— Дякую, — відізвалася Тетяна. — Я вдома розрахуюся з вами.
— Та чи ми чужі? Звичайно, якось буде. А ти скоро додому?
Жінки, перебиваючи одна одну, розповіли з подробицями, як пройшла подія. Вони торохтіли безугавно, і чим більше Тетяна їх слухала — єдиний доступний їй відпочинок в ті рідкісні хвилини, коли вона викидала з голови свої страшні спогади, — тим більше обіймала її нова туга. Вона відчувала себе чужою серед цих людей, ладних розділити з нею її тяготи.
А Грицько тим часом відійшов до вікна і мовчки поглядав на машину. Видно було, що він хоче діждатися, поки жінки виговоряться і підуть, і поговорити з Тетяною без свідків. Тамара Михайлівна теж це помітила, тому скоро почала прощатися й підпихати Теклю Назарівну до виходу.
— Ти так і не відповіла на бабине запитання, — нагадав він, розставляючи на місця стільці після гостей. — Так коли тебе забирати звідси?
— Гадаю, в кінці тижня, — відповіла Тетяна. — Ти хочеш по мене приїхати?
Грицько посміхнувся, наче те запитання видалося йому дивним. Адже й так усе зрозуміло.
— А ти як гадаєш? Хіба я не повинен це зробити?
— Повинен? — перепитала Тетяна, але Грицько не зіщулився, як траплялося з ним колись у подібних випадках.
— Звісно, як друг, як людина сильної статі. Тим паче, що мені приємно приділяти тобі увагу. Таню, — він закінчив свою роботу й повернувся до вікна, Тетяна встала і підійшла до нього, зупинилася поряд, і собі поглядаючи на землю. — Давай припинимо якусь пусту гру. Нам треба поговорити серйозно.
— Про що?
— Про нас з тобою.
— Гришо, я стала зовсім не такою, якою ти мене знав, — раптом сказала дівчина. — Не квапся з зайвими для себе клопотами. Я не немічна, не безпомічна. Зрозумій, я сильна, енергійна, заповзятлива жінка. Ось тільки з пам’яттю мені треба б підсобити. Але це дрібниці. Адже так?
— Ти ж бабу Теклю одразу впізнала.
— Ні, зовсім не впізнала, — зізналася Тетяна. — Я згадала її.
— А є різниця?
— Так, я згадала її по частих причитаннях про моє сирітство. Вона моя сусідка і впеклася мені своїм плаксивим піклуванням. Інших, з ким спілкувалася менше, я навіть згадати не зумію. Не дивись на мене так, це правда, — засміялася Тетяна.
Грицько подивився на неї під новим кутом зору, приміряючи сказані про себе слова дівчини, і переконався, що вона, справді, дуже змінилася не тільки з лиця. Наприклад, де й поділася її сором’язливість, затиснутість, несміливість, якась в’яла безініціативність, що межувала з байдужістю. Продумуючи питання про шлюб, Грицько гадав, що збирається звалити на себе тяжку ношу — відповідати за травмовану людину, яка не зовсім відійшла від потрясіння, допомагати їй долати життєві труднощі, захищати від неприємностей і спогадів, нарешті утримувати матеріально, бо після всього з неї кепська буде заробітчанка.
А вона все перекрутила так, наче він морочиться дурницею, наче вигадав собі провину за те, що з нею сталося. І це не його діло.
— Я хотів би виправити свою застарілу помилку, — знову почав Грицько. — Ти не думай, що я не помічав тебе. Помічав. Але, бач, я несміливий за вдачею і ти такою мені здавалася. Ото я й гадав, що ми дуже однакові для того, щоби бути нормальною парою. А тепер ти таке втнула, на таке себе прирекла, що я побачив твій рішучий характер. Я й сам від твоєї витівки якось змужнів. Тепер ми здатні бути щасливими. Давай я заберу тебе звідси прямо до себе додому?
— А чи не поспішаєш ти з тими клопотами? Нащо вони тобі?
— Подружнє життя і має наповнюватися клопотами одне про одного, — розважливо відповів Грицько. — Таню, я не хочу втратити тебе. Нас зводить доля, побачивши, що ми не відчуваємо її й проходимо повз одне одного. А ще є люди, і вони спостерігають за нами. Я не боюся їх, а не бажаю бути в їхніх очах солопієм. Та мене засміють, якщо я не поведуся як пристойно чоловікові. Не зволікай, не став мене перед людьми в дурне становище.
