Л юбов Овсянникова
Дві подруги , дуже схожі зовнішньо, потрапляють в тяжкі обставини, через що намагаються почати життя спочатку. Але зазвичай доля надає такий шанс не кожному, і в даному разі його отримує лише одна з дівчат. Хто саме? Чого це їй коштуватиме, і як вона ту нагоду використає?
Про це книга, виповнена небезпечних пригод і цікавих роздумів .
Аферистка
Роман
Не можна прагнути лише особистого успіху чи щастя, бо то є побіжний ефект стремління до мети, набагато більшої за людину.
Віктор Франкл, австрійський психіатр
Розділ 1
1
Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.
Висока й струнка білявка стояла перед стендом з красномовним заголовком «Їх розшукує міліція» й відчувала одне — дикий, тваринний жах. Таким він завжди й буває, коли стикаєшся з утечею від смертельної небезпеки — явищем, відверто кажучи, неприродним для цивілізованої людини. До образи додавалося обурення: не в пустелі ж вона живе, не в хащах! Чи як? Бо, бач, наразі доводиться втікати, ні на кого не розраховуючи, замітати сліди… Бридота!
На думку дівчини, нині відбувалася якась абсурдна, навспак вивернута деформація стосунків — звір в образі Дидика полював на людину в її, Люленій, подобі. І вона оце тремтливо відвернулася абикуди, тільки б заховати обличчя від перехожих.
За коротке життя, втім виповнене пригодами й ризикованими починаннями, компенсованими надбанням скарбів і розкоші, таке трапилося з нею вперше. Ляк носив тотальний характер і захланну інтенсивність: боялися очі, тому не прагли подивитися назад; боялися ноги, тому прикипіло не зрушували з місця, хоч та нерухомість була вкрай чатівною, ладною кожної миті змінитися на біг; боялися руки, що нервово стискали сумку з жовтою валізкою всередині — предметом оцих неприємностей. А найгірше боялися плечі. Вони, зіщулені, трохи підняті до вух, занадто видавали її стан.
Як відомо, саме ляк втікача є каталізатором погоні, тому його ніяк не можна виявляти, бодай-як чи бодай-чим показувати іншим. Але як тому запобігти, як того позбутися? Втеча є втеча...
Ой, як голосно лунало оте страхітливе: «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», що — хвала Богу — не було стріляниною в глухому завулку, як не було відчутне «бух-бух-бух!» ударами кіперної баби на будівничих майданах навіжено розвернутого капіталізму. Перше, «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», — лише вчувалося Люлі в розпалених мозках, а друге, «бух-бух-бух!», — було реакцією її серця на витівки зляканої уяви.
Отож, малювала уява далі, будь ласка: «пах-пах-пах!», «піф-піф-піф!» — і все! І вже лежить вона тут, під оцим стендом, і більше не дихає, тільки стікає палкою до щастя кров’ю та розпливається калюжно на запльованому асфальті. Бр-р-р! Не хотіла б вона для своєї крові такої долі, вже краще нехай залишиться в зів’ялому з ляку тілі. Але Дидик її так просто, за здорово живеш, не відпустить. То до чого він удасться, яку помсту для неї вигадає?
Її очі вивчали кольорові портрети рекламно збалуваних злочинців і лихоманково перебігали супроводжувальні тексти на кшталт: «За вчинення тяжкого злочину розшукується…», «За жорстоке вбивство…». А ось уже дещо ближче: «За вчинки кримінального характеру розшукується шлюбний аферист… Зріст… Особливі прикмети…». От шкода, що тут не красується портрет гадючого торбохвата Дидика. Ох, як воно б зараз не завадило їй!
