Їй поталанило — в палаті вона потрапила до жінок хоч і літніх, але які знаходилися в порівняно легкому стані. Їх тут було троє, а вона, новоприбула, стала четвертою. Одна з жінок перенесла трепанацію черепа з приводу запалення середнього вуха. Другій видалили зуб мудрості, який ріс під яснами у поперечному напрямку й ніяк не виявлявся ззовні, тільки заклинив щелепи й заважав не тільки їсти, але й говорити. А третя мала незначну побутову травму черепа у надскроневій області. Усі вони успішно видужували, тому в палаті переважав гарний настрій, чулися жарти й безперестанку хтось з хворих звучним шепотом сповідувалася іншим про себе, починаючи з перебування в утробному водоймищі, серед затишної темряви.
— Дуже приємно, — хором відповіли вони, коли новенька дівчина назвала своє ім’я, і завзялися її обстежувати прилипливими поглядами.
А хвилин за десять до неї впустили Тамару Михайлівну, яка невідкладно приїхала після уроків.
— Тетяночко! — Тамара Михайлівна переступила поріг палати й рішуче рушила саме в бік Тетяни, подивувавши її спочатку. Але потім хвора зрозуміла, що вона тут найбільше підходила за віком до тієї Тетяни, яку колеги знали до пластичної операції й майже впритул посланої на неї аварії. Отож, вчителька могла проявити елементарну ввічливість. — Як ти почуваєшся?
— Впізнала? — несміливо пролепетала та. — Зізнайся щиро.
— Змінилася, — Тамара Михайлівна діловито взяла вільний стілець, підсунула до ліжка своєї знайомої й сіла. — Схудла, здається, зменшилася ростом. Чесно, в тлумі поминула б. І голос трохи змінився, але загалом, як придивитися, то це ти, я таки бачу. А ти мене впізнала? Бо кажуть, що ти…
Тетяна сором’язливо посміхнулася, непевно махнула рукою, мовляв, трапляється.
— Що тут дивного, звичайно, я трохи змінилося, бо в таку колотнечу потрапила, не приведи Господи. Колись розповім докладніше, не зараз. Якщо не критися, то страшилася зустрічатися. Забула більше, ніж пам’ятаю.
— Все відновиться…
— Сподіваюсь. Мене не це непокоїть, Тамаро. Допоможи в одній справі, — дівчина завагалася, раптом їй здалося, що не до тої людини вона звернулася. Та ось сумнів відступив і вона зважилася продовжувати: — Ти знаєш, що зі мною загинула невідома дівчина?
— Чула.
— З нашого короткого знайомства я дізналася, що вона, як і я, — сирота. Отож її нікому поховати. Не можу я допустити, щоб її віддали землі без батюшки, без хреста, не відспівали душу. Розумієш?
— А хто вона?
— Нічого іншого не пам’ятаю, а може, нічого й не знала. Допоможи, поховай нещасну по-людськи на нашому кладовищі, нехай хоч я відвідуватиму ту могилу, носитиму туди квіти. Адже вона мене прикрила і цим врятувала.
— Навіть так?
— Саме так. Це сталося миттєво, але хіба б я без її самопожертви вижила при такому ударі? Спочатку мені здавалося, що тоді я це шкірою, інстинктом своїм зрозуміла. Недарма ж, як отямилася одразу після удару, зі свого боку намагалася їй допомогти, виволокла з машини — кудись тягла, рятувала, віддаляла від небезпечного місця. А тепер точно знаю Ї закрила вона мене собою. Ось, візьми на розходи, — Тетяна потяглася до сумочки, дістала гаманець, подала подрузі декілька купюр. — Цього вистачить?
Тамара Михайлівна порахувала гроші, зітхнула.
— Вистачить, навіть з лишком.
— Замов поминки, пообідайте там, згадайте добру й щиру людину.
— Як же її звати?
— Якби я знала… Назви, як придумаєш, Бог розбереться.
— Нехай буде Галина, як мою маму звали.
— Гаразд, — погодилася Тетяна. — Тобі треба впізнати її. Візьми мого годинника для цього, у неї на руці має бути точно такий самий, тільки циферблат білий, а не чорний. Це пізнавальний знак. А ще у неї знесене обличчя, і на бирці, яку прив’язують до мерців, є дата аварії. Тобі вона відома. Що ще? Ага, ось технічний паспорт на її годинник, тут є номер, за яким легко уточнити, що це дійсно вона, моя рятувальниця.
— Сама не впораюсь, Таню, — сумно похитала головою Тамара Михайлівна. — Треба ж поклопотатися, щоб мені її віддали. А це не так просто, коли ти навіть не знаєш імені людини. А тим часом хтось має подбати про яму, труну, інші необхідні речі. Кого тут погукаєш на допомогу, як вона чужа?
