Майор різко скочив. Став ходити по кімнаті вперед-назад позаду огрядного командира. А той сидів, упираючись ліктями в карту, стуливши очі й обхопивши велику сивіючу й лисіючу голову руками.
— Саша, давай підженемо два-три танки й пару БТРів до Ради та ї…немо по ньому прямою наводкою з усіх гармат, як Єльцин по Білому дому, — заговорив скоромовкою майор, зупинившись за спиною підполковника. — Там же нікого нема, крім терористів.
Розх…чимо їх на повну. Прокинемося — розберемося. Скажемо, що за відсутності наказу діяли за інструкцією воєнного часу.
— Сядь, не відсвічуй, Толя, — спокійно і навіть якось відчужено сказав командир. — Наше діло маленьке. Чекаємо наказу. Лишаємося на базі. Готовність номер один. Усе. Тобі що, більше за всіх треба? З чого ти взяв, що час воєнний? У тебе хтось стріляє? І взагалі, найгірше чи найкраще, що може статися, це те, що тут буде Росія замість незалежної. Без кіпішу й без трупів, включно з нашими з тобою. Як зрозумів, прийом?
— Плюс, плюс, — тихо сказав Толя й сів.
У цей момент черговий без дзвінка гучно й вимогливо постукав у двері, потім прочинив їх, і вони побачили його видовжене обличчя з вибалушеними очима.
— Товаришу підполковнику, дозво… Коротше, подивіться самі за ворота. — Голова зникла, двері зачинилися.
Обидва командири маже побігли до воріт, на ходу поправляючи й застібаючи форму та залишивши кашкети у штабі.
Перед воротами, буквально за десять — п’ятнадцять метрів, стояла російська бронемашина «Тигр» без номерів, з великокаліберним кулеметом «Утьос», наведеним прямо на ворота. Позаду «Тигра» розвантажувалися три армійські «Урали», теж без номерів. Із них вистрибували солдати в новому обмундируванні ядучо-зеленого кольору. Вони поспіхом витягували з кузовів різне озброєння, від автоматів до кулеметів і гранатометів, і займали позиції для ведення вогню по периметру частини. Усе це робилося хоч і швидко, але організовано й діловито. Як на навчаннях. Ніхто нічого не говорив. Ніхто не вигукував накази. Ніхто не висував вимоги. Ніхто не ставив ультиматуми. Прибульці поводилися так, наче українських військових на базі не існувало взагалі, а якщо й існували, то були вони не більшими й не значущішими за мурах або мух. Так мають поводитися представники іншої, вищої цивілізації, коли захоплюють нову планету, на якій є якесь примітивне життя.
— Набирай Київ, б…дь! — заволав підполковник черговому, який стояв у них за спиною, і всі троє кинулися до штабу.
— Зв’язку нема, — доповів черговий через п’ять хвилин.
— Оце точно приїхали, — сказав підполковник, сів за стіл і дістав із кишені мобільник.
28 лютого 2014 року. Київ
Захеканий Степан увійшов, чи скоріше забіг до кав’ярні хвилин за п’ять після неї. У його руці були три жовті троянди, які починали в’янути.
— Ти чула новини? — сумбурно почав він, навіть не поцілувавши Ніку, а падаючи просто в курточці на стілець навпроти неї. — Росіяни всюди. Вони оточили всі наші військові частини в Криму.
— Стьопо, це, безумовно, важливо, але я хотіла поговорити про інше, — тихо, проте твердо сказала Ніка, дивлячись йому в очі через стіл. — Весілля скасовується.
— Що трапилося? Це через війну? — спокійно спитав Степан, гортаючи меню.
— Ні. Я кохаю іншого чоловіка.
Ніка й далі дивилася йому прямо в очі.
— Це такий жарт, так? — після паузи сказав Степан і жестом підізвав офіціантку. — Будь ласка, каву. Еспресо. Ти щось будеш? — Він знову обернувся до Ніки.
— Ні. Ти мене не чув?
— Чув. Ти кохаєш іншого, так?
— Так.
— Як просто. За один день узяла та й покохала? — до Степана почало доходити, що Ніка говорила серйозно.
— Не просто, і не за один день, — Ніка вперше відвела очі. — Стьопо, ти мені дуже дорогий. Ми з тобою дуже близькі люди. Сподіваюсь, такими й лишимося. Тому я не можу тобі брехати. Вибач мені. Так воно вже вийшло. Я кохаю його.
