— Так і є. Про що ви з нею говорили?
— Це наш жіночий секретик.
— І все-таки?
— Про тебе, мій сивий юначе. Про тебе, коханого.
— І що вона сказала?
— Що ти найкращий чоловік на світі.
— Сподіваюся, ти не кивала у відповідь?
— Я сказала, що ти неймовірний професіонал. І ми обидві реготали. Ми випили забагато шампанського в «Канапі». Потім п’яні гуляли по Андріївському узвозу. Я показала їй дім Булгакова. Наступного дня водила її в Лавру, а ще через день ми їздили в «Межигір’я». Ти кохаєш її?
— Так.
— А мене?
— Тебе обожнюю.
— Ага, її ти кохаєш, а мене обожнюєш. А в чому різниця?
— Ні в чому.
— Так ти кохаєш мене чи лише обожнюєш?
— І те й інше.
— Отже, ти кохаєш двох. Я так не можу.
— Усі люди кохають по-різному.
— Я скасувала весілля.
— Чому?
— Тому що я кохаю тебе.
— Хіба ти не кохаєш Степана?
— Кохала, та перекохала.
— Так он чому він поліз до мене битися…
У цей момент знову задзвонив його телефон. Це була Ксюша.
— Так, кохана, як добре, що ти зателефонувала.
Ніка підвелася з ліжка, загорнулася в широкий рушник і повільно, хитаючись, пішла в душ, не забувши озирнутися у дверях.
— Я дзвонила тобі двічі, — сказала Ксюша. Зв’язок був не дуже, але голос її все одно здався йому дивним, не таким бадьорим і теплим, як завжди.
— О, так, тепер я бачу. Я вимикав телефон, коли летів із Дніпропетровська, і забув увімкнути.
— Але він у тебе дзвонив.
— Це український МТС, він так працює.
— Я телефонувала в готель, там сказали, що на твоєму поверсі щось із лінією.
— Так, після пожежі в сусідньому будинку тут на двох поверхах досі не працює лінія.
— Мені сказали, що на одному. Утім, неважливо. Ти де?
— Як де, у номері своєму. Редагую портфоліо на предмет чергової премії.
— Чудово. Ти можеш відірватися від редагування портфоліо й вислухати мене?
— Я слухаю тебе, кохана.
— Альошо, у мене пухлина.
— Яка пухлина?
— Найімовірніше, злоякісна. Аналізи ще не готові.
— Пухлина чого?
— Шлунку.
За годину Олексій був у Бориспільському аеропорті, очікуючи рейс на Париж, аби потім долетіти до Нью-Йорка й звідти до Далласа. Довелося купити бізнес-клас.
З Парижа Олексій подзвонив Ксюші:
— Я кохаю тебе. Усе буде добре.
Нічого доброго не було. Пухлина виявилася неоперабельною. Четверта стадія. Найгірший рак із можливих — низькодиференційований. Майже на три чверті шлунку. Майже без симптомів. Неймовірно. Так, була відрижка після їжі. Але це треба бути американцем, щоби бігти з відрижкою до лікаря. Так, Ксюша худла. Але вона дотримувалася посту щозими й щовесни, не через релігійний фанатизм, а заради здоров’я.
Ну трохи більше схудла, ніж зазвичай.
Болі й відчуття швидкого насичення їжею почалися тільки наприкінці квітня. Найкращий американський онколог сказав, що оперувати не можна. Буде лише гірше. Уся надія тільки на ударну хіміотерапію.
Три тижні в лікарні. Крапельниці й таблетки. Син Арсеній, його дружина Джейн і Олексій змінювали одне одного біля її ліжка. Ксюша танула на очах.
У перерві між першою й другою хімією Ксюшу привезли додому. Вона ще ходила, але їй дедалі важче було ковтати їжу.
Одного разу, повернувшись із крамниці, Олексій застав її у своєму кабінеті. Вона сиділа, не ворухнувшись і не обертаючись, навпроти його увімкненого комп’ютера.
— Любий, нам доведеться з’ясувати стосунки, — сказала вона майже байдуже.
Ідучи, він забув закрити пошту й вимкнути комп’ютер. На екрані світилося їхнє останнє листування з Нікою.
Ніка: «Я обожнюю тебе».
Олексій: «Я теж».
— Вибач, я не хотіла залазити в твою пошту. — так само відчужено сказала Ксюша, дедалі більше схожа на свою тінь. — Я хотіла подивитися погоду.
