Ігор присів на ослінчик так обережно, ніби той був кришталевим. Перемішав свою каву — ложечка тихенько дзенькнула об тонку порцеляну. Геник укупі зі своїм марнославством навіть кухню затарив дорогим англійським посудом.
— Ви давно дивилися на себе у дзеркало?
— О, — Яна зітхнула з полегшенням. Отже, мова йтиме не про її залізний характер — і на тому спасибі. — Тільки не кажіть мені, що я гарна і що краса врятує світ. У світі так багато краси, та він ще й досі не врятований. А я… жодним чином не красуня. На жаль. Я добре знаю собі ціну.
— А я в цьому геть не певний, — заперечив Ігор. — Почнемо з ваших очей.
— А що з ними не так? — злякалася Яна.
— Усе гаразд. І навіть більше… Ви хоч уявляєте собі, як рідко можна зустріти людину з очима кольору бірюзи?
— Звичайнісінькі блакитні, — знітилася Яна.
— Звичайнісінька іранська бірюза, єдина, яку оправляють золотом. Хіба що ви носите лінзи…
— Ношу, але звичайні, прозорі… Що ще?
— Ще? Ваше волосся…
— Воно також дорогоцінного кольору? — відверто іронізувала Яна.
— Так. І дарма ви так іронізуєте. У ваших кіс відтінок червоного дерева і вони нефарбовані. На цьому я теж розуміюся.
— Он як? Ви директор косметичної фірми, що виробляє фарби для волосся?
— Я — чоловік, — заявив Ігор так, ніби це все пояснювало. — Тепер ваші губки…
Яна картинно застогнала.
— Дайте знати, коли дійдете до моїх кісточок. Сподіваюся, це буде не сьогодні. Зазвичай я ніколи не дозволяю кавалеру обговорювати мій кістяк на першому побаченні.
Вони перезирнулися і розсміялися. Розмова перейшла на загальніші теми: погода, природа, улюблені письменники, композитори, поети…
Ігор виявився на диво освіченим. А книжок прочитав ледь не більше, ніж Яна. Це було видно з того, про що вони говорили та з його манери висловлюватися…
Час летів. Ігор тричі варив каву. Цезар і Дем терпляче чекали на свого господаря у передпокої, зовсім «невеликому», розміром із Янину спальню в Квітневому. Несподівано перервавши дуже плідну розмову про органи зору в бджіл — наслідок дискусії про те, як легко визначити неякісний мед — Ігор запитав, чому Яна не боїться запрошувати до себе практично незнайому людину. Він навіть насупився, щоб показати, наскільки він незнайомий, і суворо погрозив дівчині пальцем.
Бажаючи відбутися жартом, Яна прошепотіла щось про свою слабкість до таємничих незнайомців і про палку любов до Містера Ікс зі славнозвісної «Принцеси цирку».
Проте Ігор наполягав на серйозній відповіді.
Яна розгубилася:
— Чесно кажучи, я про це просто не подумала, — зізналася вона.
Ігор осудливо стиснув губи. Довелося боронитися.
— Та й навряд чи ви мені чимось загрожуєте. Ви ж мені допомогли!
Ігор знизав плечима.
— Це ще нічого не значить. Даруйте на слові, та ви проти мене, як горобець проти крука, Яночко. Замисли я зле, ви не мали б як боронитися…
Яна наїжачилася — вона знала про совою зайву довірливість і не зносила, коли їй на це вказували.
— Але ж ви не замислили зле! Ви добрий, порядний чоловік! Це видно відразу, щоб ви там не говорили! Крім того, мені здається, що той, хто так сильно любить собак, просто не може бути поганим! Тільки наклепи на себе зводите…
— На себе? Та ні. Зі мною вам справді нічого не загрожує. Та ця ваша наївність, Яночко… воістину чарівна… Це ваша сила і слабкість водночас. Вона обеззброює, та одного дня, як і кожна зброя, може обернутися проти вас.
— А для чого ви все це мені говорите?
— Бо хвилююся за вас, якщо це мені дозволено.
— Та хіба на це питають дозволу? — тихо мовила Яна і хвилини дві дуже уважно вивчала пухнасті помпончики на своїх домашніх капцях. Потім звела погляд на гостя.
— Дещо пригадалося з нашої бесіди поза домом. Чи ви справді вважаєте, що багатих не можна любити? Що жінка, яка взяла шлюб з багатим чоловіком, неодмінно зробила це з корисливості?
— Ви загнали мене у кут. Ні, напевно, що ні, і я мушу попросити у вас вибачення — мені, як чоловікові, не варто робити таких узагальнень… Будь-які узагальнення — несмак. Але… свого часу я був багатим…
— І мали дружину, яка пішла від вас, щойно ви збідніли?
— Ні. У мене була наречена, яку дуже лякали слова «і в багатстві, і в бідності»…
— Ну й що! — перепитала Яна. — Самі кажете, узагальнення — це гріх. Але якщо жінка свого щастя перед носом не бачить, бо гроші їй світ закривають, то туди їй і дорога.
— Куди?
— Туди, де вона нині є. Але всі люди різні. Я ось теж можу сказати, що… — Яна замовкла, дивуючись, чого це її потягнуло аж на таку відвертість. Дівчина нікому, крім Геника, не розповідала про свої невдалі заручини.