— Просто він боїться сам залишатися, біля нього ж немає жодної рідної душі, — припустила Юркова мати, і він з тим погодився.
Нарешті жінки зважилися на поїздку. Тільки це вже сталося після Юркової демобілізації. Якраз наставала тиха південна осінь і потік пасажирів на дорогах зменшився. Дядько Єгор прислав за родичами службову автівку. Насправді це тільки кажуть про Кубань чи Краснодар, а мають на увазі весь Краснодарський край. Конкретно ж дядько Єгор мешкав у Кореновську — степовій чорноземній частині краю, що знаходився далеко від моря і морських курортів. Невелике містечко Кореновськ стояло всього лише на річці з невимовною назвою Лівий Бейсужек. Доволі довга, ця річка не була вельми повноводою, хоч численними загатами її й зробили ширшою. Інших водоймищ поблизу не було, хіба що ще одна річечка — Кирпили, яка, здавалося, звідкись починалася й кудись пропадала, наче то нишком виходили на поверхню численні розвідники-джерела, кралися по землі, перехоплювали в себе води Кирпили, а потім провалювалися вниз без ознаки й сліду.
Їзди було не більше шестисот кілометрів, і загалом світового дня мало б вистачити, щоб прибути на місце. Тому Юрко не хвилювався за матір і бабусю, він допоміг їм зібратися в поїздку, вмоститися в машині, дав підбадьорюючі напуття, провів з двору, помахав услід рукою й через декілька годин теж покинув рідну домівку — поїхав у Москву розпочинати навчальній рік. Там він мав потрапити в нову групу й злитися зі студентами, молодшими за нього. Це неприємний факт — він же вже бувалий чоловік, а змушений буде спілкувалися з жовторотиками. Але, може, повернуться з армії інші його колишні співучні, наприклад, Микола Лобода? Адже вони разом призивалися на службу, ото було б чудово! Побачимо, — підбадьорював він себе дорогою, приміряючись думками до столичного життя заново.
А тим часом дорогу на південь поливав дощ. Він почався, щойно мандрівники з’явилися на донецькій землі, і не припиняв лити до кінця подорожі. Дощ розійшовся, і шипіння води змішувалося з шумом їдучої машини й з шерехом мокрих шин, що не дозволяло ні вчути осінньої тиші, ні насолодитися вільним гомоном птахів над безкраїми полями обабіч дороги. І єдине, що було доступне, це бачити почеркані дощовими патьоками стекла машини, мокру дорогу і одмите від літнього пороху довкружжя. Через цю непогоду їхали трохи довше і прибули на місце вже затемна.
— Доїхали? — співчутливо запитав Єгор родичок, допомагаючи їм вийти з салону. — Як почуваєтеся?
— Примелькалися ті «двірники», що тепер і вві сні ввижатимуться, — поскаржилася бабуся, обіймаючи й розціловуючи сина. — Ну, слава Богу, діждалися зустрічі.
— Проходьте, будь ласка, — запросив господар Ганну Аполлонівну. — Роздягайтеся, відпочивайте, освоюйтеся.
— Достатку й благополуччя цим стінам і їхнім мешканцям, — за давньою слов’янською традицією тричі вклонилася Ганна Аполлонівна новій домівці, переступаючи її поріг.
Наступного дня після сніданку господар навмисне пішов на роботу, щоб гості вільніше обживалися. А на жінок напосів непевний сум, хоч вони розуміли, що це невідворотно, так завше буває на новому місті. Тому вирішили роздивитися містечко.
Тут збереглося багато старих будівель, без перебільшення, вкритих мохом вічності, і по них можна було вгадувати історію цього краю. Якраз це був ярмарковий день, і на головній площі міста встановили тимчасові прилавки й ларьки, а посередині спорудили великий круглий поміст для виступів самодіяльних колективів. Навкруги, де тільки траплялося вільне місце, примостилися вантажівки з вигорілим брезентовим верхом і навіть гужовий транспорт з критими підводами. Повсюди юрбився народ, де переважали люди сільської зовнішності, а над ними стояли пахощі свіжої зелені, кави й смаженої цибулі. Подекуди ця ароматична суміш перебивалася духом свійських тварин і птиці.
— Поглянь, — звернулася бабуся до Ганни Аполлонівни, — у нас вже не продають на базарах живих корів і курей, а тут їх повно. А он і кози є, — показала вона рукою далі від себе.
Справді, то тут, то там біля продавців виднілися невеликі загони, в яких мекали вівці, кози, ґелґотіли гуси, кулдикали індики. У великих сплетених з дроту клітках терлися боками кури, а до забитих в ґрунт стовпчиків були прив’язані корови й молоді бички. Вони, здавалося, кмітливо озиралися довкола, вдаючи, що зайняті ремиґанням їжі.
— Зверни увагу, ми заїхали недалеко від Славгорода, а як багато відмінностей, — поділилася з матір’ю враженнями Ганна Аполлонівна. — Навіть люди трохи інакше одягнені.
