Коли Олексій поїхав до Америки лікувати, а потім ховати свою дружину, а Кетлін Дж. Вотерс вирушила в чергову відпустку на Багами, війна в Україні, хоч як дивно, тривала.
Щоби не відстати від інших, а заразом і зекономити гроші, The Los Angeles Herald спитала, чи не хоче Семен поїхати на війну. Він сказав, що хоче, і поїхав саме вчасно. Був збитий пасажирський «Боїнг», потім російські війська вторглися в Україну й узяли в кільце тисячі українських солдат під Іловайськом. Сотні з них загинули в оточенні та при трагічному виході з нього.
Семен в обох випадках проявив себе неймовірно. На місці падіння «Боїнга» він був уже наступного ранку. А з Іловайського котла він взагалі виходив разом із розбитими українськими частинами й описав у деталях їхню трагедію та героїзм. Але найголовніше: у своїх статтях він переконливо довів, що під Іловайськом воювали російські десантники, а ніякі не «ополченці». Настільки переконливо, що в Росії почали погрожувати його життю й життю його сім’ї. Уночі в одне вікно його квартири на другому поверсі кинули вихлопну трубу, а в друге димову шашку.
Керівники газети зобов’язані було негайно вивезти принаймні його сім’ю з Росії, але для них його родина не існувала, а самого Семена вони й далі тримали в Україні, поки не підоспіла «допомога», звідки не чекали. Під час відпустки Кетлін читала кожну статтю Семена й кусала лікті, а потім використала улюблений американський прийом — відшукала в їхньому розумінні «компромат» і настукала на Семена начальству. Він, бачте, порушив їхній внутрішній етичний кодекс. Був надто відвертий у соцмережах, явно зайняв «проукраїнську» позицію.
Семен був активним і популярним блогером у Фуйсбуці. В одному відвертому пості, що отримав тисячі лайків, він, зокрема, мав необережність написати таке:
Гадаю, що Путін буде оголошений міжнародним воєнним злочинцем, якщо розслідування аварії пасажирського «Боїнга» доведе, що лайнер був збитий або «ополченцями»-сепаратистами, або російськими військовими. У всякому разі зброю їм дала Росія, тобто Путін.
Інших варіантів не буде.
Дозвольте мені, однак, виступити адвокатом диявола й захистити Путіна, наскільки це можливо. Цей малий чоловічок, з випадково отриманою необмеженою владою, спонуканий і роздертий комплексами й фобіями, цілком міг обмежитися нескінченною війною з тероризмом усередині Росії, що насправді — усі розуміють — є нічим іншим як боротьбою нанайських хлопчиків.
Путін не може запропонувати своєму народу нічого позитивного, тому, аби утриматися при владі, він весь час уже п ’ятнадцять років пропонує одне й те ж — війну. Спершу з бандитами й терористами, яких сам же творить і пестить, а тепер і з рештою світу.
Цього ніколи б не сталося, якби народ сказав НІ на виборах так, що підтасовувати марно. Але російський народ весь час говорить путінський владі ТАК.
Саме тому головним винуватцем і творцем беззаконня й злочинів у своїй країні та за її межами є насамперед не Путін, а народ, ті самі 86 %, які його підтримують.
У Адольфа Гітлера підтримка в народі була меншою, але все одно німецький народ був винен у злочинах нацизму. Так і російський народ, створений шляхом негативної генетичної селекції протягом майже ста років (83роки того століття й 14 цього), винен у путінських злочинах проти самого себе, проти інших країн і народів.
Тому санкції проти Росії не повинні бути точковими й націленими проти вузької групи осіб, а мають спрямовуватися проти всього російського народу як головного винуватця злочинів, про які ми говоримо.
Росіянам треба заборонити в їзд в Америку та країни Євросоюзу. Крім того, слід уводити санкції проти кожної країни, яка дозволить в’їзд росіянам.
Треба припинити експорт у Росію всього, навіть ліків і препаратів, за винятком хіба презервативів.
Треба арештувати все майно Росії й росіян за кордоном, а також всі банківські вклади.
Хай варяться у власному соку ненависті.