— Кого?
— Це неважливо.
— Як неважливо? Я мушу знати, чому ти мене покинула. Заради кого? Коли ти встигла? Ми ж… Ми…
Ніка відвернулася. Мовчала. Очі наповнилися сльозами.
— Це твій американський москаль, еге ж? — у голосі Степана з’явилися металеві нотки. — Кацап, так?
— Він не москаль і не кацап! Він просто людина, яку я кохаю.
— Але ж він жонатий! У нього діти, онуки! Він світлини показував. Для тебе це неважливо?.
— Важливо. Але я кохаю його. Я не знаю, що воно буде і як. Я просто мусила тобі про це розповісти.
Степан знову погукав офіціантку, оплатив рахунок, встав і пішов до виходу. У дверях він обернувся й сказав:
— Ага, ось що я хотів тобі сказати, якщо це тебе цікавить: я повертаюся до армії. Сьогодні був у військкоматі, подав заяву, щоби мене поновили, зважаючи на ситуацію. Ти знаєш, як мене знайти. Я завжди тебе кохатиму. І завжди на тебе чекатиму. Прощавай!
Двері за Степаном зачинилися. Його кава залишилася на столі неторкнута. Ніка, відвернувшись від столу, тихо плакала, піднісши руку із серветкою до очей.
5 березня 2014 року. Бельбек. Крим
Перших березневих днів усе було скінчено. Росія виграла бліцкриг у Криму без жодного пострілу… через неявку супротивника. Усі українські військові бази, частини, порти й аеродроми в Криму були захоплені або оточені й блоковані тисячами російських військових.
Аеропорт «Бельбек» поряд із Севастополем було захоплено ще 28 лютого. Близько двох рот озброєних до зубів російських десантників оточили аеропорт, потім роззброїли з десяток охоронців, зайшли на його територію й захопили диспетчерську, а заразом і сорок дев’ять винищувачів Міг-29 та чотири навчальних літаки Л-39. Майже половина з цих літаків були справні й сяк-так обслуговувалися, але в небо цього дня жоден із них не злетів. Велике свято відзначали не вони.
Українці за тривогою зібралися на своїй базі за кілометр від захопленого аеропорту й чекали наказу. Ніхто з них не був озброєний. Уся зброя так і перебувала в ці дні в зачиненій та опечатаній збройовій кімнаті, наче не було жодного вторгнення, а всі ці «зелені» чоловічки, натикані по всьому півострову, були якимись манекенами, мішенями для навчань, які так і не почалися.
«Важко в навчанні, легко в бою», — казав російський генералісимус Олександр Суворов. Зараз ця неспростовна мудрість не була й не могла бути застосованою. Ані в першій, ані в другій частині постулату.
Дивні й ганебні, хоч як подивися, кримські події наочно продемонстрували цілковиту неготовність української армії до захисту Батьківщини, якій вона присягала. У лютому й березні Путін, якби схотів, міг би дійти до Києва й завоювати більшу чистину території «братнього» сусіда без жодного пострілу.
Української армії в найпримітивнішому значенні слова не існувало як такої. По всій країні в старих, іще радянських казармах, що розвалювалися на очах, як безхатьки, животіли якісь звироднілі офіцери — без знань, умінь і найменших навичок. У них не було навіть нормальної форми, вже не кажучи про зарплату та вишкіл.
Найстарші офіцери роками продавали те, що погано лежало, погано стояло, погано висіло, погано їздило, погано літало й погано стріляло, тобто — все, бо нічого гарного в убогої пострадянської армії не було й бути не могло. Менш старші офіцери крали та пропивали все, що залишалося від найстарших, а також свою зарплату, коли і якщо вони її отримували на великі свята.
Середні й молодші офіцери намагалися якось служити. Але було незрозуміло, кому й навіщо. Сварилися, пили й усе одно вдавали, що служать.
Солдати взагалі були якимось плебсом, бидлом у драному шматті, що віддалено нагадувало військову форму. Від самого початку своєї незалежності, покірливо віддавши ракети з ядерними боєголовками Росії під липові гарантії світової спільноти, Україна ставилася до своєї армії як до дорослого дитятка-потвори.
Його незручно було здати ні до дитячого будинку, ні до психушки, і треба було якщо вже не озброювати, не вдягати й нічого не навчати, то хоч якось годувати. Армія нікому не була потрібна — ні уряду, ні народу, ні самим військовим, як вони вже соромилися себе називати.