— О, вже починає цвісти абрикос! — вигукнула Тетяна. — Як рано! Нині ж тільки середина квітня.
— Цього року й бузок до травня відцвіте.
Дівчата пішли тополиною алеєю, встеленою скинутими з віт сережками.
— Отож, спочатку про Гриця… Ї почала розповідати Тетяні про її знайомих Тамара Михайлівна.
***
Він не розумів, що з ним коїлося. В душі вже розквітала така сама весна, як в природі, — його бив дрож нетерпіння, він чекав повернення Тетяни додому, собі не зізнаючись в тому. А тут раптом — аварія. Смішними, а інколи й негожими здавалися тепер його переживання й приготування. Бо може, він наврочив ними оту біду? Грицько так і залишив не розпакованими новенький телевізор з екраном на рідких кристалах (чекав-чекав та й купив, бо коли ще буде те цифрове телебачення), DVD-відеоприставку, комплект однотипних освітлювальних приладів для вітальні, не кажучи вже про деякі предмети побутової техніки, блендер, наприклад, нову праску та інше. Купував, старався, проганяючи від себе соромливі думки, що хоче виглядати перед Тетяною сучаснішим, привабливішим, більш тонким і з потягом до всього нового. Хіба ті недоладні його намагання не були гідними її вчинку, її безстрашності піти на операцію? А що ще він міг протиставити тій дерзновенності, тому мужньому рішенню, що міг поставити поряд? Чим віддячити дівчині за самозречене ставлення до нього, чим відшкодувати втрати й збитки, нанесені операцією її здоров’ю?
Грицько був скорений таким ставленням до нього, тим, що для когось він так багато значить. Бо з ним раніше нічого подібного не було. Ніколи не відчував він, нехай про те сказала пащекувата Дарка, щоб хтось йому віддавав переваги. Дарці він повірив одразу й пройнявся почутими словами.
А тепер сталася аварія. І що? Невже всі Тетянині намагання виглядати вродливішою пропали марно? Кажуть, її поранено якраз в обличчя. Яке нещастя! Як же вона перенесе таку наругу долі? А як бути йому? Адже вона на нього сподівалася, напевне, сподівалася. Невже йому не стачить духу підставити їй своє плече? Вона ж постраждала заради нього. А з іншого боку… Раптом вона залишиться інвалідом, то невже оце йому судилося таке щастя? За що? Чого він мусить нівечити собі життя чиїмсь розпачливим вчинком, до якого він має дуже опосередкований стосунок?
Мучився Грицько, не спав ночами, змарнів. Знав, що коли не сприйме Тетянине нещастя, як своє, не розділить з нею його, то відкрито ніхто його за це не осудить, хоч в душі не поважатимуть. А сприйме — порахують дурником, хоч в очі хвалитимуть. Зрештою, він живе не для людей, а для себе. А в собі він не знаходив відповіді на тяжкі сумніви, не знаходив спокою, відчуженості од Тетяни, її навіженства з операцією, цієї аварії. Траплялося, кляв бідну дівчину: хто її просив ускладнювати йому життя? Краще була б такою, як була. Ламала мужика слабодухість, та, мабуть, міцним був, бо не здавався ніяк. Наготував уже меду, налаштував торбинку. Не знав тільки, під яким приводом податися в лікарню, з якими очима заявитися до дівчини. Наче його вина в чомусь була. От дурний!
На цьому каранні його застав дзвінок телефону. То була Тамара Михайлівна, вчителька літератури. Він взяв слухавку, привітався.
— Гришо, ти зможеш завтра вранці бути в районній лікарні? Тебе хоче бачити Тетяна Проталіна.
Аж сіпнувся, бідний Грицько, почувши отаке, на що й не сподівався! Не спитав, для чого, не здивувався, хоч це був нехарактерний для тієї стриманої й замкненої в собі дівчини вчинок — відкрито погукати його. Наче одразу відкрилося, що вона має до нього прохання, не просто так гукає — їй потрібна суто фізична допомога.
— Як вона? — і по тому одразу виважене й конкретне: — Де вона там?
Трубич назвала йому палату, заспокоїла, що Тетяна виглядає добре, може, будуть рубці від швів, але вони розсисатимуться з часом, та й не на видному місці знаходяться — вдало прооперували після травми.
— А чого ти не запитуєш, нащо вона тебе гукає?
— Та я й сам збирався їхати, — ухильно відповів Грицько. — Треба ж провідати дівчину. Гадаю, чоловічі руки потрібні, бо у вас в школі — одні жінки. Так?