Вона повернулася до нього й подивилася так, як ніколи ще не дивилася.
— Як ти міг? Я так тебе кохала. Так вірила тобі.
— Це було один раз. Так вийшло. Була війна.
— У тебе було двадцять п’ять війн. І завжди так виходило? Я мала здогадатися ще в Києві, коли вона сказала, що ти «справжній професіонал». Так, Альошо, ти справжній професіонал, і не лише б…дства, але й брехні.
Він почув від неї матюк уперше й востаннє в житті.
— Прости мені. Це була помилка. Емоційний зрив. Війна. Ксюшо, прости мені.
Він сів перед нею й уткнувся головою їй у коліна. Вона почала автоматично гладити його волосся. Потім зупинилася. Відвела руку.
— Бог простить. Я не хочу більше жити.
Ксюша заридала й закашлялася. Олексій подав хустинку. Ксюша надривно кашляла й випльовувала в хустинку частинки пухлини, яка розпадалася. Він стояв поруч і обіймав її. Їй сказали: це гарний знак, що пухлина розпадається, — отже, хімія діє. Йому лікар сказав, що це кінець.
Коли напад минув, вона раптом різко піднялася, обійняла його й закричала йому на вухо:
— Я кохаю тебе, я кохаю тебе! Врятуй мене, врятуй!
Він одніс її в ліжко, і вони знову були щасливі разом.
Коли вона заснула, Олексій вийшов у двір і набрав Ніку. Та відразу взяла слухавку.
— Так, коханий. Ну, як у вас справи? Як Ксенія? Їй краще?
— Ксенія помирає.
— Як же це? За що? Чому? — Ніка заплакала в слухавку, і її сльози були щирі.
— Ніка.
— Так, коханий? — Олексій чув, як вона сякалася в хустинку.
— Вона знає про нас. Мені довелося їй усе розповісти.
Ніка перестала плакати, довго мовчала, потім, нарешті, вимовила таким тоном, якого він від неї ніколи не чув, наче його вухо доторкнулося до крижаної криці:
— Це дуже жорстоко щодо до неї. Це дуже жорстоко щодо мене. Більше ніколи мені не дзвони. — І вимкнула телефон.
Він спробував передзвонити, але почув автовідповідач, що говорив так само крижаним тоном: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».
Як дивовижно часом підвішене життя — на такій тонесенькій ниточці, що багато, якщо не більшість, подій у житті відбуваються абсолютно випадково. І часом шанси на те, що щось відбудеться, мізерні, і подія видається абсолютним дивом. Але дива трапляються.
У далекому 87-му році, спекотного й задушливого московського серпня, він повернувся з офіцерських таборів — засмаглий, зубастий, підтягнутий, мускулястий і веселий. Він не був тверезий жодного дня цього літа.
Якщо бути до кінця чесним, він не був тверезим жодного дня відтоді, як повернувся з армії в 1984 році та вступив до священного ІКАА, Інститута країн Азії й Африки при МДУ, який зазвичай всі називали по-старому — Інститутом східних мов.
На третій парі, а іноді й на другій він був уже фактично й хімічно напідпитку, і решта дня, а дні тоді були нескінченні, складалася з портвейну, дівчат, гітари, портвейну, дівчат, жінок, портвейну й знову дівчат. Або жінок. Утім, під вечір ця непевна грань стиралася начисто.
Уранці, ніби нічого й не було, він пробігав свої п’ять кілометрів берегом Хімкінського водосховища, робив свої коронні тридцять шість підйомів із переворотом на турніку й не мав ані найменшого уявлення про те, що таке похмілля. У його жилах замість крові був портвейн, а в голові були тільки дівчата й жінки, або навпаки, і більше взагалі нічого.
Цього серпневого вечора він випивав зі своїм приятелем Сашком Філімоновим у маленькій потайній комірчині. Двері до комірчини відчинялися через стінку шафи в диспетчерській готелю «Супутник», де Сашко, його однокурсник, що через здоров’я відкосив від таборів, підробляв черговим.
Сашко відлучився на годинку в якихось справах (бігав по портвейн; за тих билинних радянських часів портвейн не лише був найпопулярнішим напоєм передової радянської молоді, але й зазвичай несподівано закінчувався на найцікавішому місці). Сидячи в зашаф’ї, він прийняв кілька телефонних дзвінків за Сашка і, сам того ще не розуміючи, став володарем інформації, яка вже за кілька хвилин переверне все його життя й життя інших людей.