Він не звернув уваги на стук, замрівся.
— Гришо, ти вдома?
— Ага! Хто там? Заходьте.
В хату зайшла Клавка Солькіна — підстаркувата, негарна дівиця. Ходили чутки, що вона декільком чоловікам робила пропозиції оженитися на ній. Вибирала кандидата в чоловіки, міряючи по собі — до благополучних і перспективних одинаків не лізла. «Дурною її не назвеш і за розум не похвалиш. Зрештою кожен влаштовується, як може. Ой, Господи…» — зітхнув Гриць..
— Що тобі, Клаво? Заходь, не бійся, — впізнавши голос, одізвався лагідно, щоб не наполохати жінку.
— Ти, той… Чого сам сидиш? — збиваючись, почала вона здалеку. — А я думала, тебе вдома немає.
— А чого тоді йшла?
— Хтозна… — Клавдія замовкла.
Невже вона свататись до мене прийшла? Оце дожився! Треба щось робити. Хвате вже жити бовдуром, — промелькнуло у Грицька в голові.
— …обом не солодко, — тим часом уже розвивала вгадану господарем думку гостя. — Ти тут сам, а я там сама. Чого? Коли можна разом. Га?
Воно у тюхтіїв завжди так. Сидять-сидять, ні на що не зважуються, а вже як трапиться щось екстраординарне, тоді — раз і все. Не те, щоб наступного дня, але скоро після візиту Клави Солькіної, аби не бути посміховиськом у селі, Грицько привіз із Синельникового Світлану, з якою його звели випадкові знайомі. Світлана працювала в районному архіві, і за відгуками тих, хто давно її знав, була гарна, порядна жінка.
Коли Грицько завітав з патяканням про шлюбний експеримент, вона ніяковіла й тушувалася, проте одразу зголосилася спробувати влаштувати спільне життя.
— Звичайно, — відповіла без ураженого самолюбства. — Я теж не хочу мати зайві штампи в паспорті в разі невдачі.
У Славгород вони приїхали проти вечора. Біля своїх воріт Грицько зупинився, щоб відкрити ворота, а Світлана вийшла з машини і стала неподалік, наче чекаючи, що він її за руку заведе у свій двір.
— Заходь, не соромся, — підштовхнув Грицько її до хвіртки, і в цей час його відволік чийсь голос. — Сміливіше, ходи в хату, — ще раз запросив Грицько, відкриваючи перед жінкою хвіртку, і повернувся до того, хто його окликнув.
То був Сашко Бігун, у якого Грицько інколи купував молоко.
— Ну? — очікувально зупинився Грицько перед ним, не розуміючи, чого у Сашка голос такий хрипкий став, що він його не одразу впізнав.
— У тебе немає аспірину? Температура піднялася, палить всього. Знову ангіна підхопилася.
Бігуни жили неподалік, так що їх цілком можна було назвати сусідами. Причому гарними сусідами. Бо були вони з дружиною тихими і роботящими. Щоправда, Сашко таки часто хворів, а його Оксана, дебела здорова молодиця, до якої ніяка холера не чіплялася, ну ніяк не зналася на ліках. Так ще ж більше того — у неї руки не стояли навіть доглянути хворого. Грицько навіть мав клопіт ставити Сашкові гірчичники, робити компреси, розтирати мазями. Немає ідеальних жінок, ні, навіть не кажіть про них…
— Ой, тебе аж трясе всього, — зауважив Грицько, придивившись до Сашка. — Та чого ж ти швендяєш у хворому стані, хай би Оксана прийшла. Аспірин? — перепитав він. — Заходь, я подивлюся.
Грицько залишив машину за ворітьми, щоб не примушувати несподіваного пацієнта мерзнути на вулиці, і поспішив з ним в хату, де вже освоювалася його нова подруга.
— Познайомся, це Світлана.
— Доброго здоров’ячка, — привітався сусід, тут же намотуючи на вуса, що воно й до чого.
Ліки знайшлися швидко.
— Попий ще бісептол з ністатином. Що той аспірин? — порадив мимовільний лікар.
— Як скажеш, — довірливо погодився Сашко.
Грицько знайшов інструкцію до бісептолу, для гарантії додатково розтлумачив сусіду, як він має лікуватися, і вивів його з двору, повернувшись до машини.
— Чекай, — погукав Сашко майже від своїх воріт. — Ця жінка, здається, не тутешня?
— А що? — здивувався Летюк, що у тихого Бігуна хвороба не відсторонює цікавість.
— Гарна молодичка. Де ти її взяв?
— По газеті виписав, — пожартував Грицько. — Тобі що з того?
— Боюсь лікаря свого втратити. Раптом вона загнуздає тебе так, що нічого іншим не залишиться.
