На розі вокзалу розсілася опасиста тітка в оточенні свого товару.
— Хто не взяв з дому валізи? Хто не подбав про сумку завчасно? Целофанові пакети! Сумки! Недорого! — завчено рекламувала вона свою продукцію.
— Скільки коштує ота клітчата сумка? — Люля показала на стосик складених сумок.
— П’ятнадцять гривень, сонечко.
Дівчина зробила покупку й нарешті сховала свою небезпечно помітну ношу в придбану торбу, дещо заспокоївшись. Стримуючи бажання мчати якомога швидше, направилася до входу в вокзал. Несподівано помітила яскравий стенд зі свіжою ще фарбою — щойно змонтували — «Їх розшукує міліція» й зупинилася біля нього…
На Київ давно лягли щільні сутінки, й звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.
3
— То на все вам добре? — ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. — Так! А я поспішаю, — і чимдуж метнулася до квиткових кас.
Там біля кожного віконця, мов бджоли біля льотка, юрмилися люди, вишикувавшись по два-три чоловіки в шерензі у подобу черги, яка дуже повільно просувалася. Люля посмикалася туди-сюди, зрозуміла, що нічого не вдіє й мусить стояти, як усі. Та це ж для мене віднині — норма, нагадала вона собі, притлумлюючи бажання швидше владнатися.
— Хто на московський експрес, не стійте, — долинуло від віконця, поблизу якого Люля пристала до потенційних пасажирів. — Квитків немає.
Біля каси бився чолом об скло розгублений молодик, схожий на пошлюблене ракло.
— Я їду за викликом, ось телеграма, — тицяв касирці жовтий папірець. — Мені лише два квитки до Тули, там моя мама помирає.
— За телеграмами даємо тільки на похорони. Чоловіче, відійдіть од вікна. Не заважайте працювати!
— Боже мій милий, — вигукнув той. — Що ж мені робити? — Він усе ще стовбичив там і, здавалося, вже не праг нічого іншого.
Почулися збуджені голоси, нетерплячі й рішучі:
— Тобі, голубо, може, бо-бо зробити? — люто прохрипів якийсь штимп, протискуючись поближче до каси й нахиляючись до віконечка. — Яке ти маєш право футболити цього хлопця? — він вправно орудував ліктями й хитрував, аби дістати квиток без черги.
— Ну, что там такоє!?
— Нехай іде розбиратися деінде й не гальмує чергу!
— Та проженіть отого нахабу! Диви, як пхається?
— Да ви что, люді? Помогітє же єму!
— Я маю два квитки до Москви, але тільки на завтра, — несподівано для себе знайшлася Люля.
— Мені підходить! — зрадів хлопець біля віконця каси, розмахуючи звідти рукою.
— Тоді віддайте мені свою чергу.
— Залюбки! Проходьте! — щаслива згода того, хто застряг на передовій у боях за квитки, потонула в невдоволеному гомоні інших.
Таки фортуна мала її за кріпачку, знову поверталася до неї некультурним місцем, аби їй пусто зробилося. Тю, от дурна, отаке верзти про свій кревний приділ! Ї дорікнула собі Люля.
— Та що це робиться? Один стоїть там півгодини, інший без черги пре, а тепер іще й ця лізе!
— Не пропускайте її! Нехай в іншому місці за квитки розраховуються.
— Та вона ж спекулянтка! Ану чеши звідси! — штовхнув Люлю якийсь бовдур.
— Спокійно, дядя, тримай кишеню, зараз насиплю неприємностей, — і вона пильно й значуще ввіткнулася йому в очі.
— Ти що, здуріла? Я нечайно, — впав у вологість задерикуватий чоловік.
Та перепалка на мить знеязичила людей, і в черзі запанувала тиша. «Ага, зараз я розіб’юсь на цурки й влаштую вам тут безкоштовний цирк, чекайте», — посміхнулася про себе дівчина, затим поплескала бовдура по спині:
— Я теж шуткую, не бійтеся, — і почала продиратися до каси з успіхом, мало схожим на перемогу.
— На Москву квитки продано на тиждень вперед, — сповістила та рудера, що сиділа в касі, помітивши наближення Люлі. — Можете не поспішати, дівчино.
Натовп знову ожив, і кожен його член перетворився на плече, яке знало одне — не пропускати Люлю в свої шеренги.
— Пропустіть її, це моя знайома! — вигукнула чіта, котра до цього тихо ховалася за спиною хлопця, що мав їхати до хворої матусі, й яка тепер дісталася до заповітного віконця. — Проходьте, проходьте! — і простягла до Люлі руку, наче вивільняючи перед нею дорогу.