— Тут більше збереглося козацького духу.
Отак, переговорюючись, вони довго споглядали, як дві жінки торгувалися за руду курку. Хазяйка однією рукою тримала її за ногу, звісивши головою вниз, а другою рукою показувала на свій товар і щось доказувала покупниці. Бідна курка кричала і била крилами, вигиналася, щоб дістати і дзьобнути руку, яка так зневажливо з нею поводилася. Потім бачили, як з буфету вийшов сп’янілий чоловік і почав перераховувати свої гроші, почісуючи потилицю і, мабуть, журячись, що багато пропив. Осторонь інший чоловік продавав малих поросят, ситих і гарненьких живих іграшок. А потім раптом закричав, що у нього вкрали гроші. Він крутився навсібіч, показуючи зівакам, які миттю тут зібралися, свої штани, де колись була кишеня. Грабіжники вирізали її разом з частиною штанів і тепер на тім місці блискала гола нога і тріпотів на вітрі шматок сімейних трусів.
— Ходімо, таке видиво шкідливе для здоров’я, — сказала бабуся і потягла доньку додому.
Про результати поїздки до дядька Юрко взнав тижнів через два з листа. Мама писала, що містечко їм з бабусею загалом сподобалося, головне, що воно тихе, не метушливе, забудоване в основному приватними будиночками з чималенькими городами. Тобто проживання там нічим не відрізнятиметься від славгородського, тільки й того, що дім набагато більший, зручніший і взагалі кращий. На першому поверсі у дядька знаходилися гараж з майстернею, сарай, пральня, баня, спортивна зала з басейном і спортивними тренажерами, а також більярдна; на другому — кухонний вузол з їдальнею, основна світлиця, містка гардеробна кімната, суміжна з нею кімната для прасування з комодами для білизни й обладнанням для шиття, а на останньому — кабінет господаря з повним комплексом побутових вигод, бібліотека з декількома робочими столами і три спальні з окремими санвузлами. Через всі поверхи проходив буквально іграшковий ліфт, хоч в домі були й широкі сходи. Дядько все розпланував: сам збирався оселитися в кабінеті, зайнявши також бібліотеку, дещо переставивши там; а спальні повністю надавав жінкам. Знайдеться місце і Юркові, якщо він приїде сюди на помешкання.
«Здається, чого не жити разом? — писала Ганна Аполлонівна. — Хатню працівницю дядько звільнить і я візьму ці клопоти на себе. Бабуся ще вправно порається на кухні, працює на городі, тому теж допомагатиме мені. Живність тримати не будемо — в фермерському господарстві, де дядько працює юристом, м’яса вистачає. Зате навкруги — чисте повітря, відчувається, що недалеко є море й гори. Не тільки степ, перетертий чорнозем і вітер. А може, то погода була така сприятлива — волога, без пилу й бруду в повітрі. Ми з бабусею вирішили перезимувати вдома, а по весні вирушати на нове місце».
Згодом жінки повернулися в Славгород, затамовуючи в душах відповідний настрій, щоб готуватися до переселення в Кореновськ. А потім знову потяглося те саме — ранньої весни не втрималися й засадили город, потім шкода стало покидати посаджене, вирішили зібрати врожай і вже після цього їхати до дядька. А там ще щось трапилось, і знову виїзд зі Славгорода відклався.
На останньому курсі Юрко нарешті отримав від Надії згоду вийти за нього заміж. Почали готуватися до весілля. Який тут може бути переїзд, коли новій сім’ї треба дати лад? — радилися між собою Юркова мати й бабуся. Проте, як бідному женитись, так і… без перешкод не обходиться. Так і тут — знову мусили почекати, бо в кінці літа тітка Варвара, Надіїна мати, застудила нирки й серйозно захворіла — перестаралася жінка й у спекотну пору не вбереглася на протягах. З урахуванням того, що Надія інших рідних чи хоча б родичів не мала, не гоже було — тим паче після такого довгого очікування — квапитися, не рахуватися з хворобою тітки Варвари. На спільній раді двох родин, Юркової й Надіїної, вирішили відкласти весілля до Нового року — тітка Варвара обіцяла дотримуватися всіх лікарських приписань і обов’язково вилікуватися. Дядько Єгор готував єдиному племіннику гарний подарунок і тримав у повній готовності дім до прийому своїх родичок, які не пізніше кінця зими обіцяли, нарешті, спродатися й покинути Славгород. Надія шила весільне вбрання й збирала посаг, заодно наглядаючи за дотриманням матусею дієти й правильним вживанням нею цілющих напоїв. А Юрко, благаючи долю, щоб на цей раз нічого не змінилося, дбав про одне: щоб на всі витрати вистачило грошей, тим більше знаючи — його студентська братія пильнує, і друзі не дадуть йому відвертітися від хлопчачника.