Мойсей Соломоновим, позивний Раввін, був радий, що приїхав у Дніпропетровськ, бо там «найкрасивіша синагога в Україні». «Я таки проти того, щоб її осквернили казаки, — сказав він, ідучи на фронт під благальний плач свого величезного сімейства. — Не хочу, щоби Дніпропетровськ перетворився на Бабин Яр».
Він і з вигляду був як рабин, лише у формі, через що вважався найбільш ефектним персонажем в Аеропорті. Олексій навіть подумав, що класне могло бути кіно із сюжетом, де Раввін залишився б останнім пасажиром в Аеропорті. Заснув, спізнився на рейс і його накрило цунамі війни. Як він учився воювати й т. д.
«Треба комусь продати цей божевільний сюжет, коли повернуся», — сказав собі Олексій, усміхнувся й проспівав під носа улюблені рядки з Галича:
Якщо хто не знає, Олександр Галич не повернувся…
Волосся Раввін мав коротке, а бороду — мистецький витвір — довгу і з косичкою. Під бронежилетом він цілодобово носив таліт катан — ціціт[189]. У бою для зручності й маскування своєї «фашистської» сутності він акуратно ховав бороду в балаклаву.
Йом Кіпур, священне іудейське свято Судного Дня, яке у 2014 році припало на ніч з 3 на 4 жовтня, він зустрів в окопі на передовій у Пісках. А на початку січня приїхав добровольцем в Аеропорт.
Поки в багажному відділенні всі «пасажири» корчилися від газу, Раввін спокійно сидів біля вікна, поклавши АКМ перед собою на підлогу й надівши на голову й руку чорні коробочки. Якби кіборги відволіклися від судом і вихаркування своїх легень, вони б вирішили, що Раввін використовує якийсь секретний ізраїльський захист. Але це був лише Тфілін зі шкіряними ременями[190]. На плечі поверх форми й броника він накинув Таліт га доль[191], у руках тримав сидур — молитовник. Він похитував головою, як маятником, швидко-швидко, і беззвучно читав молитви.
Коли орки пішли в атаку з трьох сторін із вогневою кулеметною підтримкою з третього поверху, Раввін першим зустрів їх вогнем і першим загинув у цьому бою. Так і лишився лежати біля вікна, поклавши руку й голову на своє чорно-біле покривало, по якому розтікалася кров’яна пляма.
Тритон став до бою другим і швидко з ДШК змусив тих, хто йшов на них зліткою, залягти та повзти назад.
— Імітація атаки, — сказав Олексій, — перевірка вашої боєздатності після газів.
Надвечір, ще завидна, стався другий і останній «атомний» вибух. Так само незліченна кількість вибухівки, як і першого разу, а може, й більше, рвонула тепер уже в підвалі, прямо під руїнами КСП. На місці вибуху утворилася гігантська воронка, яка засмоктала в себе не менше десяти бійців, серед яких опинилися Чикатило і Сєргєїч-Айболить, а також увесь запас БК й медикаментів.
Знову в повітрі стояли дим, пил і чад. Кілька колон багажного відділення впали й потягли за собою рештки стелі другого поверху.
Усі живі оглухли. Вони сиділи або лежали на підлозі та ледь чули стогони поранених і помираючих, що долинали з-під плит і знизу, із самої воронки.
Олексієві, що ледь стояв на тремтячих ногах, знову саднило почуття, яке вже навідувало його на війні — коли замість самому допомагати пораненим, він знімав, як це роблять інші. З носа і з вух на його груди й на камеру скрапувала кров. Руки дрижали. Серце витанцьовувало скажену лезгинку. Другу, останню камеру від пилу тепер уже ніколи ні протерти, ні продути. Потрібна нова.
«Кому?» — усміхнувся він сірими від пилу губами.
Навколо нього люди відкопували самих себе й товаришів. І потім перш за все шукали патрони.
Вибух був такий сильний, що зігнув ствол одного з автоматів і триногу ДШК, яку взагалі неможливо зігнути.
