Выбрать главу

Грицько тільки відмахнувся од неї, як від мухи, й узявся за ручку дверей. Але марно він намагався обійтися тут без скандалу.

— Я тобі обіцяла пику пошкрябати, то й пошкрябаю, салабай задрипаний. Не соромно тепер людям у вічі дивитись? Я Тетяні все розповіла!

— Ти коли-небудь закриєш свою пельку? — Грицько посунувся на Дарку, випромінюючи недвозначні наміри. — Що ти їй наговорила? Самій не соромно хвору нервувати? От кінська зараза, а не жінка!

А Дарка, гадюка, тільки розсміялася на всі тридцять два.

— Що, злякався? Та йди вже, йди! Я, навпаки, похвалила тебе, сказала, що ти всіх шалапуток повиганяв і телевізор новий додому припер, готуєшся до пристойного життя. Ха-ха-ха!!!

— Та йди ти до біса коником! У тебе язик, що помело, а я тут зв’язався з тобою, як з нормальною, — вилаявся Грицько і зайшов у палату, забувши, що перед цим ним володіло змішане почуття страху, провини й сором’язливості.

Він оглянув жінок, оцінюючи, хто з них Тетяна. Нікого не впізнав і зупинився в порозі. Зауваживши, що на нього було звернено чотири пари очей, не стушувався, а розправив плечі, провів вільною рукою по поясі, як малі діти штанці підсмикують, поставив сумку на підлогу.

— Такі всі гарні й вродливі, очі розбігаються, — пожартував. — Котра з вас мене впізнає, та і є Тетяна.

— Це я, Гришо, — тихо озвалася дівчина з обмотаною бинтами головою і пластиром на обличчі. — Здоров будь! Чого на тебе Дарка накинулася?

— Хіба тут чутно було? Дурнувата молодиця, я тобі скажу, ну проходу мені не дає, чіпляється і все, — Грицько наблизився до дівчини, взяв стілець, сів. — Я б тебе нізащо не впізнав, — тихо сказав, привітавшись. — Ти зовсім не схожою на себе зробилася. Хіба що голос трохи на колишній скидається. Ну що ти оце вигадала, для чого? — спитав, винувато опускаючи очі.

— Але ж погарнішала тепер, так?

— Та воно ж недарма жінки шастають на ту пластику, — Грицько відкрито поглянув Тетяні в очі. — Звісно, що якісь недоліки там зліквідовують.

Говорити ніби було ні про що. Відвідувач закрутився на стільці, пару разів кахикнув. А потім покинув придумувати якісь увічливі слова і взявся до діла. Він вийняв з сумки принесене, мовчки поставив на тумбочку біля Тетяниного ліжка. Дівчина дивилася на нього з цікавістю, здавалося, вона вивчає кожний його жест, пластику тіла, мінливі вирази обличчя, очей.

— Який ти… — промовила низьким грудним голосом, і у Грицька щось відірвалося всередині й заходилося теліпатися там.

— Згадала? — з розумінням запитав він.

— Ледь-ледь, — в голосі дівчини бриніло непідробне хвилювання недвозначного характеру. Було видно, що Грицько й у стані амнезії подобався їй, викликав у неї щось, не означене словами. — Гришо, ти мені допоможеш усе згадати? Клята аварія…

Грицько пхикнув, мовляв, які тут можуть бути сумніви, звичайно, допоможу. Він придав своєму голосу безтурботності:

— І Дарку ти відразу згадала?

— Ні, — Тетяна засміялася. — Її поява тут була для мене повною несподіванкою, і я мало не розгубилася: хто така, як з нею триматися, про що говорити? Але коли вона почала розповідати, як лаяла тебе у Сопільнячки біля колодязя, як соромила, за те що я вдалася до операції, я одразу зрозуміла, що це вона. Очі нічого не пам’ятають, тільки про дещо нагадують емоції, — поскаржилася Тетяна.

Грицько зітхнув, наразі впіймавши себе на тому, що прикидає, яких дітей може народити Тетяна, — гарненьких чи таких, якою була ще недавно. Затим він знайшов, що, виявляється, у своїй свідомості вже давно забрав її до себе додому, сховав під своє крило і ні про що інше не дбає, як тільки про вродливість їхніх майбутніх дітей. Як добре, що аварія не зіпсувала наслідки пластичної операції, яке це для мене спасіння, — мимоволі розмірковував він далі, наче в ньому сиділо два чоловіки: один клопотався що і як, а інший це фіксував у свідомості.

— І тебе не признала б, якби не почула Дарчин крик у сінях, — між тим продовжувала говорити про своє Тетяна. — Гришо, — раптом зупинилася вона.

— Га! — одірвався Грицько од своїх думок.