Світлана між тим освоїлася в нових стінах і зустріла Грицька веселим блиском в очах.
— Завтра ж вибілю в хаті! — сказала, як тільки він переступив поріг.
І Грицько, ніби раніше в нього очі були зав’язані, після цих слів згадав, що бозна коли прибирався в помешканні. Опустився! Боже, яка ганьба, — картався, оглядаючи припорошені пилом стіни, чого раніше не помічав.
— Завтра не треба, — сказав, намагаючись зберегти в голосі солідні нотки, мовляв, знаємо, що робимо. — Прикупимо дещо, а з неділі поклеїмо шпалери. Я просто не встиг, — збрехав він.
А вранці гостроязика Дарка Гніда облаяла його за нове оженіння біля колодязя, та ще й сповістила приголомшливу новину про Тетяну Проталіну. Таке витримати, то треба мати міцні нерви .
Нещасній Світлані з першого дня не поталанило. Бо ледве вона виткнулася у двір, як на неї кібцем накинулася донька поштарки Ірина, яка з віком помітно нахабніла. І хоч звідтоді, як од небораки Летюка дала дьору Карина, Ірина встигла вийти заміж, стати дружиною Петра Змієвського і навіть двох дітей народити, але дух опікунства над сусідом її не полишив.
— О, ще одна приперлася, — сказала ще від воріт, затим відхилила хвіртку і ввійшла у двір. — Здрастуйте, — чемно поздоровкалася, побачивши, що на звук її голосу господар і собі висунувся з хати. — Кажу, ще одна приперлася.
— Це ти про себе? — у тон їй запитав Грицько.
— А ти не задирайся, іди в хату й зів’янь. Я з оцією персоною розібратися прийшла.
— Залиш нас, Гришо, — попросила Світлана. — Все гаразд, не хвилюйся.
— Чемна, — констатувала Ірина. — А ти знаєш, хто твою попередницю звідси наладив?
— Ні, але мені не цікаво те знати.
— Даремно. Так зарубай собі на носі — то була я, — Ірина по-домашньому всілася на ослоні, вритому під хатою, простягла ноги, як те часто роблять жінки, втомлені фізичною працею.
— А яке вам діло до Гриші? Ви йому хто? — тихо запитала Світлана.
— Я йому ніхто. А лізу в це діло, бо знаю, що з нього толку не вийде. Їдь, жіночко, звідси, не забирай у мене час.
— Зрозуміло, — Світлана беззвітно переставила щойно принесене Грицьком відро з водою з ослону на землю і теж присіла. — А якщо не поїду? — запитала, ні на кого не глядячи.
— Може, й не сама поїдеш, а тебе відвезуть звідси інші, хтозна. Зрештою, то не принципово. А от що ти йому не пара, це факт.
— Я бачу, ви така знаюча людина. Чому ж досі підходящу пару йому не знайшли?
— Знайшли, не пащекуй і не заїдайся зі мною. Визбируйся хутенько, щоб до ночі твій дух тут вивітрився.
З тим Ірина пішла додому. Слава Богу, подумав Грицько, проводжаючи її поглядом з вікна. Щось вона сьогодні смирна. Як зговорилися, кляті баби! То не потрібен нікому, а то, як привіз жінку, так очі їй виїдають. Грицько вирішив, що ввечері піде до тітки Флори і поговорить про Іринину поведінку. А може, навіть з Петром, її чоловіком, потолкує. Нічого, все влаштується.
Але ввечері йому було не до того. Бо щойно смеркалося, як пролунав дзвінок телефону.
— Можна Світлану? — запитав культурний жіночий голос, який, проте, видався Грицькові знайомим.
— Можна, — Грицько розгублено повернувся до жінки. — Це тебе запитують.
Та взяла трубку і хвилини зо дві слухала, поволі бліднучи, а коли зробилася такою, як сніг, враз покрилася червоними плямами і натиснула на важіль.
— Ні, Гришо, пробач, я такого не витримаю. Відвези мене негайно назад.
— Потерпи, я все владнаю, — розгублено промовив Грицько. — Хто тебе потурбував? Я не запитую, що казали, бо то все дурниці. Я хочу знати, хто втручається до нас з тобою. Я приводу нікому не давав, повір.
— Розбирайся без мене, а я почекаю, — категорично налаштована Світлана почала збирати те, що встигла вийняти з пакунків. — Та й на роботу мені звідси добиратися незручно, далеко, — почала між тим вишукувати додаткові приводи для обґрунтування свого рішення.
До Синельникового було не більше тридцяти кілометрів, а подарований колись «мерседес», який так і залишався у Грицька, бігав прудко й безвідмовно.