Половина захисників КАПу (а на середину січня їх лишилося близько шістдесяти) у такі моменти вишиковувалися біля вікон і гатили з усіх стволів у бік противника, який окопався на іншому краю злітки (близько 700 метрів чи й до кілометра від термінала). Друга половина допомагала новоприбулим розвантажувати машини. Біля нового термінала відразу перед першим посадковим рукавом був «причальний» майданчик, який прострілювався лише з двох сторін, а не з усіх, як у старому терміналі, наприклад, або біля диспетчерської башти. Туди й прилітали «чайки», якщо долітали, звісно.
Хлопці, які вирушали додому, на базу, старалися міцніше закріпити свої рюкзаки на рамах на броні, потім втискалися в усьому озброєнні в тісні люки. І там їх миттю оглушав дріб великокаліберного кулемета на башті, який безупинно працював по невидимому супротивнику.
Крім цього смертельного номера у виконанні групи кіборгів, треба було зробити дві не менш небезпечні мандрівки злітним полем — близько трьох кілометрів до термінала і, якщо пощастить, назад у Піски. Основна частина шляху проходила відкритою місцевістю й під постійним обстрілом. В аеропортах дерев і кущів, як правило, нема. Коли будували Аеропорт, ніхто не міг уявити, що він стане полем брані, і цього не врахували.
Особливо розпиналася сепарська обслуга НСВ[17], яка розташувалася в келії монастиря неподалік. Грізний «Утьос» постійно торохтів пацанам по броні на вході й виході. Кулі його були здатні пробивати броню БМП, калічити й убивати бійців усередині, навіть підпалювати машини.
Не всі добиралися до мети. На злітці стояли з десяток попалених БМПшок, БТРів і кілька танків Т-64 й один Т-72 російської армії. Це були обпалені коричнево-руді сталеві склепи, з командами й десантом, що згоріли всередині. Тих, хто встигав вилізти й був поранений або вбитий, підбирали свої — якщо пощастить. Якщо ні — чужі. Утім, убитим те вже було байдуже.
Хай ти успішно відвоював і відтрубив цілу зміну в КАПі (від семи до десяти днів), аж ніяк не факт, що доїдеш назад живим і неушкодженим. «Українська рулетка — російські гірки», — жартували кіборги.
Механи (водії-механіки) — справжні герої-сталкери, здійснювали такі рейди туди й назад тричі на тиждень. Найлегендарнішим серед них був хлопець із позивним «Доберман». Він був настільки крутий, що працював на цьому маршруті з першого дня оборони КАПу. Тоді, у травні, десантники, які вибили з Аеропорту першу «чеченську орду», могли собі дозволити тамувати спрагу не тільки й не так водою, як незліченними лікеро-горілчано-винно-пивними запасами місцевих «дьюті-фрі». Золота була часинка.
Захмелілий гарнізон старого термінала при цьому страшенно заздрив не менш п’яному гарнізону нового термінала. Адже там було відразу кілька «дьюті-фрі», а не один, як у них, та й вибір напоїв був цікавіший. Доберман не дурний, він і з місця не рушав, поки не отримував свою рідку пайку — черговий Jack Daniel’s, або на лихий кінець Camus, або, якщо вже геть не щастить, White Horse.
Олексія, до речі, в КАП теж привіз Доберман, встигнувши між іншим стрільнути в нього пару пачок Marlboro. Журналіст не курив, але завжди у відрядження (а знімав він по всьому світу виключно війну) возив із собою пару чергових блоків. Бо «давай закурим, товарищ, по одной» — і пішло-поїхало, усі навкруги свої…
Коли «чайки» від’їжджали після завершення вивантаження й завантаження, бійці жбурляли на поле кілька димових шашок і притьмом бралися збирати розсипані навколо предмети першої, другої та третьої необхідності.
Вистрибнувши з люка з увімкненою камерою, не зважаючи на стрілянину з усіх боків, Олексій почав знімати свою чергову війну. Він був у своїй тарілці. Він був удома. Після смерті Ксюші колишнього дому в нього більше не було. Залишилася тільки війна — мать родна. Тут він знову наче виходив із наркозу. І отримував кайф. І знову жив…
Коли всі «мухи», інші гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами, бутилі з водою, мішки з харчами й рюкзаки нових кіборгів були зібрані й складені в більш-менш безпечному місці всередині термінала, виявилося, що його рюкзака нема.