— Я не про ті клопоти. Оця пластична операція й зміна обличчя так вплинули на мене, що я відчуваю себе іншою людиною, ніби сама собі чужою стала, не тільки на тебе іншими очима дивлюся. А аварія взагалі вивільнила в мені якусь невідому раніше силу. Ой, задам я тобі перцю, хлопче, не радий будеш!
— То я тобі більше не подобаюся? — у Грицька аж очі рогом полізли. Що його вже могло настрахати після скаженої Карини? Тому він і осмілів. — Таню, те, що ти і я пережили у зв’язку з твоєю операцією, не може бути даремним. Кажу ж тобі, це нам доля випробування послала. Прислухайся нарешті до неї, адже ми витримали це випробування.
— Може, й доля. Розберемося, — пообіцяла Тетяна. — Ти, головне, не хвилюйся. Я випишусь звідси, ти мене відвезеш додому, побудеш біля мене, поки я освоюся в хаті, а потім поїдеш до себе. Мені треба прийти до тями, згадати себе, подивитися на тебе збоку, познайомитися з твоїм способом життя. Роззирнутися в селі, розумієш?
— Гаразд.
Ось так вони поговорили про своє майбутнє. Коротше, дарма він страхав себе — замість того, щоб стати для Тетяни опорою, він, схоже, піймав жар-птицю, яка обіцяє принести йому нормальне подружнє життя. Тетяна ж зрештою не відмовила!
2
В гості до Грицька Тетяна потрапила не скоро.
Одразу після виписки з лікарні вона ще відновлювала здоров’я амбулаторно, а потім вийшла на роботу і у зв’язку з екстраординарним випадком попросила про відпустку без утримання до кінця літа. В райво їй пішли назустріч і дали дозвіл займатися своїм повним одужанням.
Шрами й рубці, товсті й почервонілі, які в неї залишилися на чолі й на підборідді, звичайно, псували її вигляд, хоч у порівнянні зі своєю колишньою зовнішністю вона була просто чарівною красунею. Тетяна не пам’ятала своєї пластичної операції, тільки знала, що вона мала місце й що супроводжувалася ускладненнями й алергією від лікування запалень. Тому їхати в Київ на покращення зовнішності більше не бажала. Почалися довгі пошуки кращих фахівців у справі косметичної хірургії. Тетяна їздила в Дніпропетровськ у відому приватну клініку, говорила там з хірургами, вивчала обладнання й устаткування, зважувала тамтешні умови, розпитувала про їхніх колег, консультувалася, як їй ліпше вдіяти. Справа була не в грошах. Але провінція залишалася провінцією.
Загальновідомо, що кращі пластичні хірурги працюють в Бразилії, але вони спеціалізуються на іграх з силіконом, на ґрунтовній зміні рис обличчя. Тетяні перше не треба було ще, а друге не треба було вже. От вона й вибирала між гарним досвідом, котрий міг забезпечити найменший ризик, і найновішою технологію. Нарешті вибір впав на приватну Московську клініку «Богиня» доктора Едмонда Ситника. Там їй призначили прийом на кінець травня.
Тетяна не квапилася, бо просто не знала, як жити далі, в усякому разі так можна було подумати, дивлячись на неї збоку. Пам’ять поволі відновлювалася чи, може, народжувалася заново в нових контактах з людьми. Все менше траплялося непорозумінь, хоч дрібниці й незначущі події геть провалилися в небуття, як наче їх не було, й подеколи від цього виникали-таки незручні моменти. Наприклад, у розмові з Петром Змієвським вона згадала про те, як йому Грицько ставив гірчичники.
— Та це ж не я Грицьків клієнт, а Сашко, сусід його, — розреготався Петро. — Мені Ірина такі гірчичники щовечора ставить, що куди тому Грицькові!
— Ой, я щось наплутала, — зніяковіла Тетяна. — Вибачте. Чоловіки-таки для мене залишаються чимсь незбагненим.
— Буває, призвичаїшся, — необразливо поплескав її по плечу Петро.
Іншим разом вона принагідно подякувала свою колежанку вчительку Зуєву за чудові вергуни, якими та колись її частувала, а бідна Мокрина Іванівна мало не втратила дар мови.
— Які вергуни? Я й сама печеного не вживаю через його шкідливість для печінки, й інших не частую, й пекти не вмію. А ось те, що ти забула мої картопляні зрази з потрухом і грибочками, мені кривдно.
— Ой, бачу, я довго вдома не була! — засміялася Тетяна. — А зрази ваші забути неможливо, більше того — неможливо припинити мріяти про них. Шкода, що після алергії, яка зі мною трапилася по операції, мені треба дотримуватися дієти.