3
Навколо них розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності. Вони шпарко виїхали на міст, перетнули його, проїхали вздовж Дніпра по доволі широкій і відкритій дорозі, поминули ще один міст і нарешті залишили позаду велике місто.
Поки добиралися сюди, крутилися на загачених вулицях і в заторах, дівчата, здавалося, завмерли, чи щоб не заважати водієві, чи віддихувалися від тривалої прогулянки містом, чи відпочивали від отриманих під час неї вражень. Та ось око загуляло на відкритому просторі, на справжній волі, на безмежжі земному, де до самого обрію — жодної завади. Це тільки якісь злидні, зобижені Богом на рахунок зайвої території, могли назвати тип офісів, більше схожих на клітки для піддослідних кроликів, free space — вільний простір. Зрештою, така назва повністю відповідає брехні й лицемірству тих, хто тявкає перед мудрим чотири рази, перемножуючи двічі два, і гадає, що відкриває тому страшенні істини. Убогі. Ех, шкода, що висока духовність і моральність часто-густо ослабляють людину, а не роблять її сильнішою, не додають їй переваг над злобивими тварями. Це не раз спостерігала Люля в своєму житті, навіть сама користувалася тим. Як же захистити в конкретній особі духовність і мораль, як зробити таку особу невразливою для бидла, розпусників і хижаків? Люлі ще хотілося поміркувати про поєднання гуманізму з технічним прогресом, але вона цикнула на себе, ще раз обізвавши дурною, негараздою влаштувати особисте щастя, а відтак, мовляв, нічого пащекувати про високі матерії.
Вона зиркнула на Тетяну. Та, помітивши це, посміхнулася.
— Чого ти притихла? Хвилюєшся? — відгукнулася Тетяна на пронизливий погляд зелених очей подруги. — У мене тобі буде добре, і роботу ми знайдемо. Все владнається, от побачиш. Мені здається, я тепер така сильна, що зможу захистити тебе від будь-якого злого дидика.
— Звичайно, хвилююсь, — зізналася Люля. — Але гадала, що і ти хвилюєшся не менше, тому не хотіла заважати тобі налаштовуватися на зустріч зі своїми знайомими. Слухай, — Люля торкнулася Тетяниної руки, — скажи, ти не пробувала писати вірші?
Тетяна почервоніла, опустила голову, якось зіщулилася.
— Хіба то вірші? Так — римування, щось на зразок складання кросвордів, — відповіла тихо. — А чого ти запитуєш? Хіба по мені скажеш, що я проста, наївна, легковірна? Я не така, повір. Я багато дечого в тобі зрозуміла, багато бачу, маю з приводу своїх спостережень власну думку, але не хочу тебе сполохувати втручанням у твої справи. Адже зараз головне, щоб ти видряпалася зі скрути, а з тим, наскільки сама в ній винна, опісля розберешся сама і все виправиш. І якщо для цього тобі треба про щось промовчати чи трішки нафантазувати, то це допустимо. Адже ти нічого не крадеш і нікого не оббріхуєш, і тут судити не іншим, а тобі самій.
— Дякую, моя люба дівчинко, — Люля знітилася. — Ти помиляєшся, вірші пишуть не слабкі й легковірні, а мудрі й натхненні люди. Ти саме така, вірніше, такою я тебе сприймаю. І, як бачу з останніх твоїх слів, не помиляюся. Але мені здається, що такі люди надзвичайно незахищені від прози життя, від його негативу. Мені боязно за тебе. От я й чіпляюся з розпитуваннями.
— Пробач, я не повчаю тебе, — перехопила нить розмови Тетяна. — Просто хочу, щоб тобі поряд зі мною було легко, розумієш? Тому й сказала ті слова. Пробач ще раз.
— Ні, не перебивай. Ти права, в усьому права. Але, гадаю, кожна людина хоч раз у житті переживає момент, коли, з одного боку, хочеться виговоритися, а з другого, — людина розуміє, що негоже вивертати своє нутро перед іншими, перекладати свою ношу на когось. І тоді складається враження, що людина чогось недоговорює. Але ж вона насправді криється! І це правильно. А мені й поготів треба помовчувати та більше розмірковувати, що я робила правильно і що ні. Але от що цікаво Ї я тепер зрозуміла, що нічого в житті людини не буває зайвим. Щоб збагачувати світ гарними і добрими справами, треба звідати ницість і зло. Щоб збагатити себе духовними надбаннями, треба вміти захистити їх і пронести до людей. Як те поєднати в одній особі?
Тіснота в кабіні, неможливість вільно простягти вперед ноги, поклажа на колінах заважали дівчатам почуватися комфортніше, а відтак і говорити голосніше і відвертіше. Вони підсунулися ближче, схилилися одна до одної і шепотіли. Але, може, саме такі незручності й потрібні були для виголошення тих важливих думок, якими вони обмінювалися, бо не завжди в затишних умовах зручно промовляти високі істини, звірятися, говорити про потаємне.