Але, на щастя, найголовніше — обидві камери, обидва об’єктиви, телефон, зарядка, лептоп — залишилися при ньому, в кількох підсумках, які він всюди носив із собою, дотримуючись найголовнішої заповіді фотографа: Omnia mea mecum porto[18].
У КАПі не було радіо, телевізора й нормального зв’язку, але всі новини — і погані й хороші — поширювалися миттєво, зі швидкістю куль і осколків, які безперестанку гули навколо набридливими металевими мухами.
Головна новина дня: приїхав американський фотокореспондент, а його лахи поїхали назад у Добермана на броні.
— Excuse me, sir, — доволі стерпною, можливо, ретельно тренованою англійською, промовив високий худорлявий боєць на ім’я Ігор. Він підійшов до Олексія, коли той знімав саперів, які встановлювали міни на сходах, що ведуть у підвал. Звідти іноді пробиралися сепари. — I am going into battle right now but you are welcome to use my pad and sleeping bag while I am gone and certainly if I don’t return[19].
Олексій засміявся й відповів чистою російською:
— Усе гаразд. Спасибі. Повертайтеся з перемогою!
В очах бійця промайнуло ледь помітне розчарування. Він розвернувся й знову пішов воювати. За пару днів, після півсотні кружок чаю, півтора блоку сигарет і з десятка солдатських анекдотів, Олексій став своїм серед кіборгів. Тепер вони, що важливо для його роботи, майже не звертали на нього уваги. Вони займалися своєю улюбленою справою, тобто намагалися лишитися в живих і при цьому відправити на той світ якомога більше орків.
Колега Олексія, старший іноземний кореспондент Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс, писала статті про війну в розкішному (по мірках КАПу) київському готелі. Співробітники називали її позаочі Гарі (але про це пізніше). Олексію не обов’язково було знімати багато портретів для її статей. Два-три — для галереї на сайті, та зазвичай лише один із них потрапляв у друкований номер.
Американський газетний бізнес переживав важкий період. Печатні формати й закордонні кореспондентські бюро всюди скорочувалися. Часи, коли в газеті на додачу до кольорового фото на першій сторінці виходило п’ять-шість кольорових на внутрішньому розвороті, навіки канули в Лету.
Нещодавно Олексій мав цікаву розмову з одним із гуру газетного фотосвіту, своїм другом Сашком X., лауреатом двох Пулітцерівських премій (сам Олексій мав лише одну — у 2003 році, за фоторепортажі про війну в Іраку).
— Льош, чому ти портрети не знімаєш? — запитав Сашко, який час від часу стежив за його публікаціями.
— Та якось не дуже треба, не просять…
— А ти знімай на війні більше портретів, хоч по два кадри на кожного бійця клацни.
— Навіщо?
— Його, не дай Боже, вб’ють, а люди матимуть можливість зазирнути йому в очі…
— А якщо я не хочу, щоб його вбили?
— Тоді не знімай. Але його і без тебе вб’ють…
Ще у жовтні в Пісках Олексій зняв чудовий портрет кулеметника Івана. Забинтована рука, сигарета в зубах, каска з’їхала на одне вухо — Іван на фоні підбитого танка лежав на розсипу кулеметних гільз і строчив із допотопного кулемета зразка 50-х років, огорнутого пороховим димом. Капа нервово курив осторонь[20]. У західному світі є кліше для визначення таких знімків — iconic. Перекласти його українською адекватно не виходить. Щось на кшталт «епохального» або «знакового»[21].
Через пару тижнів вийшла стаття Кетлін. Вона, як завжди, була від Пісків далі, ніж від Місяця. Портрет Івана містився на першій сторінці. Але сам Іван за день до цього загинув під мінометним обстрілом.
Олексій дізнався про смерть Івана телефоном від його командира. І повісив на своїй сторінці у Фейсбуці інше фото Івана, повідомивши про його загибель. Один із відгуків явно виділявся на траурному фоні всіх інших.