7
З кожним днем робилося все морозніше. Зимове небо, мов очі сліпця, безкольорово нависало над землею низько-низько, безуспішно намагаючись зберегти там хоч який-небудь затишок. Та марно. Стужа посилювалася за рахунок вітрів, котрі по-злодійськи вихоплювалися то з-за рогу, то з під’їзду, то з довгого закритого провулка, викрадаючи звідусіль ледь встояне чи надихане людьми тепло. Будинки й вулиці великого міста, столиці, посиніли від холоднечі й узялися інеєм, мов мохом; зменшені в розмірах дерева сиротливо тулилися одне до одного, до задубілих будівель, до схилів московських пагорбів, дружно крижаніючи наскрізь. Чорні постаті людей, набебеханих так, що вони скидалися на ходячі подушки, хутко пересувалися туди й сюди, чорніючи на тлі білого снігу й плюгавлячи його вигляд, наче то були хворобливі вави.
Вийшовши з метро станції «Домодєдовська», Ліза, спонукувана природним інстинктом, не стала чекати, поки розточиться нашпигований колючками ялинок тлум, а розштовхала людей, спритно прошмигнула між ними зі своєю здоровенною сумкою, перетнула проспект, де трапилося, й махнула рукою, запрошуючи таксі зупинитися поряд. Вона не хотіла їхати далі тролейбусом чи автобусом через вимученість гонитвою останніх днів — квапилася вчасно здати курсову роботу й декілька заліків, пошити собі вигадливе вбрання до Нового Року, бо була запрошена в цікаву компанію на святкування, підготуватися й зібратися до тривалого від’їзду з дому. Крім того, до слова сказати, два останніх дні вона без сну сиділа над проектом розпису куліс Палацу культури Іванівської ткацької фабрики, куди якраз скоро відбувала на піврічну практику. Це була необов’язкова робота, щось на зразок конкурсної, вона давала шанс показати себе з кращого боку й по закінченню ліцею отримати від підприємства-замовника запрошення на роботу як молодого спеціаліста. З проектом розпису куліс Ліза запізнювалася — термін його подання на розгляд минув ще вчора. Це добре, що викладач, куратор замовлення з боку учбового закладу, був її далеким свояком, навіть не родичем, і зголосився прийняти роботу завтра вранці, до початку робочого дня, щоб зареєструвати її заднім числом. І під цим приводом зобов’язав Лізу відвезти всі відібрані художньою радою ліцею роботи в Іваново на своєму горбі.
— А ти навзаєм допоможеш мені, згода? — довірливо запитав свояк, коли вони з Лізою домовлялися про завтрашню зустріч.
— Чим? — Ліза зіщулилася, не дуже полюбляючи будь-які обов’язки й перед будь-ким.
— Відмітиш там моє свідоцтво про відрядження, а я пару-трійко днів попрацюю вдома.
Дівчина погодилася — треба йти людям назустріч, коли вже вони тобі допомагають. І ось тепер їй довелося на ніч глядячи пертися зі свого Орєхово-Зуєва, щоб переночувати в подруги й завтра вранці встигнути здихатися того обридлого проекту куліс.
Ліза Паперовська вже третій рік навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готуючись стати майстром розпису по тканині. Вона вступила сюди після закінчення дев’яти класів і досі пишалася цим. Звісно, Іваново хоч і місто наречених, тобто пропаще з точки зору влаштування особистої долі, та вибирати все рівно немає з чого: в Москві вона не знайде дешевого, по своїх можливостях, помешкання; а вдома — не знайде роботи. Їздити ж все життя отак, як вона їздила в ліцей, — спасибі велике, більше не бажає, не хоче вранці вставати до схід сонця, а ввечері вкладатися спати з півнями. Отож, ліпшого місця для працевлаштування, ніж Іванівська ткацька фабрика, вона не уявляла. Ці думки розважили її й вона не вчулася, як доїхала до місця. Розрахувалася з таксистом і, мерзлякувато зігнувшись, побігла в під’їзд житлового будинку.
Подруга зустріла Лізу зі щирою радістю, і Ліза запідозрила, що тій щось від неї треба. «Знову посварилася зі своїм Даном і тепер проситиме мене помирити їх. Як вони мені набридли! За своїми втратами не встигаю поплакати, а тут сумуй за компанію з дурисвіткою. Я б того Дана й до руки своєї не допустила, не те що до серця. Охо-хо, недарма кажуть, що шлюби від кохання не залежать».