— Я відразу відчула в тобі гострий розум і силу волі, — говорила Тетяна. — Мені сподобалася твоя незалежність. Ти вмієш хутко схвачувати серцевину ситуації, проникати в настрої людей і використовувати це собі на користь. Це було б жахливо, якби в тобі не було так багато прихованої, може, не вповні відкритої щирості й порядності. Але вони повсякчас прохоплююся неусвідомлено, і ти дієш як справжній господар життя, лідер, якому можна довіритися.
— Ось ти сказала, що відчула себе сильною… — Люля вже давно не говорила так відверто і з задоволенням, і тепер вслухалася в Тетянин голос, як в музику, якій хотілося вторувати. — Я переживаю подібний стан. Тривожусь і разом з тим відчуваю відповідальність за тебе. Ніби на мене покладено охороняти тебе.
— Від чого? Ї засміялася Тетяна.
— Не знаю, мене щось насторожує, я весь час хочу тримати руки над твоєю головою. Ой, — Люля пирснула сміхом і прикрила рот. — Це вже теж вірші, тільки в прозі. Не смійся, інколи ліпше не скажеш. Просто я багато бачила бруду, а ти ні. Я це відчуваю і, симпатизуючи тобі, намагаюсь зробити так, щоб тобі й не довелось його сьорбнути.
— Заспокойся, я вже доросла людина, і зі мною нічого подібного не станеться, — Тетяна обняла свою подругу за плечі, нахилилася ще ближче, майже поклавши голову їй на плече. — Ти дбай про себе. Твоя правда в тім, що ти, спізнавши зворотного боку життя, можеш набагато більше принести користі людям, ніж всі інші слухняні цяці. Це так. Але наразі скористайся тим шансом, щоб спокутувати свої провини, якщо вони в тебе були і мучать тебе. Вилікуй свою душу, заспокойся. А клопоти про інших тебе ще знайдуть.
— Не дивно, що я непокоюсь, в моєму стані смішно було б не відчувати небезпеки. Мене дивує інше — що я непокоюсь не за себе, а за тебе. Знаєш, ось ми приїдемо додому, трохи відпочинемо, а через день-два знайдемо гарну старушенцію, яка знається на травах, і махнемо до неї по цілющі рецепти для тебе. Гаразд?
Тетяна засміялася і подивилася у вікно, визначаючи, де вони їдуть. Вже позаду залишилася Ігрень, старий, закритий смітник, Ї вони під’їжджали до Іларіонового. Призахідне сонце освітлювало шеренгу тіток, що вишикувалися вздовж дороги з бутлями молока й сметани, вузликами сиру, лотками яєць. Це було щось на кшталт місцевого стихійного ринка.
Ось Тетяна побачила кошик з яблуками, попросила водія зупинитися, мовляв, куплю замість води — так хочеться пити, що аж не можу. Вона спритно вискочила з кабіни, миттю сторгувалася з продавщицею, пересипала у целофановий кульок крупні зелені плоди і повернулася.
— Вгощайтеся, — простягла покупку водієві. — Тітка сказала, що це залишки припасів з її саду.
— Справді, соломою пахнуть, — сказав водій, відчувши аромат плодів.
І взяв пару штук, не відриваючи очей від дороги, бо тут вешталися діти на велосипедах. Одне з яблук він потер об свій одяг і почав їсти. Яблуко смачно зарипіло на зубах, і дівчата переглянулися — їм теж захотілося не відкладати настільки невинне задоволення надовго. Справді відчули спрагу. Поки поминали Іларіонове, а потім їхали серед полів, уже вкритих зеленню оживаючої озимини, хрумтіли яблуками, присьорбуючи сік, і мовчали.
Сонце виповнило кабіну. Водій відвернув донизу козирок, прилаштований над лобовим склом, щоб закрити очі від прямих променів. А дівчата просто примружилися і дивилися в бокове вікно.
— Вже скоро? — запитала Люля.
— Зараз повернемо на сімферопольську трасу і проїдемо ще стільки ж. Але тут воно швидше буде.
Тетяна бачила, що її подругу, і правда, щось непокоїть. Яка здорова природа у дівчини! — захоплювалася вона, поглядаючи на Люлю. Як кицька, яка потрапила в незнайоме місце, — весь час чатує. Але тримається, вдає, що їй море по коліна. Такий злам у житті — все починати спочатку, з нуля, Боже милостивий! Це ж добре, що ми з нею зустрілися, маємо багато спільного, одразу порозумілися. А інакше, що б вона зараз робила, де була б? — страшно подумати.