— Звичайно, — засміявся Юрко. — Наразі це була трейдерська оборудка, бо ти виступив оптовим покупцем, щоправда, для роздрібного використання товару. А мені дуже потрібні були гроші. Я тобі вдячний, друже.
— О, бачу, ти добре знаєшся на сучасній економіці! Значить, не продешевив, як мені спочатку здалося, а свідомо віддав дешево? А я дрижав, щоб ти не передумав.
Хлопці дружно засміялися. Вони розійшлися, задоволені одне одним. Юрко дивувався, як вчасно доля повела його повз ту афішу, жбурнула в очі Кирилову пичку, підкинула спогад про його ремейки, як допомогла враз продати багато своїх пісень. І радів з того. А Кирило дякував долі за те, що в нього зірвався концерт і він виявився вдома, коли до нього прийшов Юрко. Інакше хлопець пішов би шукати гроші до когось іншого, і знайшов би. А так тепер саме він, Кирило, отримав свого постачальника пісень — неповторного й плідного. Та навіть одна оця угода дозволить йому щонайменше десяток років успішно виступати й безбідно жити, а в разі їхня співпраця продовжуватиметься, то принесе довгу хвилю високої популярності й надпотужних прибутків.
Наступного дня Юрко пішов до керівника свого курсу й попросив у винятковому порядку, тобто додатково до його канцонети, включити в репертуар показового концерту пісню, яку виконає Кирило Хабібов.
— Це ж естрадник! — вигукнув Михайло Денисович. — А у нас концерт класичної музики. Хлопче, щоб збагачувати світ своєю творчістю, треба добре знатися на її підніжжях, тобто на класиці, вивчити праці своїх попередників. Естрада — це побічне мистецтво, як не крути, причому споживче. А ми займаємося творчістю.
— Ви не маєте права так говорити, — вихопилося у Юрка. — Треба поважати своє поприще.
— А я й поважаю. Адже легкий жанр, як раніше називали естрадне мистецтво, це є написання музики до кінофільмів і вистав, до громадських заходів чи видовищ, пісні й просто мелодії з яких згодом потрапляють на естраду чи у військові марші. Розумієте, хлопче, згодом, — підкреслив він. — Потім їх, звичайно, висмикують з цільного твору й виконують окремо, але в них зберігається смисловий контекст і емоційний настрій тієї великої розповіді, в яку вони були вмонтовані автором при написанні. Саме це й передається публіці при виконанні певного уривка, подобається їй, хвилює її. А не порізно вигадана пустопорожня балаганщина з фіґлярством у виконанні, поєднаним з голими органами й підшкірним силіконом.
Юрко присоромлено похнюпився, а потім вибачився і продовжив:
— Ми з Хабібовим готуємо мюзикл на теми сучасного села, називається «Моя чарівна пейзанка», так я пропоную послухати уривок з нього. Я подумав, що училище естрадне, а цей уривок написаний у формі класичного романсу…
— Гаразд, коли так, ходи до художнього керівника концерту й покажи йому, що ти пропонуєш. Скажи, що зі мною погоджено. Зрештою, Кирилові треба допомогти, — й Михайло Денисович пояснив, розвівши руками: — колишній вихованець.
Ощасливлений Юрко цілий день з’ясовував деталі: яким у переліку номерів стоятиме уривок з його «Пейзанки», як він умовно називав свій мюзикл, хто акомпануватиме Кирилові, як зміниться графік репетицій і таке інше — затим побіг телефонувати до Кирила.
— Ти просто знахідка! — вигукнув той, коли Юрко сповістив новину, вибачившись, що попередньо не погодив з ним про виступ на їхньому концерті. — Хіба про такі грандіозні подарунки з’ясовують? Слухай, ти просто скарб. От уже й рекламу мені робиш, просуваєш мене, торуєш путь новому концерту, так знічев’я навісивши на нього фішку водевілю з життя сучасного села. Чудово! Це щось повністю нове, не тільки за змістом, а й за формою!
Той концерт огорнувся прослухами, бо став справдешнім явищем культурного життя столиці. Про нього багато говорили в новинах, в аналітичних програмах і ток-шоу, присвячених питанням культури.
Заняття в класах доповнювали самостійну творчу роботу. Юрко писав і інші твори, не припиняв роботу над піснями, які створював ще в школі. Але тепер це мало якийсь інший вигляд, ніби потрапляло в магнітне поле, де всі елементи вишиковувалися в потрібному порядку. У Юрка почав формуватися й проявлятися власний стиль, і його музику можна було впізнати серед творів його друзів.
