Несподівано засоромившись свого непідходящого до цього злиденного місця «мерседесу», Грицько, не зменшуючи швидкості, проїхав до найближчого провулку, завернув туди, приминаючи вимахані до паска бур’яни. Там зупинився, заховавшись від можливих очей. Увімкнув механічний пристрій проти викрадення, закрив машину і, чомусь ступаючи безшумно, ніби поряд був тяжкохворий, повернувся до будинку. Проходячи повз паркан, помітив у гущавині якогось мужика. Той, здалося, мав екстрено присісти під кущиком. Засміявся про себе, ще більше стишивши ходу, щоб не бентежити причинця, завернув у двір. Собаки тут не було, хоч її гавкання чулося з господарчого двору, відокремленого від вулиці домом. Звідти, до слова сказати, долітало ще й ґелґотіння гусей і сокоріння й спів півня.
Тепер на веранді нікого не було. І Грицько за простодушною сільською звичкою зазирнув у вікно, прикривши очі долонею. Він, звичайно, одразу збагнув, що підглядати у такий спосіб за мешканцями дому, взагалі-то, некультурно, але побачене там примусило його відкинути докори сумління. У вітальні за круглим столом, що стояв посередині, сиділа дівчина й зосереджено писала, а поряд стояла жінка з паперами, схожими на документи, і переглядала їх. Раптом ця жінка вийшла з кімнати, сказавши дівчині декілька слів. У ту ж мить дівчина покинула своє заняття, метнулася до шафи, відкрила дверці й стрімким рухом вихопила звідти невеликий згорток. Але якщо то були гроші, то той пакет можна було назвати й доволі об’ємним. Бо все на світі відносне. Вона сховала викрадене під юбку й за мить вже знову чинно писала в паперах. Коли хазяйка повернулася в кімнату, дівчина, ліниво обернувшись до неї, встала з стільця, показала пальцем на написане, щось пояснила і почала прощатися.
Еге, голубко, далеко ти звідси не підеш, навіть якщо ця жінка й не Любов Петрівна, — подумав Грицько. Він рішуче ступнув на поріг веранди якраз тоді, коли там опинилися обидві жінки.
— Здрастуйте, люди добрі! — привітався Грицько, закриваючи собою вихід. — Я шукаю Любов Петрівну, — повідомив щиро й посміхнувся до дівчини. Затим взяв її за лікоть: — Чи це не ви будете, красунечко?
Та невдоволено смикнулася вбік, як якась недоторка, подивилася нахабно на Грицька.
— Ні, не я. Це ось, — і вона показала на жінку. — Ви так і стоятимете тут чи дозволите мені вийти? Заходьте вже!
— Здрастуйте, Любове Петрівно, — незважаючи на роздратування дівчини привітався Грицько до хазяйки дому, все ще щільно закриваючи вихід з веранди. — А я знаю, що у вас у вітальні стоїть шафа, — сказав він.
— Стоїть, — погодилася жінка здивовано. — І що?
— А там ще зовсім недавно лежав пакуночок з грошима… Стій, стій, стій, голубо! — крикнув Грицько до дівчини, яка зробила спробу вискочити надвір, і міцніше стис її плече.
— Ой, Боже! — здогадалася жінка, що наразі мала справу з шахрайкою. — Віддавай гроші!
Спіймана дівчина залишалася непорушною, тільки великими й злими очима пильно вдивлялася в Грицькові нахабні зіньки, ніби докоряючи йому за порядність чи гіпнотизуючи, щоб вислизнути з пастки. Але на Грицька такі погляди більше не діяли — нещодавні події, які вдерлися в його життя, нарешті змусили його невідкладно подорослішати.
— Забула, куди сховала? — привітно, далі нікуди, запитав він у дівчини. — А ось під юбкою. Дістанеш сама чи допомогти? А то я можу зв’язати руки, закинути тебе в машину і відвезти в міліцію. Там у тебе знайдуть вкрадений пакунок, і буде затримка злодійки на скоєнні переступу без явки з повинною.
— На! — дівчина вільною рукою вихопила пакунок і кинула на підлогу подалі від себе. — Вдавися, гад. Пусти! — заверещала вона. — І-і-і!
На вулиці щось зашелестіло, почулося сопіння-тупотіння, і Грицько, оглянувшись, побачив, як з кущів вискочив той самий мужик, якого він намагався не сконфузити, і дав дьору куди очі дивляться.
— А, так у нас, виявляється, груповуха! — спокійно вів далі Грицько. — І що ж ти зв’язалася з таким паскудою, який покинув тебе в критичну мить? Оце парубок! Чи він при тобі альфонсом працює?
