Полковник різко підвівся. Рушив до дверей. У дверях озирнувся й сказав: «А чи не пішов би ти на х…й, капітане».
І вийшов, не зачинивши за собою двері.
З вулиці він подзвонив Свєтіку. Дзвінки проходили, але телефон не відповідав.
Олексій і Салам сиділи над тілом Свєтіка. Олексій мовчав, дивився Свєтіку в обличчя. Ведмідь Балу закрив руками своє пошрамоване лице і… беззвучно ридав. Його велетенські похилі плечі трусилися. У Свєтіка заливався телефон. Олексій підняв його, щоби вимкнути. Телефонував «Папа».
Мати Свєтіка подзвонила його батькові через три дні. Вона не розмовляла з ним жодного разу відтоді, як вони розійшлися.
— Ви вбили мого хлопчика, — сказала вона коротко, коли він узяв слухавку. — Ти задоволений, полковнику? Генерала дадуть?
І поклала слухавку. Ще через три дні сорокатрирічного полковника несподівано звільнили з академії та відправили в запас… за вислугою років.
На похорон сина він не приїхав…
Глава XVIII. Степан-Бандер
— Гази, гази! — кричав, біжучи, боєць.
Він хрипів і захлинався кашлем. З очей у нього навіть не котилися, а летіли сльози, з носа текли руді шмарклі, а на губах виступила руда піна. Боєць промчав повз них, стрибнув через підвіконня й упав на злітку лицем донизу.
— Не пи…ди! Які, на х…р, гази? — загорлав натомість Салам. — Зараз не Перша світова.
І тут щось приземлилося прямо біля ніг Салама й Олексія, перед тілом мертвого Свєтіка.
— Атас! ВО-О-О-О-О-Г! — устиг крикнути Салам перед стрибком.
Олексій вивалився за підвіконня, на поле, на спину. Здоровезний Салам долетів тільки до «холодильника» й упав на трупи «днювальних». Заліг на них, каскою до вибуху, руки вниз: якщо вб’є — то зразу, а поранить — щоби кисті не посікло.
Вибуху не вийшло. ВОГ виявився невідомою вистрілюваною з АКМного підствольника касетою, яка не розірвалася, а тихесенько сипіла, як проколоте колесо. З касети вгору піднімалася спочатку цівка, потім уже клуби рудавого чи то диму, чи то газу.
Олексій устиг залізти назад у термінал, і тут вони із Саламом одночасно відчули різь в очах. Дихання лише на півподиху. Паніка. Обидва знали про війну майже все, але такого ще не відчували, хоча кожен із них і пройшов свого часу через садистське навчання у наметі з хлорпікрином. Проте буквально через секунду те «веселеньке» випробування здалося грою «Зарниця» порівняно з цим лайном.
Залягли на підлогу, обличчям униз. Кашляли обидва, як туберкульозники, до блювоти. Треба терміново промити очі, але нема чим. Останню воду Олексій зі Свєтіком устигли випити до його смерті.
Олексій поквапливо дістав вологу серветку, спробував закрити ніс, протерти очі. Стало ще гірше. Потрібна була вода, багато води. І тоді він, лежачи, повернувся на бік, розстібнув зіпер на джинсах, які йому купив Арсеній. На внутрішній відкидній стороні зіпера було надруковано великими літерами Lucky You![186] Цей підбадьорливий напис могла прочитати лише людина, яка розстібувала тобі зіпер, стоячи перед тобою на колінах.
На крижаній бетонній підлозі термінала не було кому в такий спосіб випробовувати свою удачу (це була не студентська вечірка), і задиханий Олексій просто дістав член і помочився відразу на три серветки в руці. Сеча була застояна, темна. Олексій раптом із чорним гумором подумав, що, можливо, востаннє робить це самостійно, — поки протирав очі та притискав серветки до носа й рота. Одразу полегшало.
— Б…дь! Як я сам не здогадався? — кмітливий і досвідчений Салам, дивлячись на Олексія, теж повернувся на бік і розстібнув штани.
— Дядьо Льошо, не виходить у мене ні х…ра, — закричав він, давлячись від газу й бризкаючи рудою слиною кілька секунд потому. З прищулених очей Салама текли руді сльози. — Нема чим сцяти!
Олексій без слів простягнув йому пару своїх іще мокрих серветок. Салам вирвав їх у нього з руки й міцно притис собі до носа й очей.
— Відпускає, — прошепотів він майже відразу і знову зайшовся кашлем.