Ага, так значить він, як всякий гожий гад, обів’є її шию мотузкою і… Ось дивіться, який Люля має після цього вигляд, — вирячені очі, вивалений набік язик, синій набряк лиця. Навіть ім’я в нього відповідне до того — Давид, від «давити», задушувати себто. Але ж це несправедливо! Вона лише втікає од нього, прихопивши свої гроші, ну, — якщо ваші нерви витримають повну правду Ї на той шматочок і він вельми розраховував. Складається помилкове враження, ніби вона його пограбувала. Хоч то лише на його думку так. Але це і є стрижнем проблеми! То що ж робити, як не втікати? Адже те самісіньке хотів зробити й він Ї зникнути в туманній далині з отією жалюгідною валізою! Тільки, даруйте, вельмишановні, бридкі подробиці, Ї перед цим самраз і розмірковував, як з нею, Люлею, краще вчинити: «піф-пах» чи обвитися удавкою навколо шиї. Зрештою, Дидик не згидував би й ножа заштрикнути в бік та викинути її з вагона під колеса поїзда, коли б вона сиділа й чекала на завтрашню поїздку до Москви, як вони планували. Він солодко мріяв знешкодити її категорично й назавжди, щоб стати єдиним володарем жовтої валізки, а там, гляди, і всього її добра. Це як удасться. А чи не пішов би ти, дорогенький, під три чорти вибриком? — подумки запитала Люля, щойно вирахувала його наміри й упевнилася в них. І тут-таки зрозуміла, що на цю пропозицію він згоди не дасть. То для чого нариватися на неприємності, сидіти й чекати, поки за своє глупство накладеш головою?
Зваживши шанси сторін, Люля вирішила податися під три чорти сама — втекти куди подалі. Вже коли доля її така гірка, то ліпше довіку страждати з грішми, ніж пропасти нізащо злидаркою. Відтак вона зважилася й ось уже втілює своє рішення, діє… з дрижанням у колінах.
А ґедзь ляку, сто бісів йому, гуде: «Ось він тебе зараз — цап! І буде тобі, мила, привіт з того світу».
Саме тієї миті, коли дівчині мурахи побігли по шкірі й у сонячному сплетінні черв’ячком завертівся холодок, впевнена чоловіча долоня по-хазяйськи лягла на її плече й почала розвертати одерев’яніле дівоче тіло до себе.
— Так ось де ти, красунечко, є! Хотіла втекти од мене? Не вийде!
Люля тісніше стисла коліна, бо раптом учула ганебний напад на кшталт того, що розповідають про переполоханих ведмедів, — їй завжди це здавалося вигадками, чимсь з області мисливських байок. Тепер переконалася — ні, справді, клятий ляк перебігає з такими от фізіологічними ускладненнями. Та тільки вона дещо має в запасі! Що? Зухвалість. А ще — вміння миттєво зорієнтуватися й вдало піти ва-банк. Наразі не мала нічого іншого, як вдатися до того арсеналу, спокійно повернутися до чоловіка, котрий усе ще не прибирав своєї лапи з її плеча, і на ходу вигадати щось безневинне й правдоподібне, якщо ці цупкі граблі належать Давиду.
Мов кандидат в президенти перед теледебатами, безсоромно, нахабно, з викликом підняла очі, очікуючи побачити перед собою навісного переслідувача.
— Пробачте, я обізнався, — роздійняв клішні й одсмикнувся абсолютно чужий чоловік, зніяковілий, привабливий на вигляд і, з усього, інтелігентний.
— Ніч-чого, — заїкувато сказала Люля, враз утративши голос. — З ким не трапляється, — і мало не розцілувала його за те, що він не є анакондистий душогубець Дидик.
А думка за інерцією працювала у форсованому режимі, і вже не в попередньому напрямку Ї як втекти, а у випереджаючому Ї як знешкодити свого ворога. От було б прикольно, якби здати цього покидька в звіринець, відправити в буцегарню, нехай попариться на нарах та згадає яким лайном воно було раніше. Бач, на що зазіхнув: влопати зжатий нею врожаєць і не вдавитися!
Чоловік іще задкував од неї, смакуючи дивовижу того, що його омильність зробила щасливою чарівну дівчину й вона аж засіяла одразу. Мабуть, що він не встиг ні об чім подумати, бо, справді, де б же йому було знати про Давида, мурахи по шкірі, проблеми ведмежої хвороби й свою, раду для Люлі, непричетність до цього всього?
— То на все добре вам? — ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. — Так! А я поспішаю, — і чимдуж метнулася до квиткових кас.
2
«Маю за що похвалити себе, еге ж, — між тим підсумовувала втікачка. — Але не надто! Те, що вдалося здиміти з дому, тимчасово знешкодивши Дидика, є лише успішним початком. А що далі? Куди від нього подітися? Як уникнути переслідування й зазіхань, навіть замахів? До чого справа дійшла, Боже милостивий! Де сховатися надовго й надійно? Як вціліти від виродка, який замислив з тобою поквитатися?»