— Ти допоможеш Тамарі Михайлівні поховати ту дівчину, яка мене закрила собою? — Грицько тільки хитнув головою, мовляв, допоможу. — А на Дарку не гнівайся. Ти не сприймай її всерйоз, жартуй з нею побільшеТоді вона заспокоїться. Я їй доручила про поминальний обід подбати, так що вона теж мені допомагає виконати обов’язок перед своєю рятівницею.

— Скоро тебе випишуть?

— Обіцяють через тиждень відпустити… — Тетяна затамувала подих, зупинившись на інтонації, яка свідчила, що вона ще щось би додала, але бачить, що Гриша збирається продовжити свою думку.

А Грицько тим часом поклав свою руку на Тетянину, що лежала поверх ковдри, легко стиснув у долоні, затим поплескав, як те роблять люди, збираючись сказати щось заспокійливе чи важливе.

Тетяна без перебільшення заново знайомилася з оточенням, і ось такий Грицько, якого вона зараз спостерігала, їй сподобався: і його зовнішність, і голос, і спокійна вдача, і те, що він вміє так гарно дивитися на співбесідника — відкрито, доброзичливо, довірливо. Як можна його кривдити, таку безпосередню, щиру людину? Вона непомітним порухом відкинула голову назад, прикрила повіки.

— Таню, — як видихнув, тихо сказав Грицько. — Чого тепер щось вигадувати, ускладнювати? Ти своїм вчинком відкрилася про почуття, я… Я їх сприймаю і розділяю.

— Гаразд.

— То збирайся після виписки їхати прямо до мене.

Розділ 4

1

Це було ще тоді, коли люди й не думали про кінець тисячоліття, жили собі розміреним застійним життям розвинутого соціалізму. Вони не знали, що хтось вважав їх нещасливими і мріяв виправити їхнє життя за іншими зразками.

Після холодного дощового квітня потепліло, і за два тижні поля й луки вкрилися щільними зеленими шубками, сміливіше защебетали птахи, заквітували садки, готувалися до цвітіння кущі бузку й черемшини. Навіть затоптані з осені доріжки зазеленіли травою й скоро укрилися жовтими вічками кульбабок.

Юрко Вспишкін під’їхав до двору Надії Рухлякової, пару разів посигналив, не сходячи з мотоцикла і втримуючи рівновагу на ньому балансуванням широко розставленими ногами.

— Ну чого кричиш? — показалася на веранді Надіїна мати. — Твоя залізяка й так деренчить, як навіжена, на всю вулицю чути, що ти прибув, — тітка Варка накинула на голову хустку й зникла за рогом дому — побігла на господарський двір поратися біля худоби.

Скоро з’явилася й сама Надія. Неквапом перетнула подвір’я. Підійшла до воріт, невесело посміхнулася до Юрка.

— Чого ти? — запитав Юрко.

— Що?

— Чого невесела?

— А тобі неоднаково? — запитала дівчина і, закусивши губу, відвернулася.

Вона ступила на вулицю і пішла прогулянковим кроком вздовж вулиці.

Юрко на якусь мить розгубився й затримався на місці, затим подався слідом без вмикання мотора, відштовхуючись від землі то однією ногою, то іншою, нарешті порівнявся з нею, покотився поряд:

— Сідай, покатаємось, — запросив Надію, киваючи на заднє сидіння.

Дівчина сіла ззаду. Тримаючись, обхопила Юркові плечі, від чого по всьому його тілу пробігла тепла хвиля, і він рвонув з місця. Виїхали на путівець, перетнули село і за його межами з’їхали на цілину. По низині проїхали вздовж річечки, приминаючи соковитий килим трави, дісталися на кам’янку, де о цій порі квітували кашки — дрібні блідо-блакитні китички на коротких ніжках, справжньої назви яких ніхто не знав. А ще тут розточували навкруги надзвичайно хвилюючі пахощі фіалки.

— Ой, — Надія підняла ноги, захльостані росами. — Знову туфлі намокли, мама сваритиметься.

Юрко вимкнув мотор і, відштовхуючись ногами від землі, підвів мотоцикл до великого каменя з вичовганою до блищання спиною — тут дітвора любила гуляти й грітися на сонці. Запропонував Надії:

— Переходь на сухе, сідай.

Слідом за Надією він зіскочив з мотоцикла, всівся поруч на валуни.

Юрко виправдовував своє прізвище — був таким заводним, що поряд нього нікому не вдавалося залишатися самим собою, натомість кожний безтурботно розчинявся в його волі. Це просто щастя, що та його воля стосувалася не чогось осудливого. Навіть навпаки — хлопець організовував дітей, тобто своїх однолітків і друзів, на корисне дозвілля, на співи, танці, музикування й таке інше. А вже в кого не було талану до художнього вияву, той залишався його величністю слухачем і глядачем і вважав це найпочеснішим званням, бо артист без публіки нічого не вартий.