— Майже, — засміялася Тамара Михайлівна. — Вона нам з тобою доручає поховати ту незнайомку, яка її прикрила під час аварії й загинула через це.
— Боже! — вирвалось у Грицька. — То бідній Тетяні ще й поталанило?
— Ти що, не зможеш? — по-своєму витлумачила той вигук його співрозмовниця.
— Зможу, зможу. Все зробимо. Це я про аварію. Звичайно, та дівчина тепер нам не чужа.
Тамара Михайлівна відзначила, як влучно Грицько назвав властивість, яка поєднувала незнайомку з ними, наприклад, — не чужа. Справді, та фактом свого щасливого втручання в Тетянину долю та дівчина стала всім славгородцям не чужою. Ліпше не скажеш.
— Тільки ти не кажи, що я тобі про її прохання повідомила. Я просто хочу, щоб ти заранні налаштувався на клопоти, бо нам з тобою їх найбільше перепаде. Але нехай вона про це не знає.
Грицько погодився, і вони розпрощалися. Добре, що було ще доволі рано. Майже всі сусіди длубалися на городах — садили картоплю, і то вже ті, що запізнювалися, бо передовики ще відразу після Благовіщеня посадили. Сашко з Оксаною садили цибулю, Сашко виймав з кошика дрібненькі головки, а Оксана вправно встромляла їх у ґрунт чубчиком униз.
— Бог в поміч, — привітався Грицько, підійшовши так тихо, що Бігуни його не почули.
— Ти по молоко? Так сьогодні не твій день, — випрямила спину Оксана, взявшись за поперек правою рукою, а лівою витираючи піт з чола. — Чи що?
— Я до Сашка, — буркнув Грицько. — Можна тебе на хвилину? — звернувся до свого законного пацієнта.
— Іди, — поблажливо кивнула Сашкові дружина. — Я сама закінчу.
Чоловіки відійшли аж на подвір’я, де Сашко взяв старого тупого ножа й почав ним зчищати кавалки липкого ґрунту з черевиків.
— Допоможеш мені з похоронами? — запитав Грицько. — Треба віддати землі дівчину, яка врятувала Тетяну, — пояснив він, не дожидаючись запитань.
— Як той, то звичайно, — у своїй манері погодився Сашко.
Його «як той» означало, що потрібно домовитись на роботі про вільний день.
— А ти сам домовляйся, — порадив Грицько, — заодно й мені на завтра випросиш дозвіл на відгул, бо я маю спозаранку їхати в морг. Зваж, мені непросто буде виклопотати й забрати з моргу на поховання загиблу, чийого й імені не знаєш.
Сашко пообіцяв, що все владнає і на роботі, й з копанням ями, і післязавтра організує бригаду чоловіків, щоб небіжку нести. А він, Грицько, нехай подбає про ритуальні послуги й транспорт. Затим чоловіки обмінялися потисками руки і розійшлися.
На ранок Грицько був біля лікарні, чисто ні світ ні зоря, але так рано пробиватися у відділення не посмів. Вирішив побродити містом, трохи заспокоїтися. Хоч і довго розгулюватися не міг, бо привіз Тетяні не тільки меду, а й свіжу курячу юшку, вранці посмажені котлети. Хто їй ще привезе свіжого, смачного й корисного, як не він? Вчительки, які живуть в державних багатоповерхівках? Де вони там курей візьмуть? Та й не може Грицько хтозна на кого покладатися. Так він знатиме, що у Тетяни є чим черв’яка заморити, в разі державні харчі нетривкими виявляться.
Та ось забігали з корпусу в корпус жінки в білих халатах, і Грицько зрозумів, що життя в стінах лікарні завирувало — можна й собі туди вирушати.
Не описати його здивування, коли біля дверей палати він ніс до носа зітнувся не з ким-небудь, а з самою Даркою Гнідою. Язиката молодиця вже виходила від хворої. Значить, поки він швендявся поза тином та гаяв час до жвавої пори, вона встигла сюди заскочити. Як тільки змогла, клята молодиця, прошмигнути невидимою, він же від входу в корпус не відходив? А Дарка ні, не здивувалася. За своєю огидною звичкою взяла руки в боки і прямо в коридорі почала на нього наступати.
— Явився, не забарився! Хто тебе сюди гукав? Чого припхався, безсоромний?
Ну одне до одного, як ота стерва в рекламі страхування авто, яка під руку чоловікові язик під час їзди розпускає: «Чого стоїмо? Кого чекаємо?».