Тільки такі рішучі заходи щонайшвидше приведуть до зміни режиму в Росії, задовго до того, як Путін сам відкине копита.
Будь-які дипломатичні контакти з Росією слід заборонити, доки в Росії не поміняється влада, поки не припиниться війна на Донбасі й поки Крим не буде повернуто Україні.
І не треба боятися ядерного шантажу з боку Росії. Це в гіршому разі виявиться блефом. Насправді російські ракети, навіть якщо Путін вирішить покінчити із собою в такий апокаліптичний спосіб, нікуди не долетять. Просто не зможуть. Розваляться на землі чи в повітрі. Це просто ядерний брухт часів «холодноївійни» — і не більше.
Тільки сам російський народ може відправити Путіна принаймні у відставку. Але для цього народ має дозріти, і решта світу зобов’язані йому в цьому допомогти.
Так, ризикував ЕсЕс, коли постив такий текст, не тільки роботу втратити, але й життя. Але такою вже він був людиною.
Кетлін, яка побоювалася, що її більше не пошлють в Україну через відмінну роботу Семена, зробила своє домашнє завдання прекрасно: вона стежила за кожним постом надто відвертого Семена у Фейсбуці та ось знайшла, що шукала. Кетлін швиденько переклала фейсбучні відвертості англійською й подала їх своїм керівникам як доказ необ’єктивності Семена та як причину погроз йому і його родині в Росії. Йому погрожують у Росії не тому, що він щось не так у газеті пише, а тому, що він займає однобоку політичну позицію в соцмережах, резюмувала вона. Насправді гарний начальник мав би послати Кетлін куди подалі з її смердючим доносом, та тільки не в Америці, де подібне стукачництво, навпаки, заохочується.
Головні редактори прийняли «правильне» рішення. Вони відсторонили Семена від роботи в Україні. Так і сказали йому: «Ти необ’єктивний. Ти проти Путіна, і ти за Україну. Ми не можемо дозволити собі бути упередженими. Читач скаржиться». При цьому, щоправда, вони забули додати, що цим «читачем» була Кетлін. Поки йшла війна, Семен тягав для них каштани з вогню. Коли означився хоч якийсь крихкий мир, Семен виявився необ’єктивним.
Семен поїхав назад у Москву, а Кетлін — назад в Україну, і наче виходило в них усе як по писаному: Семен сам кругом винний.
Семен Саприкін, прекрасна людина, чудовий журналіст і фотограф, загинув під Москвою у вересні 2014 року. Офіційна версія: заснув за кермом. The Los Angeles Herald послала його родині 12 тисяч доларів, його чотири місячні зарплати. Ніхто з редакції навіть на похорон не приїхав. Ніхто з колег, крім Олексія, не подзвонив його дружині.
Олексій їхав в Україну, зокрема, й через це. Він хотів подивитися Кетлін в очі й поставити їй кілька питань. Але не застав її в Києві. Вона, як ведеться, була зовсім поруч (!) з війною. У Харкові. Але просила його дістатися принаймні Пісок, аби зробити воєнні action-фото для її статей.
У Києві Олексій не втримався й набрав Ніку. Вона не взяла слухавку, а потім вимкнула телефон. Олексій не намагався аналізувати свої дії, просто хотів її бачити.
Пізніше він подзвонив їй з номера, по готельному телефону. Вона взяла слухавку, упізнала його голос, сказала: «Вас не чути. Передзвоніть». Навіть через телефонну слухавку Олексій чув, як у неї перехопило подих.
Він написав їй лист на імейл, просто хотів «дізнатися, як вона». Ніка не відповіла. І ось тепер він сидів у автобусі, який їхав на війну, думав про Ксюшу, про Ніку, про те, як раптом розбилося все його життя на дрібні незрозумілі шматочки, наче кришталевий бокал, який не можна ні зібрати, ні склеїти.
Уже затемна вони доїхали до Красноармійська. Стали чекати на бронетранспортер. Стояли на узбіччі, курили в кулачок, переговорювалися впівголоса, наче вже були на передовій. У кожного з них це була далеко не перша ходка на війну.