Так почала сходити зірка Юрка Вспишкіна.
4
В армію його проводжали вже як відомого композитора, який полюбляє й пише легку музику.
— Відомий у вузькому колі, — жартував він про себе, ніяковіючи від компліментів.
Почасти воно так і було. Справді, де б не виконувалися його пісні, самого Юрка туди не запрошували і його прізвище писали нонпареллю. Де б не обговорювалися спектаклі, супроводжувані створеними ним саундтреками, його там ледве згадували й ніколи не акцентували увагу на музиці. Коротше, ніхто цілеспрямовано не займався його просуванням, а його самого цілком задовольняла побічна реклама від промоушена витвору, де він був співавтором. Він вважав, що ще не настав час вкладати гроші в розкрутку особистого бренду. Спочатку треба було наростити м’язи, накопичити творчий потенціал, надбати вагомий наробіток, а тоді кукурікати.
Але добра помовка хоч і не біжить попереду, а ледве волочиться за нами, однак вона є. Через те Юрко й потрапив у головний оркестр військового контингенту, розташованого в Східній Німеччині. Роботи тут вистачало, і складалася вона не тільки з традиційних концертів і участі в усіх святах держави розташування чи з внутрішнього життя контингенту, але й з виступів на міжнародних форумах і змаганнях, зокрема при проведенні футбольних матчів європейського чи світового рівня, різних спартакіад, тощо.
І все-таки вільного часу було набагато більше, ніж під час навчання. По-перше, йому замовляли музичне оформлення заходів, урочистостей і всього вищезгаданого, і він міг під цим приводом скільки завгодно писати щось своє. Вже не кажучи про те, що й створене на замовлення потім переробляв і пристосовував для своїх майбутніх потреб. А по-друге, тут не треба було займатися побутом, сидінням на лекціях чи біганиною по приробітках — просто сиди й працюй на себе, поки є нагода. Три роки служби не минули безплідно, вони дозволили Юркові так просунутися в збиранні власного творчого матеріалу, що ліпшого часу годі було й чекати.
Була ще одна відчутна перевага його служби в армії — він мав можливість ближче познайомитися з культурами інших народів. Це зовсім не те саме, що, наприклад, виконувати музику Ричарда Вагнера чи Вольфганга Моцарта, користуючись нотами й інструментальними аранжуваннями чи прослуховуючи численні трактування, зроблені попередниками в твоїй країні. Ні. Слухаючи її в живому виконанні безпосередніх культурних нащадків авторів, носіїв їхнього духовного строю й менталітету і в самому автентичному лоні, де вона народилася, відчуваєш щось інше, ніж вдома, розумієш світ ширше, сприймаєш більше його відтінків і смислів, ніби до тебе промовляє сам неосяжний космос — водночас мовчазний і гомінкий світ, існуючий тут від початку історії й донині. Тепер Юрко розумів, для чого існують зарубіжні стажування, обміни досвідом і просто мандрівки, як зрозумів і те, наскільки наша планета є маленькою й беззахисною, а світ культури — просто жменькою ентузіастів.
Впліталися в його службу й сімейні події, похитуючи інколи душевну рівновагу, але загалом не змінювали палітру життя.
5
На першому році виконання свого чоловічого боргу перед Батьківщиною, коли він зустрічав першу весну у військовому однострої, прийшла телеграма від Ганни Аполлонівни, що Василь Прокопович знаходиться в тяжкому стані й жити йому залишилося щонайбільше декілька діб. Телеграма супроводжувалася довідкою з лікарні.
Юрко звернувся до командира військової частини, у складі якої знаходився оркестр.
— Товаришу полковнику, — козирнув він, підкреслено чітко й лунко підставляючи одну ногу до другої. — Дозвольте написати рапорт з проханням про відпустку для поїздки до хворого тата.
— Вільно! — скомандував командир. — Що трапилося, сержанте?
Юрко подав телеграму. Командир пробіг очима її рядки, зітхнув — на носі було Перше травня, хоч і не військове свято, зате міжнародне, і їхній оркестр з цього приводу мав виступати в міських парках. Це вже стало тут традицією. А за цим ішов День Перемоги — про відпустку годі було й заїкатися.