Перед тим як вибухова хвиля підняла його в повітря, ударила головою об залізну палю підвіконня, і тьмяне світло дня змінилося для нього ніччю, він устиг відправити їй коротку відповідь з одного слова: «Iloveu».
Коли виснажена за добу провідниця зайшла в купе, де була Наталія Сергіївна, щоби забрати склянку в металевому підскляннику — гордість і фірмовий знак російської залізниці, вона знайшла на столі розгорнуту товсту книжку. Усілася, підперши голову рукою, і почала читати:
Людмила Миколаївна підійшла до могильного пагорба й прочитала на фанерній дошці ім ’я свого сина та його військове звання. Вона відчула, що волосся її під хусткою заворушилося, чиїсь холодні пальці перебирали його.
Поряд, праворуч і ліворуч, упритул до огорожі, широко стояли так само сірі горбки, без трави, без квітів, з одним-єдиним прямим дерев’яним стебельцем, що стрільнуло з могильної землі. На кінці цього стебельця була фанерка з ім’ям людини. Фанерок було багато, їхня одноманітність й густина нагадуванії стрій зернових, які щедро зійшли на полі…
Ось вона нарешті знайшла Толю. Багато разів вона старалася вгадати, де він, що він робить і про що думає, — чи дрімає її маленький, прихилившись до стінки окопу, чи йде дорогою, чи сьорбає чай, тримаючи в одній руці кухлик, у другій шматочок цукру, чи біжить полем під обстрілом…
Їй хотілося бути поряд, вона була потрібна йому. Вона б долила чаю в кухлик, сказала: «З’їж іще хліба». Вона б роззула його й обмила натерту ногу, обмотала йому шию шарфом… І щоразу він зникав, і вона не могла знайти його. І ось вона знайшла Толю, але вона вже не була потрібна йому.
Далі виднілися могили з дореволюційними гранітними хрестами. Могильні камені стояли, як натовп стариганів — нікому не потрібних, усім байдужих, — одні повалилися набік, інші безпорадно прихилилися до стовбурів дерев.
Здавалося, небо стало якесь безповітряне, наче відкачали з нього повітря, і над головою стояла наповнена сухим пилом порожнеча. А беззвучний потужний насос, що відкачав із неба повітря, працював, працював, і вже не стало для Людмили не лише неба, але й не стало віри й надії, — у великій безповітряній порожнечі залишився тільки маленький, у сірих змерзлих грудках, пагорб землі.
Провідниця змахнула сльозу, закрила книгу, прочитала назву — «Життя і доля»[170]. Узяла її з собою й вийшла з купе, забувши підстаканник…
Глава XV. Ксюша
Вони мовчки лежали в ліжку й уважно вивчали стелю, наче десь там нагорі завитим курсивом от-от випливе відповідь на неозвучене питання кожного з них: як жити далі?
Коли стало ясно, що жодного штурму Солегорська не буде, бо «жидобандерівскі карателі, послані київською хунтою»: а) не готові воювати в місті і б) не готові воювати в принципі, — Олексій отримав від редакції дозвіл повернутися до Києва, щоби відпочити й «перезарядити свою обойму».
Ксюша його не дочекалася й повернулася в Даллас рейсом через Франкфурт, бо, мовляв, не може пропустити візит до лікаря, «нічого-серйозного-жіночі-справи». Вони дуже мило поговорили по телефону, запевнили одне одного у вічному коханні й у тому, що безмежно сумують одне за одним, що, загалом, і було чистою правдою.
Коли він зателефонував до Ніки з Харкова (саме тоді найкращий друг Орловський, що сам потрапив до диркінського розстрільного списку і втік із Солегірська, привіз Олексію його речі і, найголовніше, камери), та просто відповіла:
— Моя подруга поїхала до батьків на тиждень. Ти можеш зупинитися в мене, якщо хочеш.
Саме це «якщо хочеш» — перевірена й безвідмовна зброя жіночого шантажу — і переважило всі інші розмисли. Олексій зупинився в неї, хоч у готелі мав заброньований номер. Він зв’язався по телефону з ресепшн і попросив чергову ні з ким не з’єднувати його, сказати, що «в них на поверсі щось із лінією», і попросити того, хто телефонуватиме, набрати його мобільний український номер.
