Олексій різко повернувся до ката, але нічого більше зробити не встиг. У таких випадках кажуть, що земля йде з-під ніг, а з очей сиплються яскраві іскри. Нічого подібного Олексій не відчув. Його просто огорнула ніч.
До Ніки зателефонували з незнайомого номера.
— Я не знаю, кому я дзвоню, але чоловік, якого звуть Олексій Молчанов, залишив мені ваш телефон, — почула Ніка молодий схвильований жіночий голос. — Я дзвоню з готелю в Солегорську. Дві години тому його забрали озброєні люди.
Ніка прихилилася лобом до холодного дзеркала в передпокої, потім відсторонилася, подивилася собі в очі. Обхопила голову ззаду руками.
Напередодні вночі їй телефонував Степан. Прощався. Йому дали роту спецназу ПДВ. Вони від’їжджали в Солегорськ. Більше він нічого не сказав.
Ніка набрала його номер. Степан відповів. Сигнал був дуже поганий.
— Степане, Степане, любий, врятуй його! — закричала вона в слухавку, але зв’язок перервався.
Сигнал зник. Степан нічого не почув. Починалася операція. Його рота мала з ходу взяти висоту № 22 над Солегорськом, де раніше розташовувався навчальний вертолітний майданчик.
На кількох БТРах рота висувалася з двох сторін до висоти. Артпідготовки не треба було. За даними розвідки, в ангарах і навколо них було не більше відділення. Одне кулеметне гніздо. Ставлення розслаблене.
А Ніка так і не зрозуміла, чи він почув її, чині.
Броньований «Мерседес» зупинився перед СБУ, біля масивної барикади, що наполовину складалася з «віджатого» в українських горе-десантників БТРа. З «Мерседеса» виліз рудобородий чеченець середніх років, у гарно підігнаному камуфляжі, обвішаний гранатами, ножами й пістолетами, як новорічна ялинка в Суворівському училищі.
Стоячи біля барикади, не зважаючи на постових, він зателефонував Розстрілу. Диркін з’явився рівно за дві хвилини, у кітелі, ременях, кашкеті й галіфе. Вони обнялися по-кавказьки, у півкорпусу. Довгов’язий Диркін відвів крабоподібного приземкуватого Шаміля на пару кроків убік від машини й сказав йому майже на вухо:
— Клиент готов и ждет, как заказывал. Мы его отвезли в укгомное место. Там вам никто не помешает. Это на гоге Кагатау, на южной окгаине. Там бывшая база вегтолетчиков. Там вас никто не услышит, ха-ха-ха! Вот Ваня вас пговодит. У вас есть еще одно место в машине?[152]
— Найдется, брат. Спасибо. За мной долг[153].
Чеченець вказав молодому казачку, озброєному дробовиком, на передні пасажирські дверцята. Сам сів іззаду. Їхати до гори порожнім містом хвилин п’ять.
Шаміль відкинувся на спинку шкіряного пасажирського крісла, увімкнув підігрів сидіння й масаж спини та заплющив очі.
Він убив свого першого росіянина в 1995 році. З автомата. А вперше перерізав горло в 1999 році в дагестанському гірському селищі. Вони увійшли в село без пострілів і захопили п’ятьох російських солдат і офіцера. Вони зв’язали їм руки, поклали на землю відразу на виїзді з села, залишили охорону й перевірили все село. Нікого більше не знайшовши, повернулися до кавказьких полонених. Вони вже знали, що робитимуть. Різатимуть їх, як баранів.
Різали по одному, щоби розтягти задоволення. Можна лише здогадуватися, що відчували ті, інші, лежачи лицем додолу, чуючи хрипкі звуки, що вилітали з горла їхнього помираючого товариша, і чекаючи своєї черги.
Коли перша жертва перестала свистіти розкритим горлом і битися в конвульсіях, бойовик став теплому ще мерцю ногою на груди, лівою рукою підняв йому за волосся голову з розплющеними зупиненими вилупленими очима й величезним кинджалом двома-трьома рухами відрізав її від тулуба повністю. Він підніс її високо над своєю головою й закричав «Аллаху акбар!», потім кинув собі на ногу і зльоту вдарив її, як футбольний м’яч. Голова відлетіла метрів на десять і впала в невисоку, недавно скошену траву.
Інші засміялися. Молодий чеченець підбіг до голови й теж ударив її ногою. Чоловік п’ять стали в коло й веселилися, пасуючи одне одному цей кривавий м’яч.