Страшна різь в очах відпустила й Олексія. Він спробував подивитися вбік і побачив, як газ піднімається вгору під неіснуюче вже склепіння термінала. Якби протяг заносили до Книги рекордів Гіннеса, то новий термінал точно вийшов би переможцем. Газ швидко відносило вгору й убік на злітку.
Паніка в терміналі, однак, тривала. Солдати каталися по підлозі, хрипіли, кашляли, блювали. Багато хто вистрибнули з вікна на злітку, але швидко влетіли назад, коли по них відкрили прицільний вогонь. Поранені, які вже не могли рухатися, просто лежали лицем униз, хто в мішку, хто без, і хрипіли, готуючись до смерті.
— Хлопці, хорош помирати, — голосно, але сипло прокричав Бандер. — Усі до мене за протигазами.
Усі, хто могли, поквапилися до командира в центр зали. Той сидів на речмішку поряд із відкритим великим зеленим ящиком. У ньому були невдягані протигази прикордонників. На всіх однаково не вистачить. І командир роздавав кому маску, кому балон. Маска оберігала очі й ніс. Дозволяла затримати дихання й забитися кудись, де газу було менше. Ті, хто отримував балон, охоплювали губами горлечко, закривали ніс і очі й дихали через балон.
— Це газова атака, — сказав Бандер, коли газ розсіявся й дихати стало легше, — вони ще раз спробують. Першого разу в них майже вийшло.
У Степана були звірячі, налиті кров’ю очі. Його щетинистим підборіддям і грудьми сповзала коричнева блювотина. Перед атакою він насолодився кухлем розчинної кави.
— Суки, суки кацапські! — викашлював кожне слово Тритон, сидячи прямо на підлозі поряд із Бандером. — Не можуть із нами по-пацанськи, б…дь, розібратися. То, б…дь, ху…чать нас вибухівкою, то гази пускають. Ох…ли вкрай!
— Не п…ди, Тритон, — засипів зовсім зірваним голосом командир. — І без тебе гидко. Віднеси краще ось фотографу повний комплект і біжи на пост. Йо…ний Сталінград! Кому рушницю, кому набої, кому маску, кому балон!
Тритон бігцем поніс Олексію протигаз, але перечепився об щось, випустив його, наступив і полетів уперед через себе. Коли підвівся й простягнув руку до протигаза, виявилося, що одне вічко тріснуло.
— Ось, дядьо Льошо, це вам, — Тритон простягнув Олексію маску й балон, коли добрався до їхнього з Саламом кутка, і вів далі з винуватим виглядом: — Усе, що залишилося. Суки, брак підсунули.
— Нічого, спасибі, — усміхнувся Олексій, — щось придумаємо.
Задихаючись і помираючи від газу, він устиг зробити кілька божевільних знімків загальної паніки, і тепер, задоволений, переглядав їх поряд із Саламом на їхньому вже звичному місці біля холодильника. Хазяйновитий Салам устиг вибігти на злітку, відшукати там вилетілі під час «атомного» вибуху дверцята від холодильника й повернути їх на місце, накривши смердючих «днювальних» і всівшись поряд.
Спроби газових атак повторювалися ще разів чотири, але здійнявся вітер, він продував кіборгів до кісток, забираючи із собою невідому БОР[187] до того, як вона могла завдати відчутної шкоди. Паніка припинилася. На війні солдат швидко звикає до всього, якщо хоче жити. У житті солдата, як і в житті космонавта, найголовніше правило — Don’t panic!
Останні два слова Олексій вимовив вголос.
— Не зрозумів, — перепитав його Салам.
— Головне — не сцяти, — Олексій переклав для нього фразу людською мовою.
— Це точно, — погодився Салам, потім поглянув на Олексія червоними, ще сльозавими очима і додав: — Але іноді не завадить.
Обидва розсміялися, але сміх швидко переріс у новий приступ кашлю.
Єдиним, хто ніяк зовні не панікував і на кого, схоже, не діяв газ, був Мойсей Соломоновим Гриневич, сорокатрирічний художник із Феодосії. Він утік разом із дружиною й чотирма дітьми до Дніпропетровська відразу після анексії. На фронт пішов у червні добровольцем. Сказав, що не хоче більше нікуди тікати. Він був євреєм-ортодоксом і тим самим ідеальним жидобандерівцем, яким у Росії лякають дітей. А воював він у складі «Правого сектора», тобто за російськими мірками він іще був і євреєм-гестапівцем.