— Відкопуємо товаришів, кого зможемо, потім перевірка БК та секторів[192] по периметру, — спокійно, мов нічого й не було, командував Степан. Він був живий, навіть не поранений. Голос повернувся до нього.
— Тритон, Тритон, витягни мене, — стогнав Паровоз, на якого впала плита, притиснувши ногу по коліно. Друга метлялася поверх плити й була зламана. Треба було поквапитися. Згори щомиті могла впасти ще одна величезна плита, що повисла над ними на сухожиллі арматури, як Дамоклів меч.
Тритон спробував. Нічого не вийшло. Олексій, Салам, Скерцо, Людоїд і ще три бійці, роздираючи руки об холодну плиту, надриваючись, викашлюючи пил і матюкаючись, намагалися зрушити її всі гуртом. Марно. Вони лежали поряд і задихалися від зусилля. Юрчик зрозумів, що не вибратися. Він перестав стогнати й раптом спокійно промовив:
— Тритон, ріж мені ногу. Мене дружина додому не пустить, якщо я не повернуся.
Ніхто не засміявся. Тритон уколов хлопцю свій тюбик буторфанолу, а Салам пішов до Степана по горілку й ножівку. Наче в нього колись була.
Цієї миті згори пролунав скрегіт — і плита вагою в тонну, не менше, зірвалася вниз і поховала під собою самого пораненого, а з ним Тритона й Людоїда. З-під неї не було ані звуку. Усі троє загинули на місці.
Знизу, з воронки, і далі благали про допомогу. Одного витягли звідти з проломленою головою й перебитою рукою. Він був живий і притомний. Серед інших, що лишилися під завалами, тільки троє подавали ознаки життя. Вони досі кричали, кликали на допомогу. Сєргєїч мовчав.
— Пацани, пацани, поможіть, не залишайте нас, — благав знизу Чикатило.
— Тримайтеся, пацани. Ми вас витягнемо, — брехали згори. А що ще вони могли сказати?
Степан відкликав Салама вбік, обійняв його за плечі й тихо сказав:
— Саламе, уся надія на тебе. Ти мусиш піти й пригнати сюди МТЛБ з лебідкою. Ми мусимо витягнути звідси усіх. Одна надія на тебе. Крім тебе ніхто не зможе.
— Так, командир, — коротко відповів Салам.
Степан простягнув йому стопку споряджених магазинів.
— У мене є чотири, — відповів Салам. — Вам самим згодиться.
Вони обнялися. Салам рушив до Олексія.
— Давай, дядьо Льошо, не хворій, — сказав он.
— Ти куди? — спитав Олексій, відриваючись від камери.
— Як куди? Рятувати світ. Може, і тебе врятую. Прощавай!
Салам легко перестрибнув підвіконня й побіг по злітці в напрямку Пісок… Якихось три кілометри під вогнем… По пересіченій місцевості… Дрібниці. Усі дивилися йому вслід. Хто заздрячи, хто сподіваючись. Салам біг легко, наче на тренуванні, невеликими зигзагами, наче ухилявся від куль.
— Кіборг, — прошепотів Олексій йому навздогін і відразу почав дивитися, як він його зняв.
У цей момент пробилася зона. І всім пішли повідомлення та дзвінки. Навіть у Олексія задзвонив телефон. Він, не дивлячись, різко схопив його. Це була не Ніка. Це була Кетлін.
— Ні, Аlexei. How are you? Are you still inside the Airport?[193]
— Yes[194].
— They say on the Russian news that the Airport has fallen. So it is not true? Is it?[195]
— No[196].
— Are you doing OK?[197]
— I am fine, thank you. Just can’t transmit photographs any more. No signal most of the time[198].
— That’s OK. Right now we don’t need photographs, we need news[199].
— The news of the day being that the Airport is still holding[200].
— Thank you so much. Everybody says the Ukrainian troops at the airport have surrendered[201].