Выбрать главу

— Усе зрозумів, зрозумів, — стогнав і плювався кров’ю хлопець.

Його підняли, підвели до дверей, дали копняка. Він упав у багнюку так, що не міг одразу підвестися. Він сидів задом у багнюці. Він був увесь у багнюці й крові. Він плакав. Ні, скавчав.

У цей час автобус розвернувся й поїхав у «штаб», що розташувався в місцевому клубі. Другого брата повезли туди.

Біля штабу Олександр вийшов з автобуса, оглянув його з усіх боків, похитав головою. Чалапаючи вже без розбору по багнюці, пішов на інший бік місцевого майдану, до колонки. Раптом у ній є вода? Води не було. Але тут засвистіли міни. Вони вибухали навколо щохвилини. Десятки вибухів. Олександр лежав біля колонки, закривши голову руками. Вибухова хвиля возила його по багнюці з боку в бік. Обстріл тривав, здавалося, цілу вічність. Аж ось він закінчився.

У стіні штабу була велика пробоїна. Звідти вивели й винесли чотирьох поранених і вбитого. Убитим був Дикун. Його Олександру було не шкода. Вперше за цей найстрашніший день війни в його житті він відчув щось на зразок задоволення. Серед поранених був і той цивільний хлопець. Завантажили їх усіх разом із двохсотим у його «Мерседес», чи в те, що від нього лишилося…

На зворотному шляху, у мертвій зоні, осколок пробив йому заднє колесо. Але він вирулив на диску, і вони доїхали до Красноармійська. Там Саша поміняв колесо. У Пісках під час останнього обстрілу Саша залишив у багнюці черевик і навіть не намагався його відшукати. Так він і їхав до кінця в пораненому закривавленому автобусі, босий, знявши для зручності другий черевик.

Коли поранених і вбитого забрала «швидка допомога», Олександр залишився з молодим офіцером, який теж їхав у Дніпропетровськ. Олександр намагався подзвонити дружині, але батарейка в телефоні остаточно сіла. Офіцер запропонував свій, але Саша не пам’ятав номер телефону дружини. Прикурювач в автобусі більше не працював. Зарядити акумулятор він не міг. По дорозі штабний офіцер між іншим розповів йому, що вони сьогодні хотіли відправити Дикуна додому, бо той «зовсім з котушок з’їхав на цій війні».

Доїхали до Дніпропетровська, як уже споночіло.

— Я все хотів спитати, а де ваша каска й бронежилет? — прощаючись, спитав офіцер.

— Я їх зняв, — усміхнувся у відповідь Олександр. — А то в них їхати незручно. Війна ж закінчилася, так?

У нього не лише не було бронежилета й каски, він цілий день нічого не пив і не їв. Про термос і пиріжки згадав уже біля гаража. Цигарки у нього теж закінчилися.

Він ішов додому босий, в самих шкарпетках, уже зовсім сивий. Йому більше не було холодно. Він усміхався. Він виконав свій обов’язок пред Батьківщиною. Він допоміг солдатам на війні. Як міг.

А автобус — дрібниці. Відмиє й відремонтує. Головне, щоби не було війни.

З цими думками, з усмішкою на обличчі він дійшов до будинку, піднявся пішки на п’ятий поверх своєї старої «хрущовки» й подзвонив у двері свого минулого та завтрашнього, нового життя.

Коли Надійка отямиться й почне ставити питання, його єдиним, але в прямому значенні залізним алібі буде понівечений автобус, без якого в його історію з пригодами на війні ніхто не повірить. Не лише дружина.

Глава XVII. Панас і Свєтік

19 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Стрілянина напередодні вщухла пізно ввечері. Два сепарські танки безроздільно господарювали на злітці аж дотемна й довбали термінал, як хотіли. Ні міномети, ні «Гради» не могли їх дістати. Послана «з материка» обслуга ПТУР[178], яка мала якщо не спалити, то, принаймні, відлякнути танки, сама нарвалася на засідку. БТР згорів. Троє бійців відступили, забравши трьохсотого. Більше спроб не було.

Обидва пости на південно-східному розі будинку були покриті танковим вогнем. Сепари кількісно до роти зайняли весь третій поверх, потім за допомогою великокаліберних кулеметів і гранатометів витіснили кіборгів із другого на перший, і далі з оранжевого залу на першому поверсі — в багажне відділення, де люди Степана-Бандера, маючи великі втрати, і зайняли під ніч на 20 січня свою останню кругову оборону.

