його каскою прямо по балді.
Юрчик знімає з себе каску й мало не з піною в роті розповідає, як бив цього сепара каскою по голові, доки та «по ходу» не луснула, «як кавун», і як потім він довго сидів над мертвим сепаром із закривавленою каскою в руці.
— Я потім тільки зрозумів, що сам весь у крові. Весь броник, все лице, навіть штани забризкані. А у сепара замість голови кривава каша.
Тиша. Ніхто не сміється. Кожен дивиться в стіл або на підлогу, наче щось шукає. Цього разу розповідь у Юрчика вийшла якась особливо кривава. Він і сам це зрозумів, перевів мову на документи.
— Я в кишенях у нього порився, військовий квиток найшов. З міста Орська хлопець, коротше. З Сибіру, чи що. Колишній артилерист. Запасник. На рік старший за мене. І фото дівчини такої. Інтересна, по ходу, така вся. Зачіска, б…дь…