«Хлопчаки», — подумав Шаміль, стоячи осторонь і поблажливо усміхаючись.
У цей час один молоденький російський солдатик устиг якось розплутати собі руки, скочив і зигзагами побіг полем до лісу. Усі кинулися за ним, але Шаміль зупинив їх вигуком:
— Він мій!
Узявши снайперську гвинтівку в одного зі своїх бійців, він став на коліно, прицілився й вистрілив. Куля поцілила солдату-втікачеві у стегно. Той упав із розгону й перевернувся через голову, потім іще раз перевернувся, спробував підвестися, не зміг і поповз далі.
Шаміль неквапно поклав гвинтівку, витяг велетенський тесак і повільно, на своїх міцних кривих ногах пішов слідом за росіянином. Він пам’ятав усе, кожну секунду: як солдатик плакав, благав помилувати його, щось голосив про маму, і як він поставив йому ногу на груди. Узяв росіянина, який трясся й ридав, рукою за волосся й повільно, дивлячись в очі, перерізав йому горло.
Машина зупинилася на горі. Шаміль вийшов з машини. Іти було незручно. Заважала кам’яна ерекція.
Олексій отямився. Він сидів на стільці в якомусь старому темному ангарі. Руки й ноги його були міцно примотані скотчем до спинки та ніжок стільця. В ангарі, крім нього, нікого не було.
Крізь діри в іржавому залізі над головою пробивалися промені світла. Усе було як у голлівудських бойовиках, з точністю до найдрібніших деталей.
Спасибі, хоч не так, як у його улюбленому оповіданні «Колодязь і маятник» Едгара Алана По. Хоча все можливо. Олексій заплющив очі: зараз стіни ангара почнуть зсуватися й усе навколо почне розжарюватися. Але поволоку готичного жаху, що невмолимо опускалася, розрубав близький постріл, потім другий, третій… Ближче й ближче… Олексій сидів, не розплющуючи очей. Стріляли поряд, але не в нього.
Почувся брязкіт залізних дверей. Світло засліпило його, і він мимоволі заплющив очі. А коли знову їх відкрив, перед ним стояв не визволитель Толедо генерал Лассаль, а командир роти, капітан Степан із позивним «Бандер», його давній знайомий. Олексія розв’язали, і Степан вивів його на світло. Дивився на нього й не міг повірити своїм очам.
— Звідкіля ти тут узявся, чому завше на моєму шляху?
— Я не знав, що це твій шлях. Вибач.
Вони обнялися.
Постріл. Його водій Махмуд падає. Шаміль і Ваня біжать до машини. Постріл. Ваня падає. Постріл. Куля втрапляє Шамілю в броник, збиває його з ніг. Він лежить кілька секунд, потім підстрибує, біжить до машини. Постріл — мимо. Постріл — мимо.
Він влітає в машину й падає на водійське сидіння. Щосили гепає дверима. Ключ у замку. «Махмуд, довіку не забуду! Мамою клянуся». Розвертається на місці, здіймаючи хмару пилу, втискає педаль газу в підлогу. Кулі барабанять по куленепробивному склу, як град. Сутінки згущуються над Толедо, пардон, над Солегорськом.
Олексій і Степан сидять у сторожці колишнього заводу — у штабі його роти. Олексій малює з пам’яті барикади терористів у Солегорську, позначаючи, де і скільки людей, чим вони озброєні.
— Ось так все до дрібниць пам’ятаєш? — дивується Степан, показуючи рукою черговому біля вікна, щоби лишив їх самих.
Черговий киває, виходить, зачинивши за собою двері.
— Пам’ять з дитинства гарна, — не підводячи голову від плану, відповідає Олексій.
— І всі марки зброї назубок, так?
— Я військовий кореспондент.
— Зрозуміло, а ось тоді скажи мені, військовий кореспондент із гарною пам’яттю, ти часом не забув, що в тебе є дружина, син, онуки?
— Це ти до чого? — Олексій піднімає голову й одразу валиться зі стільця від важкого удару в щелепу.
Зуби цілі, але губа розбита й кривавить. Олексій очікував чогось подібного, але не думав, що так одразу. Не підготувався. Він витирає кров, підводиться з бетонної підлоги й мовчки дивиться на Степана. Зараз він пропустить іще один, останній удар. Степан має «виговоритися». За мить Олексій знову на підлозі. Кров іде ще сильніше. Зуби досі цілі. Не встаючи, піднімає очі на Степана: