Грицько побачив її й кинувся назустріч:
— Ти повернулася?! — здавалося, він до останнього сумнівався, що ще колись матиме щастя бачити її.
Тетяна зупинилася перед ним і не знала, що сказати. Вона тримала свою сумку обома руками, почергово торкаючи її коліньми, й дивилася на зустрічаючого. Грицько віддав букета, і їй довелося поставити сумку на землю. Обхопивши квіти, дівчина занурилася в них обличчям, вдихаючи непередавані пахощі свіжості, чистоти й землі. Підняла голову тільки тоді, коли відчула шершаву Грицькову долоню на своїй щоці.
— Що ти? Чого? — запитала, помітивши його пильний погляд. — Щось трапилося?
— Я так чекав на тебе, так чекав…
Грицько не прибирав руки від Тетяни, навпаки другою рукою він торкнувся її волосся, а потім ті руки зустрілися за її плечима, Грицько обійняв Тетяну й притис до себе.
— Я не відпущу тебе від себе, — шепотів він. — Поїхали додому, поїхали…
Вони повільно пішли до машини, не розмикаючи рук. Сумку Грицько розмістив у багажнику, а Тетяну запросив сісти поряд, але вона відмовилася і вмостилася ззаду, стиснувшись у пружину, не дозволяючи собі виказати будь-які м’які почуття. Давати їм волю вона вважала слабкістю, а ця розкіш не входила в її плани, бо для слабкості не було умов. Слабкість має бути чимсь захищена. А який захист мають вони двоє? Поки що ніякого.
В південних посадках переважають акації, й наразі вони стояли в суцільному білому шумовинні грон — квітували. Готувалися цвісти липи й дикі маслини. На лужинах попід посадками, витикаючись з-за високої трави, кивали фіолетовими головами довголисті вероніки, біліли перші ромашки і червоним майоріли маки на тоненьких ніжках. Розігріта за день пряність від їхніх змішаних пахощів густо висіла в повітрі, п’янячи людей, а надто Ї розтривожених приємними почуттями. Четверть години поїздки здалися Тетяні щастям, після якого, раптом воно вже й не повторитися, можна все життя тягнути лямку буденних клопотів і ні на що не скаржитися. Через відкрите вікно вона глибоко вдихала запашне повітря й відчувала, як її ніздрі тріпотять від сум'яття, викликаного весною й молодим оновленням. Ніщо не пригадувалося, ні про що не мріялося й нічого не ждалося, це були миті чистого «тут і зараз» — справжнього життя, неприправленого примарами й поторочами.
— Я тебе везу до себе, — боязко, щоб не порушити її зачарування, промовив Грицько, коли вони в’їхали в село, й обернувся до неї. — Ну що, трохи освоїлася?
— Атож. Поїхали, — майже з байдужістю погодилася Тетяна. — Ти все зробив, що хотів? — здавалося, вона зусиллям волі повернулася в дійсність.
— Я так багато хочу, що на все мені й життя не вистачить, — засміявся Грицько. — Але дещо встиг.
Літній присмерк був прозорим через повню місяця. День непомітно перекотився у вечір і неначе завмер на цій хвилі. Діти ще бігали зграйками, гуляли на вулиці, а дорослі закінчили свої справи і висипали за ворота, щоб посидіти на ослонах, погомоніти, відпочити перед вечерею, купанням і укладанням на сон — набридлими щоденними турботами. Весною і отакого погідного літа їсти не хотілося, бо для підживлення людської плоті вистачало цілющих пахощів квітування; з хатніми справами морочитися бажання не було, бо весь світ здавався скрипучо-чистим, дзвінким і омитим частими дощиками; а сон і на ум не йшов, бо усвідомлювалася нетривалість цієї казки. Тільки не можна було людям відриватися від земного життя й поринати в химерні матерії мрій. Треба було працювати й відпочивати, їсти й спати і не гнівити своїми фантасмагоріями Бога, котрий прорік колись: «З праху вийшли і в прах обернетеся».
Отож, тутешні демоси говорили про земне: про себе й про сусідів, і не могли не помітити, як урочисто заїхав у двір Грицько і як потім з машини вийшла Тетяна.
— Привіз-таки, добився, — крекнув, вдаривши себе по коліну, Сашко Бігун. — Оце втнула Тетяна, заморочила кумові мізки. Знатиме, що таке справжня жінка. Чи братиме тепер у нас молоко, чи ні?
