Перед тим як дати злочинний наказ про військове вторгнення, Путін, безумовно, був чудово поінформований щодо того, у якому стані перебуває вся ця неприбрана, драна й жебрацька маса «людей без рушниць». На що й робився розрахунок.
Олексій, однак, допускав, що в разі спротиву Путін був готовий навіть до масового кровопролиття в Криму. Судячи з того, що всі ці роки відбувалося в самій Росії, її незмінного лідера не зупинило б ніщо, тим більше кров своїх і чужих людей.
У Криму обійшлося. Українці здалися без бою. Офіцери й солдати масово переходили на бік ворога, наслідуючи приклад найстарших воєначальників, включно з командувачем військово-морських сил.
Жоден офіцер у Криму не наважився дотриматися статуту й віддати наказ відкрити вогонь по загарбниках, не кажучи вже про те, щоби пустити собі кулю в лоб, як у «Білій гвардії» Михайла Булгакова. Для цього була потрібна офіцерська честь — поняття, на жаль, давно забуте в тому цілком здеградованому середовищі.
У військовій частині в Бельбеку такого наказу ніхто не віддав, але дезертирства й відкритої зради теж не було. Солдати й офіцери сиділи, оточені у своїй частині, і чекали наказу з Києва. Віддати його не було кому, і тоді командир віддав команду — чи не найдивнішу в історії світових війн. Він вивів особовий склад за ворота, вручив їм прапор України й знамено полку та повів до аеродрому, особисто очоливши цю дивну колону військовополонених з їхніми власними прапорами, що гордо майоріли на сухому кримському вітрі.
Спочатку дорогу їм перегородили «зелені чоловічки» на «Тиграх» із кулеметами, готові стріляти. Командир «зелених» зв’язався по рації зі своїм старшим начальником, аби розповісти про унікальний розвиток подій, що вимагав наказу згори. Розмова була приблизно така:
— Ці лохи-хохли без зброї вишикувалися в колону. Чоловік шістдесят, не менше. Ніхто не озброєний, сам перевіряв. Вони зі своїми знаменами, як на параді.
— Ти впевнений, що без зброї?
— Особисто перевірив.
— Пропусти їх, нехай марширують. Ми їх тут зустрінемо. Може, вони своїм лайнерам хочуть шасі підкачати.
Обидва весело розсміялися з жарту, і командир «зелених» наказав своїм розступитися й пропустити «парад лузерів».
Колонна йшла вгору порожньою дорогою, супроводжувана десятками журналістів. Прапори майоріли. Картинка була чудова. Наочний безмежний героїзм. Усі чекали розв’язки. Чогось на кшталт «кривавої неділі».
Коли дивну процесію метрів за сто до воріт аеропорту остаточно зупинили озброєні до зубів «зелені», з-за спин російських військових вийшов якийсь не дуже військовий у камуфляжі — такий зазвичай носять охоронці речових ринків. Він мав на голові незмінний атрибут антуражу — чорну вовняну балаклаву.
«Маска» обмінялася короткими фразами з командиром прибулого війська й знову сховалася за спинами «зелених». Командир частини повідомив, що його люди хочуть пройти на територію аеродрому для «щоденного обслуговування літаків відповідно до регламенту». Ото й усе.
Між тим Олексій уважно озирнувся. Він нарахував по периметру понад десяток снайперів із СВДешками, десятків зо два автоматників, шість ручних кулеметів, не рахуючи ще однієї пари великокаліберних на двох «Тиграх» перед воротами. За воротами виднілися башточки п’яти чи шести БТРів. Усі стрільці видавалися готовими до бою в будь-який момент.
Очікуючи відповіді, командир крикнув своїм «вільно, розійтися». І ті розійшлися, усівшись групками на узбіччі та біля воріт футбольного поля неподалік, а тим часом сам командир давав одне за одним інтерв’ю журналістам, які його обступили, з камерами й без.
Вони сиділи на футбольному полі, наче військовополонені з фільму Олексія Германа, — утомлені, приречені, зраджені й кинуті…
Українські солдати, які так і не отримали наказу стріляти по неопізнаних «зелених чоловічках», що брязкали всіма видами зброї та розпоряджалися їхнім аеропортом, а тепер уже і їхніми власними життями.
Росіяни-переможці дивилися з байдужою зневагою на переможених «хохлів» крізь приціли своїх автоматів, кулеметів, гранатометів і снайперських гвинтівок.