Відступати далі було нікуди. Хіба що на злітку, де максимум через хвилину ти стаєш мішенню для тих, хто окопався навпроти біля зруйнованого й розграбованого ще півроку тому магазину «Метро» та православної церкви — на іншому краю зони ураження. Оточення було повне, абсолютне. Ворог був повсюди: нагорі, внизу, навкруг. Його перевага в живій силі й техніці була несумірною. На кожного кіборга припадало до сотні сепарів. Не кажучи вже про кулемети, танки та «Гради». Іноді здавалося, що вся російська армія штурмує Аеропорт.

Після того як комбат Медвідь («папа») потрапив у полон разом із «мамою» (рацією), сепари «перешили» свої рації. Тепер вони могли безперешкодно слухати український радіообмін, а кіборги на їхню нову секретну частоту вийти вже не могли. Рації стали непотрібні. Останнім наказом від командира бригади було припинити радіообмін і користуватися мобілами, які сепари успішно глушили, а якщо не глушили, то теж слухали…

У Бандера з іще досі живої сили в строю залишалися тридцять чотири людини, включно з сімома легко пораненими, які ще могли тримати автомат у руках. Решта були або вбиті, або тяжко поранені. Хавчик сякий-такий іще лишався — перловка, гречка, тушонка в консервах. Днів на три вистачить. Армійські галети давно використали на топку. Так, галетами кілька днів тому ще топили останню буржуйку. Їх не можна було їсти, зуби зламаєш, але тепла й особливо диму вони давали достатньо. Для вузького кола людей, що практично притулялися спиною до буржуйки. Грілися по черзі між боями. У бою не холодно. В Аеропорті всі, абсолютно всі, постійно кашляли, чхали й були в незмінних шмарклях. Провівши день у терміналі, можна було почути всі відтінки кашлю — від сухого надривного до глибокого мокротинного.

Ще місяць тому буржуйок у робочому стані було три. Попалили в них усі меблі, які могли знайти в межах Аеропорту, усю оббивку й обшивку, яка горить. Якось на другому поверсі в колишній кімнаті прикордонного контролю знайшли два великі ящики. Один із протигазами, інший із ЗЗК[179]. Ящик із протигазами знесли вниз й відклали вбік — а раптом знайдеться їм застосування, — а от ЗЗК один кмітливий хлопець, а саме Юрчик-Паровоз, одразу пристосував як пальне для буржуйок. Сморід стояв нестерпний, але горіли ЗЗК яскраво, а головне — жарко. Останню буржуйку топили галетами, але й вони закінчилися.

Найстрашнішим, однак, було те, що критично танули запаси питної води. Сніг час від часу випадав, але бігати зліткою, ловити його ротом чи збирати жменями, поки він не розтанув або не перетворився на чорну ожеледь під ногами, було рівнозначно самогубству. До такого стану кіборги ще не дійшли.

Ні, питна, за складом (Н2О), вода ще була в дюжині п’ятилітрових бутлів. Але за останні дні, що чергувалися з дедалі морознішими ночами, вода в бутлях замерзла. Розтоплювати її на пальниках було неможливо, та й ніколи, ну й газ уже закінчувався. Тому спрагу тамували досить первісним способом: зрізали ножем порожню частину верхньої секції бутля й потім цим же ножем довбли лід всередині. Відколювали шматочки, клали їх до рота й розсмоктували, як льодяники.

Салам зізнався Олексію, що раптом зрозумів: востаннє він їв два дні тому, усією його їжею чи питтям були ці самі льодяники, а от у туалет взагалі забув, коли ходив. Організм перелаштовувався на безвідходне виробництво. Олексій узагалі не міг згадати, коли востаннє їв.

Відступаючи напередодні з оранжевого заду, під час вибуху танкового снаряда Салам заліг на підлогу. Не встиг він це зробити, як йому на спину впав якийсь рюкзак, легкий і, здавалося, порожній. Але мудрий досвідчений Салам, і далі лежачи, поки не вщухла танкова стрілянина, таки перевірив кишені незнайомого рюкзака й виявив там літрову армійську алюмінієву флягу. Рідина, яка лишалася у флязі, дивним чином не замерзла. Вона заповнювала ємкість майже наполовину й заклично переливалася всередині. Салам відкрив флягу, поспішно підніс її до сухих губ і… Звісно, жодний соціально близький йому Хоттабич не вилетів звідти й навіть «окрім мордобою — жоднісіньких чудес» Висоцького не випливло та не розкидало по злітці незчисленні полчища орків, щоби нарешті відкрити кіборгам шлях додому.