Олександр повертається в будинок, аби спитати когось, що далі, як йому бути, де його автобус. У будинку вже нікого нема. Усюди розкидані килимки, рюкзаки, чоботи, черевики, шкарпетки, відкриті й закриті консервні бляшанки, пляшки й бутилі, порожні та з водою, газові пальники, цинки з патронами різного калібру, коробки з гранатами, парочка автоматів і гранатометів. У кутку однієї з кімнат — каністра з бензином для генератора. Меблів майже нема, пішли на обігрів як дрова (усі кімнати сполучені масивною пічкою на дровах). У даху над однією з кімнат зяє велетенська діра. Добре, що вночі дощу не було. Над усім цим бедламом височіє чорний телевізор з кульовим отвором посеред екрану.
На вулиці триває справжній бій. Олександр свого часу відслужив строкову від дзвінка до дзвінка, спочатку рік у десантній учебці в Рязані, рядовим і сержантом. А потім ще рік в Афгані, у Паншері, був кулеметником на справжній війні проти самого паншерського лева — Ахмад-Шаха Масуда. Тобто відчуття знайомі, але не з приємних.
Стрілянина трохи вщухла. Чути лише одиночні. І то — не близько. Олександр обережно виходить надвір, аби подивитися, де його автобус. Рудий надягнув каску. Лежить в укритті прямо на вулиці. Перед ним димиться кулемет.
«Та це ж рідний «дегтяр»![175] Оце вже не очікував, що зустріну, — дивується Олександр. У нього був такий в армії, але й тоді, у 80-х, він був уже застарілою моделлю, таки з 40-х років машинка. — Скорострільність так собі, сто п’ятдесят пострілів на хвилину. Якщо не дати вчасно охолонути, то дуло перегрівається після трьохсот пострілів», — приходять Олександрові з глибин пам’яті спогади про те, чого його старшина в караулі навчав. Ніхто тоді не пробував на стрільбищі триста пострілів зробити, та й не дали б. Так, пару черг. А у рудого, схоже, вже перегрівся. Навколо середини дула хмарка чи то диму, чи пари.
— Щас знову попруть, — кричить рудий водієві, — оно їхній танчик крутиться.
За спиною рудого стоїть український танк Т-64. Без руху. І, схоже, без команди.
— Движок накрився, — спокійно веде далі кулеметник. — Але се- пари не знають. Нехай думають, що в нас є танк. Узагалі-то, було два, але перший ще на тому тижні спалили, там, на краю села.
Рудий невизначено показує рукою кудись удалину, водить стволом зліва направо, не підводячись.
У повітрі характерний свист, кулі пролітають над головою Рудого. Стріляють метрів із трьохсот. Прямо з середини поля за селищем. Олександр присідає на коліно, глухне від звуку кулеметної стрілянини. Це Рудий починає «працювати».
— Ось вони, ось вони, падли сепарські, — кричить Рудий, не відриваючись від кулемета. Потом різко повертається до водія: — Дядя, поможи!
Ні, він не поранений. У магазині закінчилися стрічки (дві стрічки по п’ятдесят патронів на магазин).
— Оно коло паркану, коло кільця бетонного, бачиш пару магазинів, — кричить збуджений кулеметник. — Піднеси мені хоч один.
Кулеметник врятував йому життя, там, у саду. Як не допомогти? Олександр із зусиллям піднімає обидва споряджені вже магазини (двісті патронів, по сто в кожному — у такому щільною бою — п’ять хвилин, якщо з передишкою), біжить до Рудого, пригнувшись, і падає поряд на купу ще теплих гільз. Перед ними бетонна будівельна плита з кватирковим отвором збоку. У нього й виставлене дуло кулемета.
— Спасибі, друже, — не озираючись, говорить Рудий. — Мене Ваня звуть, позивний «Рижий».
— Мене Саша, — автоматично відповідає водій. — Просто Саша. Без позивного.
В Афгані в нього був позивний «Хохол». Але він його не назвав.
Над головою свистять кулі. Кулі стукотять по бетону перед ними. Ваня не припиняє стріляти.
Коли він нарешті зупиняється, Саша на секунду визирає через плече Рижого у віконце. Нікого там не видно. Посеред поля здіймається дим.
Олександр лягає спиною на сотні гільз, дивиться в сіре небо.
— Що у вас за війна тут така, що х…р розбереш? — говорить він.
— Позиційна називається, — відповідає Рижий. — Стріляємо одне в одного тут уже пару місяців. Але в них «арта» серйозно прибавила останнім часом. Стодвадцятки, САУ, «Град», б…дь.