Тож у маленькій затишній квартирі на Тарасівці, у центрі Києва, на широкому зручному ліжку Олексій і Ніка суворо виконували настанови його редакції — «перезаряджали обойму».
Усе бурне, фізичне, біологічне, емоційне, з відкиданням черевичків, зриванням одягу, покривала, ковдри, простирадла, подушок, із криками, стогонами й навіть сльозами було вже позаду. Вони вже встигли віддихатися. Почуття трохи притупилися. І розум знову почав ставити одне й те ж кляте питання: що далі?
Час простих відповідей закінчився. Почався час простих питань. Він, зазвичай, завжди настає відразу після love-making, як темний ранок після світлої ночі. Можна, звісно, ось так, в обіймах одне одного, провести ще годину, ще ніч, іще день. Та все одно рано чи пізно доведеться відповідати на телефонні дзвінки, дзвонити самому, брехати, з’ясовувати, дивитися у ванній собі в очі й обов’язково читати собі вголос осоружну коротку мораль: «Який же ти козел!».
Найстрашніше та найнеприємніше — це з’ясувати все із самим собою, коли всі карти розкриті й крити нема чим. Олексій зазирнув собі в очі. Зрозумів раптом, що немає жодної заповіді, яку б він не порушив. Відвів погляд і повернувся до кімнати, де його, сивого, одруженого мужика, люблячого чоловіка, що розміняв шостий десяток, досвідченого журналіста з глибокими шрамами на тілі й у душі, чекала в ліжку дівчинка, віком молодша за його сина. Яку він хотів, за якою сумував, заради якої повернувся до Києва. У якій йому подобалося все і від якої він не міг відірватися. Там, у ванній, коли дивився в дзеркало, він, як злочинець на суді, виступив перед самим собою з черговим безмовним останнім словом: «Я люблю свою дружину, я не можу без неї жити. Я обожнюю Ніку. Я не можу жити без неї. А тепер кидайте в мене каміння…».
«Но знаешь, хоть Бога к себе призови, разве можно понять что-нибудь в любви?..»[171] Олексій дуже любив цю пісню Булата Шалвовича й часто співав її Ксюші й друзям, але лише зараз зрозумів, у чому зізнавався поет і про що він співав…
Він поцілував Ніку в губи, потім ліг поряд на живіт і обхопив руками подушку. Вона піднялася, сіла на нього, охопивши його боки своїми колінами, і почала водити руками по його спині, вгору й униз.
— А що це в тебе за два круглі шрами, ось тут? Наче опіки.
— Я в дитинстві був хирлявим хлопчиком і потерпав від фурункулів. Мама купувала мені пивні дріжджі.
— Зрозуміло. А що таке пивні дріжджі?
— Це неможливо пояснити. Ніко, мила моя, якщо вже ти це робиш, чи не могла б ти випустити кігтики, як кицька, і почухати мені під правою лопаткою. Ага, ось так. Трохи вище, трішечки нижче.
— Слухай, їжачок, може, тобі в лазню сходити?
— Я щойно звідти.
Обидва засміялися зі старого анекдоту. Це був той період стосунків, коли ніщо не дратує, нічого не приїдається, коли можна все. Він повернувся до неї лицем, руками затримав її…
Двічі дзвонив телефон, але він не брав слухавку.
Коли вона нарешті накричалася, так, що мешканці будинку мали б викликати міліцію, вона так і залишилася над ним, випроставшись, заклавши руки за голову. Сам він досі не міг віддихатися й мовчки, не відриваючись, у всіх значеннях цього слова, дивився знизу, як піднімаються й опускаються її груди.
— Тобі добре зі мною? — поставила вона зрештою класичне риторичне питання.
— Дуже. А тобі?
— А ти як гадаєш? Інакше мене б тут не було.
— Дуже тобі дякую за шефство над Ксюшею, поки вона була тут.
— Нема за що. Вона така класна, така жива, справжня. Така красива. На нас із нею на вулиці озиралися.
— Ти сама красуня, не прибідняйся. На тебе й без неї озираються, як я встиг помітити.
— Ну, гаразд. Хай буде, як ти кажеш.