— Пусти, — хрипіла впіймана на гарячому злочинниця, — поки я не видряпала тобі очі. Я нічого не брала. На, шукай, обшукуй!
— Пусти її, чоловіче, — втрутилася хазяйка дому, яка за мить оговталася, підняла свої гроші і стояла, сутужно зітхаючи. — Хай іде. Мені наука, щоб обачнішою була.
Грицько відпустив полонянку.
— Іди з Богом, — проказала Любов Петрівна, бачачи, що та не вірить своєму щастю і не рухається з місця. — Тільки запам’ятай, що всюдисущий Бог все зрить. Пошкодуєш колись та пізно буде.
— Що треба сказати тьоті? — нагадав крадійці Грицько.
— Пробачте, — видавила з себе та. — Я більше не буду, — і з тим прожогом вискочила на вулицю.
— Культурна, — засміявся Грицько. — Так я, виходить, до вас.
— Проходьте.
— В кімнатах задушливо, давайте на свіжому повітрі поговоримо.
Вони вийшли надвір. На шум, який зчинився у веранді, з хати вийшов заспаний чоловік, доволі симпатичний на вигляд, тільки в непроникно темних окулярах. Так і є, це її чоловік, сліпець, — згадав Грицько Степанові слова.
— Чого ти проснувся, Ігорю? — турботливо запитала жінка. — Тобі ще сорок хвилин треба було спати. Ну, ходи вже сюди, сідай, — вона витерла чистою ганчіркою лаву, що стояла поблизу веранди в холодку.
— Зачув шум, от і проснувся. Що тут сталося?
За ті двадцять хвилин, що Грицько пробув у Огнєвих, він пройнявся відчуттям, що знав їх сто років. Чи вони нагадали йому батьків, чи зачепили його душу своєю беззахисністю і любов’ю одне до одного, чи просто були приємними людьми, які вміли триматися за будь-яких обставин, чи все разом — хтозна. Якби через день-два у нього спитали, про що він з ними говорив, то Грицько не зміг би згадати. Звичайно, він розповів про Тетяну і її хвороби, розпитав про життя цих людей у покинутому хуторі, порадив їм перебиратися ближче до людей. Щось розповідав про себе.
Додому повертався щасливий. Але то було не те щастя, що він знайшов цілительку для Тетяни, а щастя раптового знаходження рідних душ. Може, це без них, без їхнього слова він так довго був самітнім, нерозумним, таким сиротливим серед людей, недоглянутим, неприкаяним? Від них линула та сама сила, яку нещодавно він відкрив у Тетяні; сила, яка допомагає триматися на ногах навіть тоді, коли сатаніють вселенські борвії; сила, яка допомагає не втрачати себе, коли всі навколо охоплені лихоманкою корисливості, егоїзму, накопичення. Як добре, що є Тетяна і весь її світ, такий великий, чистий і привабливий. Ці люди є мешканцями Тетяниного світу.
Мене донині не було, я не жив, а нидів, смикався, щось удавав із себе, комусь наслідував, до когось тулився, — думав Грицько, — і весь час помилявся, робив дурниці, спотикався. Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них.
Вдома Грицько зробив висновок, що до Огнєвих його послала доля. Адже він поїхав до них у понеділок, коли Любов Петрівна робить собі вихідний день. Тому у неї і не було відвідувачів. І якби він не вгледів у її домі злодійку, то вона і його б не прийняла. То кому наразі поталанило: йому чи цим людям? Звичайно, їм, бо він врятував їхні заощадження. Так, вони сказали йому, що збиралися перебратися в Славгород — тутешній кущовий центр, ближче не стільки до людей, стільки до лікарні. Але були речі, що заважали їм зробити це негайно. І говорити про ті речі мешканці ведмежого кута не бажали.
— Ігор Свиридович втратив зір в результаті нещасного випадку, але очі в нього цілі, неушкоджені — розповідала Любов Петрівна. — Операція, проведена досвідченим офтальмологом, може повернути йому зір. Але така операція дорого коштує, — посміхалася вона, наче вибачалася за своє злидарство. — От я й збираю гроші на неї, може, встигнемо ще намилуватися світом і одне одним. Хіба б я брала гроші з людей, якби не наше лихо?
— Я бачу, ви ще далеко не похилого віку, — сказав Грицько. — Значить, ви не отримуєте пенсії, а відтак не маєте будь-яких засобів до життя, крім заробітків на лікуванні людей. Так?
— Так.
— А чого не оформили Ігорю Свиридовичу інвалідності, а собі якоїсь допомоги по догляду за ним?