Ось він зупинився біля останнього портрета. В Аеропорті на вцілілій частині однієї стіни залишався великий шматок потрісканого дзеркала, де павутиною розходилися кільця від кульових отворів. Лице сумного й утомленого літнього чоловіка в касці, який дивився на себе в дзеркало, було не в фокусі. Він зробив цей автопортрет від стегна, і фокус припав на тріщини на передньому плані.
— Шістдесят перший, — уголос промовив Президент, наче весь цей час рахував про себе кількість фотографій кіборгів на стінах.
— Перепрошую, пане Президенте, насправді кіборгів на цих фото загалом шістдесят, — м’яко виправив свого шефа помічник, стоячи за його спиною. — Це не кіборг. Це сам фотограф.
Президент повернувся до нього. У його очах уперше з’явилася якась емоція, крім печалі й скорботи.
— Я знаю, хто це, — сказав він в обличчя помічнику. — Це ви не кіборг. А їх тут шістдесят один. Так і запишіть.
Дві журналістки почали запопадливо записувати за ним у свої блокноти.
На виході біля дверей Президент зупинився, повернувся в порожню залу й тихо сказав, наче відповідав на чиєсь питання:
— Це бетон не витримав…
— Перепрошую, що? — перепитав помічник, поки журналістки перезирнулися між собою з німим питанням.
— Нічого, — відповів Президент і вийшов із зали. — Ще не вмерла…
Потім тисячі людей проходили за день через виставковий зал. Жінки ридали, деякі чоловіки теж не могли стримати сліз. Посеред зали, як на похоронах, виріс величезний пагорб із квітів. Черга на вулиці розтяглася через площу до готелю «Дніпро».
Наприкінці дня, коли останні відвідувачі розійшлися й літня жінка в синьому халаті почала заклично дзвеніти зв’язкою ключів, Ніка, у строгій чорній сукні, з волоссям, просто прибраним назад, підійшла до автопортрета в дзеркалі. Вона тримала руку трохи нижче грудей, під серцем, там, де вже ворушився син Степана.
— Хлопчику мій, хлопчику мій, — без жодної сльозинки прошепотіла вона, хитаючи головою й дивлячись на портрет, і лише їй одній було ясно, якого хлопчика стосувалися її слова…
І останнє: The last but not the least[229], як то кажуть.
Легендарний розвідник Салам, що залишив Аеропорт за наказом Степана «крайнього» дня, щоби за будь-яку ціну знайти й пригнати транспорт для евакуації принаймні поранених, безслідно зник.
Сепари забрали своїх убитих зі злітки і з термінала, щоби відправити тіла на батьківщину у восьми білих рефрижераторах із гуманітарного конвою. Вони дозволили українцям забрати звідти тіла їхніх бійців, які там залишалися. Саламового тіла серед них не було. Поміж полонених, яких пізніше обміняли, його теж не виявилося. Він наче розчинився.
Його друзі й рідні, а тепер і тисячі читачів вірять, що він не загинув. Вони чекають на його повернення. Додому, в Україну.
Салам арабською означає «мир».
Кінець
Корінф, Техас — Москва — Київ — Дніпропетровськ — Харків — Слов’янськ — Краматорськ — Донецьк — Донецький аеропорт
2014–2015