— А ви куди квиток купуєте? — ні сіло, ні впало запитала Люля.
— До Дніпропетровська.
— Яке везіння! То візьміть і мені, щоб я туди не пхалася, — і від того раптового рішення до неї прийшло якесь спокійне й стійке впевнення, що вона саме туди й збиралася їхати, що це є найліпший варіант.
Поверх голів людей, які так і стовбичили тривкою обороною, Люля подала гроші, котрі, не рахуючи, встигла отримати за продані до Москви квитки.
— Вам який? — запитала самохітна помічниця. — Купейний?
— Який дістанеться, — одказала Люля, полегшено зітхаючи, як після тяжкої роботи.
Вона посміхнулася невідомо кому й одійшла вбік, чекаючи на свою несподівану рятівницю.
Дніпропетровськ… Щось давнє й дуже щемливе заворушилося в ній. Воно розлилося теплою хвилею по тілу так, що аж ноги заслабли, руки безвільно опустилися. А на лиці мимовільно виникла, мов у пришелепуватої, беззвітна посмішка. Такою й заскочила її чіта, коли підійшла з квитком.
— Як вас звати? — першою заговорила вона. — У нас квитки в одне купе, то давайте познайомимося. Я Тетяна, — першою назвалася дівчина повним іменем.
— Улита, можна Люля.
— Рідкісне ім’я. Банальні слова, але ж ви розумієте, що це так і є, — торохтіла Тетяна. — Чому раптом Люля? Звучить легковажно.
— Я так себе в дитинстві називала. А ви маєте щось ліпше запропонувати?
— Улита звучить некепсько. Що тут ще придумувати?
— Добре тобі говорити, — з досади Люля перейшла на «ти», — маючи ім’я пушкінської героїні. А мене назвали так на честь маминої бабусі й у мене не запитали. Зваж, не на честь маминої мами, а маминої ба-бу-сі. Цьому імені сто літ в обід, а вони мені його припаячили. От і мучуся.
— Даремно. Я тебе називатиму Улитою, — Таня й собі відкинула «викати».
— Хоч горшком! — Люлі кортіло змилити звідси, забитися в якийсь притемок, бо здавалося, що на неї спитуюче поглядають підозрілі кібчики. Нехай, може, вони просто задивлялися на вродливу теличку, однаково хотілося спекатися їх, заспокоїтися в безпечному місці й відпочити. — Пробач, мені треба відійти, — обірвала балачку, озираючись довкруж.
— У нас вільних не більше п’ятнадцяти хвилин, — попередила здивована Тетяна. — Куди ти йдеш?
— Перетнемося, — зігнорувала Люля запитання і без пояснень покинула її.
Якби поряд стояв хтось уважний, то мав би привід для філософських роздумів Ї дівчата були разюче схожими.
4
На Київ давно лягли щільні сутінки, і звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.
Ще не наблизившись до десятого вагону, куди вона мала квиток на місце за номером сім, Люля визначила, що він є спальним. «Нічого собі! — саркастично хмикнула на адресу Тетяни, — по всьому, звичайна бичка, а диви, куди кінь копитом, туди й жаба клешнею, — в СВ їздить, не хоче на другому пльонтарі перебиватись».
Вона знайшла своє купе, де вже зручно вгніздилася несподівана попутниця. Тетяна встигла ввімкнути телевізор, причеплений високо над відкидним столиком, і, влізши на м’яке сидіння з ногами й задравши голову, з цікавістю дивилася, як Валерій Комісаров розвішував гидко спандьорену локшину на вуха шанувальникам програми «Моя сім’я».
Зрозуміло, старі передачі крутять у запису, — Люля метким оком кинула довкола.
— Де тут мій бамбетель, оце? — показала вона на порожню канапу. — Прибери з-під ніг шкраби, — пихнула ногою Тетянині туфлі.
— Так, — невідривно дивлячись на екран, відповіла Тетяна. Але вмить її увага до передачі, як і вся постава, зробилася якоюсь робленою, несправжньою. — Улито, ти що, сиділа в тюрмі?
— З чого ти взяла? — настовбурчилася та.
— Говориш якось дивно…
Це зауваження вмить протверезило Люлю. Господи, я ж маю бути, як усі! — згадала вона. Як усі — це як хто конкретно? А ось, як Тетяна, наприклад, — відповіла сама собі й заходилася пильніше приглядатися до тієї, кого їй було послано прикладом для наслідування.