«Так, а якого х…ра я тут роблю? — раптом із жахом думає Олександр. — Риболовлю проґавив, гаразд. Надюша нервує, розберемося. Але як мені взагалі звідси вибратися? Як у пастці, б…дь. І виходу нема».
Рижий Ваня пристібає другий магазин.
Олексій сидить в окопі на околиці Пісок. Зараз із ним двоє бійців. Двох уже забрали. Трьохсоті, слава Богу, — міна поряд упала. В його бронику прямо під шиєю стирчить осколок. Гарячий ще. Уже зверху впав, без сили. А то міг би ключицю зламати. Олексій згадує про зламане ребро на Майдані того дня, коли він закрив Ніку своїм тілом. Хай би про що він думав, усі його думки й спогади починалися із Ксюші, а завершувалися Нікою. Дістає телефон. Вона не говоритиме. Та й зони нема, слава Богу. Ховає його знову до кишені.
Щоби відволіктися, починає гортати на екрані камери зняті за ранок фото. Чудовий кадр із рудим кулеметником. Рука перев’язана. У роті цигарка. Каска набік з’їхала. Кулемет допотопний, весь у диму. Навкруги море стріляних гільз, на хвилях якого й хитається кулеметник у такт своєму кайфу. Видно, що він кайфує.
Ось боєць випустив автомат у багнюку. Стоїть на колінах, витирає автомат об розгрузку. Позаду нього спини бійців. Вони біжать до окопів, під обстрілом, пригнувшись. Боєць упівоберта дивиться на них. Він не боїться війни. Він боїться залишитися з нею сам-на-сам.
Ось іще боєць сидить на дні траншеї, закривши лице руками. Між брудними пальцями з вугільною шахтою під обкусаними від болю й страху нігтями скрапує темна кров, наче він витискає її з обличчя. Збоку від нього лежить другий, поранений. У кадрі неможливо почути, як він стогне, але зігнуте коліно наче пронизано болем. «Чистий тобі Спілберг», — усміхається Олексій і зразу ловить себе на думці, що він зняв чужий біль і радіє йому, як великому успіху.
— Пощастило мужикам, — наче почувши ці думки і заспокоюючи його, говорить один із двох бійців, які залишилися в окопі. — В одного наскрізне в щоку, у другого — в стегно. Кістки не зачеплені, мізки, серце, яйця й інші життєво важливі органи теж. Вже ї…атися зможуть через пару днів. Обережно. А щас поїдуть додому героями, а ти тут сиди в цій багнюці поки не підстрелять, б…дь.
— От у мене влітку випадок на кордоні був, під Слов’янськом, — раптом продовжує перервану розмову інший боєць із позивним «Чижик», який і справді схожий на чижика: кругле дитяче лице з довгими віями. Щоправда, Олексій чижиків ніколи в природі не зустрічав. — На висотці закріпилися чоловік двадцять наших. А сепари думали, що ми пішли, що там нікого…
Ранок, виправ усе, форма сохне, я в шортах… До висотки під’їжджають пара мікроавтобусів метрів сімсот — вісімсот від нас. Якісь люди… Подумав, за нами, або їжу хтось привіз! Усі хлопці з іншого боку в окопах. Я взяв на всякий випадок «лимонку», до кишені поклав і пішов глянути, хто там… Іду… Підходжу ближче, не можу роздивитися, хто в чому, наші чи свої?.. Кричу: «Мужики! Я свій, свій!!!». Бачу на одному рясу… Священик! Значить, свої!.. Звідки у сепарів священик? Вони, не зважаючи на мене (у шортах і брудного), сперечаються між собою й махають руками… Підходжу ближче, священик повертається до мене лицем… А в нього АКМ колорадською стрічкою перемотаний! Дивлюся — в інших теж… У голові думка: попався, кінець мені… Вони питають: «Чего тебе?». А я гранатку тихенько так намацав у кишені, дістав обережно й у долоні за спину… вусики… кільце… Сміюся, не знаю, що сказати. І вони сміються чомусь. Я гранату їм під ноги — і ходу до своїх… Вибух! Падаю й повзу щосили до своїх, а наді мною кулі — вжик, вжик! Але тут наші з окопів їх побачили й кулеметом поклали всіх. А я от приповз без жодної подряпини, хіба що лікті позбивав!
— Ви водій автобуса? — спитав Олександра високий військовий, років сорока, у новій, чудово підігнаній формі й затягнутій касці, коли Рижий і водій закінчили стріляти й уже були вирушили до будинку в пошуках «жрачки». — Прекрасно. Я — майор Михайленко, тутешній комбат, позивний «Макс». Нам терміново треба евакуювати в Первомайськ шістьох поранених і двох двохсотих. Ви ж усе одно маєте додому їхати.