Було тихо, сумно і якось надривно, поки один український солдатик не притяг звідкись драний жовтий футбольний м’яч.
Обличчя «полонених» засвітилися. Вони схопилися й почали, перепасовуючи м’яч, ділитися на команди.
Веселий чубатий хлопчак, який приніс м’яч, підбіг якомога ближче до російського кулеметника й гукнув: «Ребята, давайте сыграем, Россия против Украины!».
— Назад! — прогарчав у відповідь кулеметник у масці під масивною каскою, голосом і прикидом схожий на Дарта Вейдера в російському перекладі.
Хлопчина зупинився й навіть зігнувся, наче йому дали піддих, випустив на секунду свою веснянкувату усмішку, але раптом, наче віддихавшись, струснув рудим чубом і знову як міг веселіше крикнув:
— Ну, мы вам, это, техническое засчитаем!
Усі навколо усміхнулися. На секунду хмари над цими масовими похоронами братньої дружби майже розійшлися, і біле сонечко було засвітило одним оком…
— Назад, б…дь! — раптом крикнув російський кулеметник, і всі — російські й українські солдати та офіцери, журналісти з камерами і без, що були навколо, — опинилися на дні їхнього спільного Бабиного Яру, над яким височіла безлика фігура російського солдата-визволителя, що прийшов на українську землю боротися з фашизмом.
Солдат опустив кулемет, відвернувся. Усі вибралися з ями. «Хохли» почали грати у футбол. Журналісти із задоволенням знімали всю цю движуху.
І лише один репортер, що пожив і посивів на війні, який бачив у цьому житті більше війни, ніж її показують у кіно, зараз сидів неподалік на купі старих покришок. Він відвернувся й повільно хитав головою…
Хвилин за п’ятнадцять «маска» повернувся для продовження перемовин. Продовження було коротким.
— Идите на х…й отсюда, пока не начали стрелять[70].
Вони розвернулися, сяк-так вишикувалися в подобу колони й пішли назад указаним маршрутом, не строєм, а понуро, урозбрід, опустивши голови й знамена. Війна в Криму була програна, так і не почавшись.
10 березня 2014 року. Корінф, Техас. США
Удома, у Техасі, Ксюша відчула різкий ниючий біль під ложечкою, коли складала свою валізу. Вона збиралася поїхати на пару тижнів до Москви: відвідати «рідні могилки», сходити в Большой і в консерваторію, зустрітися з «дівчатами». І знов-таки — до Альоші ближче.
«Може, приїду до нього в Крим або в Київ, — подумала вона й усміхнулася. — Черешень іще нема, але є Планерське й наш улюблений Кара-Даг. І там наче ще не стріляють. І, судячи з новин, не будуть».
Ксенія поглянула в дзеркало. Вона вже звикла до своєї блідості й розуміла, що схудла за останній місяць. Вона не була релігійною фанатичкою, але дотримувалася посту, «для здоров’я». І щороку в цей час вона трохи худла, але зараз якось особливо, подумала вона. Ксюша випросталася — і біль зник так само швидко, як і з’явився.
«Усе гаразд, — заспокоїлася вона. — Просто незграбно нахилилася».
Покінчивши з валізою, вона вийшла в сад, сіла на лавочку біля басейну, викурила сигарету й набрала повідомлення: «Коханий, у мене все добре. Зателефоную тобі з Москви. Люблю, цілую».
У повітрі було спекотно й сухо. Гули жуки. Небо було звично безхмарним. Сонце закотилося за дах їхнього будинку.
«Як же я скучила за дощем, за Москвою, за Альошенькою», — подумала вона. Під ложечкою знову кольнуло — і відпустило.
15 березня 2014 року. Сімферополь. Крим
Уже о сьомій вечора, коли Олексій давно відзнявся (знімав на вулицях міста російську техніку й патрулі) та відправив фотографії, його почали брати сумніви: чи замовити лайнове їдло в номер, чи самому спуститися в ресторан і спробувати лайнового їдла там.
Спочатку він поговорив телефоном із Ксюшею. Вона вже була в Москві. Обживала заново їхню квартиру на вулиці Правди, у якій він не був уже майже п’ятнадцять років. Ксюша не хотіла її нікому здавати. І портрети її славетних предків проводили нескінченні дні й ночі в товаристві одне одного, поступово покриваючись шарами набридливого московського пилу.