А Неля продовжувала крутитися навколо Лізи, поки та роздягалася, й цокотіти, як вона рада подрузі, як добре, що вона сьогодні у них ночує, взагалі, як чудово, що вони подруги. Ліза не витримала.
— З Даном посварилася?
— Зовсім ні! З чого ти виснувала?
— Так, здалося, — притримала язик Ліза.
— Просто мене сьогодні запросили на вечірку до хлопців з естрадно-джазового коледжу. А я ж не можу піти туди сама. Незручно. Підемо вдвох?
— Хто запросив?
— Хлопець один, Микола Лобода, я з ним познайомилася на автозаводі імені Лихачова.
— О! — здивувалася Ліза. — Яке від має відношення до естрадно-джазового мистецтва? Покажи, де я спатиму? — попросила вона, роздягаючись і збираючись переодягтися в домашнє вбрання. Дівчина дістала з сумки байковий халат і капці. — Люблю вдома у вільному ходити. Нічого, що я буду в халаті?
Неля ніби не чула вибачень подруги, тільки махнула рукою і показала на невелике розкладне крісло в своїй спальні.
— Не дуже роздягайся, скоро маємо йти, — попередила вона. — Зараз мама нас погодує і ми вирушимо.
— Ти можеш толком розповісти, що і як? — зітхнула Ліза. — А як же Дан?
— Ось про Дана давай не згадувати! Може, переді мною відкривається нова перспектива, як і перед тобою, до речі. Це хлопці серйозні.
Неля взялася розповідати все по черзі. Декілька днів тому вона побувала на автозаводі, де має проходити практику, розписуючи наново робітничу їдальню, яка вступає в дію після капітального ремонту. А там якраз були хлопці з естрадно-джазового училища — репетирували святковий концерт з приводу тієї самої події.
— Розумієш, у них за колдоговором їдальню треба запустити в роботу в кінці нинішнього року, от профспілка й готується до цього. Хоч доводку художнього оформлення вони зробити не встигають, але можна годувати працівників і при голих стінах, адже так? А нас запросили, щоб до першотравневих свят розписати й прилаштувати гобелени й настінні панно. Коротше, я там познайомилася з музикантами й одразу закохалася в Миколу. Ми з ним вже тричі зустрічалися, ходили в кіно й на концерт в його училище. Він мене з друзями познайомив, зокрема, з Юрком Вспишкіним. Це дуже талановитий хлопець. Програму Кирила Хабібова «Моя чарівна пейзанка» знаєш?
— А хто ж її не знає?
— Так ото Юрко писав усі ці пісні!
— Та ти що?! — захоплено ахнула нарешті й Ліза. — Талант силенний!
— Оце саме в нього буде якесь свято, чи то якусь нову програму здає, чи нового замовника отримав — не знаю. Але Микола сказав, що готується сабантуй і запросив прийти.
8
Микола зустрічав подруг в коридорі гуртожитку. Він міряв його кроками, курсуючи поблизу вхідних дверей. Не попередивши Юрка, він запросив на вечірку Нелю, дівчину, яку нещодавно зустрів і яка йому сподобалася, зрештою, зважив Микола, у них намічався не справжній хлопчачник, а прості проводи Юрка в подружнє життя. Тут мали бути й дівчата з їхньої групи, не запросити яких було незручно, нечемно і без яких було б нецікаво. Саме їхні дівчата, взнавши, що Юрко зав’язує з холостим життям, з ентузіазмом взялися за підготовку до вечірки, писали сценарій, розробляли режисуру, готували виступи. Адже на самому весіллі, десь в українських степах, побувати нікому з них не вдасться, а поздоровляти вже після весілля — це щось не те. Бо у призвідця зникне дух стремління до жаданої події, вгамовується свята нетерплячка, відступить дрож у серці. А відтак не спрацює й магія побажань, які неодмінно збуваються тільки тоді, коли запліднюються сильним очікуванням реципієнта, тобто того, кому посилаються. З цих міркувань ліпше й результативніше «пропити» друга до його навічного стрибка в шлюб.