— А чого ні? — відмахуючись від щойно вилуплених комарів, сказала Сопільнячка. — Вона, може, одразу тут не замешкає. А як і переїде до нього, то теж святим духом не житиме. У вашої корівки смачне молоко.
— Тетяна гарна людина, спокійна, порядна, — сказала Оксана, Сашкова дружина, ударяючи себе зірваною веронікою по щоці, й принюхуючись до її приємного запаху. — Намучилися обоє. Хай живуть з Богом.
До них підійшла Дарка Гніда.
—Це хто у нас тут спокійний? — запитала вона, вчувши дзвін.
— Про Тетяну Оксана сказала, — доповіла їй тітка Настя Сопільнячка. — Ти куди йдеш оце проти ночі?
— До вас по воду, — махнула рукою Дарка. — Мій надумав голову мити, торішнє соняхове насіння перевіював, запилився. Треба свіжої олії збити на літо. А про Тетяну дарма ви так. Вона дівчина бита.
— Та отож, що бита, — встряла до тих пір мовчазна тітка Флора, поштарка. — Після аварії наче підмінили її.
— А що таке? Чому ви так говорите?
— Не встигла на роботу вийти, а вже пішла в сільраду й заявила, щоб шукали хоч на півставки бібліотекарку в сільську бібліотеку. Вона, мовляв, допоможе організувати там це діло. І в лікарню ходила.
— Звісно, вона ж донині на лікарняному, — позіхнула Оксана.
— Ні, — вставила Дарка. — Вона оформила відпустку на свій рахунок до кінця літа.
— Ага, — продовжувала тітка Флора. — Так ото вона зайшла до головного лікаря і каже, що ось у вас тут розміщується притулок для старих, а ви про нього не дбаєте, не постачаєте туди книги, свіжу пресу. Ну, спочатку вона, звісно, у мене запитала, чи виписують туди газети й журнали, а тоді ото й пішла з претензіями. Моторна!
А сама Тетяна тим часом хлюпалася в душовій, дивуючись, як Грицькові вдалося влаштувати її в домі, де немає водогону.
— Як ти воду в бачок заливаєш? — запитала вона, вийшовши звідти й на ходу застібаючи ґудзики на домашньому халаті. — Не страшно, що я халат надягну? За дві доби дороги втомилася в зашнурованому стані бути.
— Як? — засміявся Грицько, який у цей час виставляв на стіл зготовані звечора наїдки. — Пам’ятаєш у фільмі «Весілля в Малинівці» фразу «Зубками її, зубками»? Отак і я можу відповісти: «Ручками її й ніжками».
— Давай тепер я візьмуся, — підійшла до нього Тетяна й перехопила роботу. — Ручками й ніжками? Який ти молодець! У тебе є мікрохвильова піч? Я там смажені гриби розігрію. А де скатертина?
Грицько носився по хаті, діставав то скатерку, то серветки, то однакові тарілки, показував, де у нього стоїть посуд для мікрохвильової печі.
— Пляшки навіть не діставай, — попередила його Тетяна. — Мені не можна, а ще я ненавиджу питущих мужиків.
— А зовсім трішки?
— Ти ж, здається мені, не п’єш, — обернулася до нього Тетяна. — Для чого запитуєш?
— На всяк випадок.
— І зовсім трішки ненавиджу. Взагалі не люблю, коли люди вводять себе в стан зміненої свідомості.
— Ой, розшифруй!
— Який чудний! Що тут незрозумілого? Тютюн, алкоголь, наркотики, певні види ліків впливають на людину так, що вона робиться іншою, не сама собою. Вона починає по-іншому реагувати на своє оточення, по-іншому оцінювати світ, тобто її свідомість стає іншою, зміненою. Це вже не та людина, яка була спочатку, а інша, штучно змінена. З якою я, наприклад, не знайомилася і не планувала знайомитися й спілкуватися.
— Для мене це не проблема, просто поцікавився, — Грицько сказав правду, але все рівно трохи піджав хвоста, як учень при вчительці.
А потім вони смакували наїдками, хвалили місцеві харчі, обговорювали кулінарні рецепти, дивилися телевізійні передачі, перекидаючись враженнями від них. Між тими репліками говорили про погоду, гарне літо, яке тільки починалося. Про роботу й домашнє господарство Грицько, не бажаючи наводити на гостю нудність, згадувати не хотів, тому ще поділився планами про відпочинок.
— Я замовив дві путівки на море. Поїдемо?
— Вже замовив? — з не дуже схвальним здивуванням перепитала Тетяна. — Для нас?