— Гаразд, — Тетяна не хотіла, щоб ця розмова виглядала як прохання, адже з її боку це був обов’язок перед загиблою, а з боку її подруг — обов’язок перед нею. Щоправда, якби вона була на ногах, тоді всі прийшли б і допомагали без запрошування, а так… — Позви до мене Гришу, — зважилася Тетяна вимовити це ім’я вголос. — Нехай завтра прямо зранку навідається. Я з ним поговорю, він не відмовиться.
Запанувала ніякова тиша. Тамара Михайлівна озирнулася, затим витягла з сумки целофанову торбинку з фруктами, пригостила жінок, які нишком спостерігали за бесідою подруг, і залишок поклала на Тетянину тумбочку.
— Спішила зранку, не приготувала нічого домашнього, вибач. Як вас тут годують?
— Стерпно, — якось суєтно промовила Тетяна, явно розмірковуючи про щось інше чи збираючись до чогось іншого в розмові. Так воно й вийшло, коли вона продовжила: — Стосовно моєї пам’яті…
— Та викинь з голови! — почала заспокоювати її подруга.
— Ні, Тамаро, ти не розумієш, як мені складно. Адже ось я дивлюсь на тебе і бачу перед собою чужу-чужісіньку людину. Я навіть не знаю, на «ти» ми були чи на «ви». Смутно, дуже нечітко пам’ятаю тільки твої вірші, те, що вони хвилювали мою душу, коли ти їх читала.
— Як же ти говорила зараз зі мною? — ошелешено уздрілася на хвору відвідувачка.
— А я схитрила так, щоб ти не помітила моєї вади.
— Як?
— А погукала тебе сама. Отож я заздалегідь знала, хто до мене завітає.
— І правда!
— Тамаро, — діловито підсіла до неї Тетяна. — Моя пам’ять відновиться не скоро. Може, й не відновиться зовсім і мені доведеться заново вивчати той світ, в якому я раніше жила. Може, з мого боку це нахабство, але я й тут покладаюся на тебе.
— Покладайся, Тетяночко. Ми з тобою були на «ти», тобто подругами, тебе інтуїція не підвела. Спільними зусиллями все осилимо. Що я маю робити?
— Зараз ми підемо на прогулянку, і ти впродовж неї розкажеш мені трішки про кожного, з ким я маю зустрітися найближчими днями, нагадай, як вони виглядають. Потім по черзі запрошуватимеш їх до мене від мого імені. Тільки про нашу змову не розголошуй. Розумієш? Тобто нехай вони знають, що я маю амнезію, але те, до якої міри вона мене поцілила, нехай залишиться між нами. Згода? — Тетяна надзвичайно мило посміхнулася, стишила голос: — Підеш на змову з постраждалою від дурості подругою?
— Це ти маєш на увазі аварію?
— Свою пластичну операцію. Не поїхала б туди, то не поверталася б назад і не потрапила б у лихо. Слухай, я тобі з Києва привезла надзвичайно коштовну річ — свій гіркий досвід, — жартувала Тетяна далі. — Користуйся і сама не роби необачних вчинків. Особливо заради нетямущих хлопців, яких потім пізнати не можеш.
Може, вона жартувала б і далі, бо насправді їй хотілося розвіяти сумний настрій, який спричинився в подрузі від її доручень: Тамара має піти звідси з легкою душею, без тяжкого осаду. Звичайно, вони ще погуляють і погомонять про все-все. Але платівку час міняти. Тамара не помітила дипломатичності тих жартів і щиро розсміялася.
— Все правильно ти зробила, — полегшено сказала вона, бачачи, що подруга жартує, а отже, видужує. — Тепер ось маєш надзвичайно гарненьку зовнішність, навіть оці бинти не ховають чарівний овал личка, акуратний носик, гарний розріз очей. А як тобі личить зачіска з розпущеним волоссям, молодець, що підстриглася. Встигнеш ще з бабськими калачиками на потилиці походити.
Вони вийшли з палати Ї Тетяна попередила чергову медсестру, що хоче трохи погуляти на свіжому повітрі, Ї затим спустилися на перший поверх і вийшли на вулицю. Повітря, настояне на первоцвітах, огорнуло їх теплом. Навколо стояла тиша, яка буває вдалині від міського гуркоту тільки ранньої весни, коли немає навіть шереху листя на деревах. Тільки дзвінкий стрекіт, писк, цвірінчання й інші голоси птахів панували над світом, заповнювали простір.