— Руки! — почув Грицько Тетянин голос, який лунав незвично різко й з металевими відтінками. — Ніж на підлогу!
Вона вийшла зі спальні з пістолетом у руці, наступаючи на Давида й тримаючи дуло біля самого його лоба.
Давид очманів не тільки від несподіванки, не тільки від реально відчутої загрози, а ще й від вигляду цієї жінки. На ній не видно було одягу, зате всю постать окутувало біле простирадло, залишаючи відкритими тільки босі ступні ніг. На голові, повністю закриваючи волосся, біліла якась неохватна допотопна хустка, очі й половину обличчя закривали чорні сонцезахисні окуляри з великими скельцями. А те, що залишалося на виду, жахало дужче за лиховісні плахіття. Насамперед кидалося у вічі спотворене широкими рожевими шрамами чоло, ніби тут хтось вчився проводити електродугове зварювання, за що отримав на екзамені двійку і пішов вішатися. А зварка та потребувалася, бо нещодавно з цієї особи намагалися знати скальп і робили це якимсь варварським кам’яним томагавком. Оголили череп до тім’я, а потім передумали, спересердя рубонули нещасну вздовж чола і так покинули помирати. Майже та сама картина відкривалася й на підборідді. Що робилося на шиї, яку закривала хустина, можна було тільки уявити. Як легко було здогадатися й про поранення чи забиття голови в області скронь і вух, звідки на щоки розходилися ще синьо-кроваві синці з жовтуватими окантовками по краях, які припадали на куточки губ і крила носа. Сумніву не було: цій жінці зовсім недавно заново пришили всю шкіру обличчя до сусідніх ділянок тіла. Але вона вже вичухалася й трималася до біса жвавенько!
Дивна жінка мельком глянула туди, куди Давид кинув свою зброю, й задоволено хмикнула — ніж закотився аж під платтяну шафу.
— Стріляю! У своєму домі не відповідаю за вбитого! — між тим гучно говорила Тетяна, інтонаціями голосу підкреслюючи впевненість у своїй правоті.
— Хто ти? — белькотів нападник. — Я ніби тебе знаю, я чув твій голос.
— Мовчати! — закричала Тетяна. — Звільни Грицька! — наказала далі. — Розв’язати, я сказала! — ще дужче гаркнула вона, помітивши, що Давид бариться й поглядає на вхідні двері. — Твій нукер більше не прийде, не надійся. Він здох!
Давид повірив сказаному й зблід. Виконуючи наказ, повільно підійшов до Грицька і почав розв’язувати його з тремором у руках. Але незабаром перший страх він поборов і трохи відійшов від раптового ошелешення.
— Нічого ви мені не зробите. Тут є моє майно, тому я маю право прийти в цей дім, — почав він пояснювати свої козирі господарям. — За це не вбивають.
— А холодна зброя з твоїми відбитками? — нагадала Тетяна.
— Мало що я мав при собі, їдучи в глухе село, та ще й потемки. Хто це? — закінчуючи розв’язувати вузли, при цьому безтолково допомагаючи собі зубами, запитав Давид у Грицька, неначе Тетяна була неживим предметом. — Не ображайся, Гришо. Але я маю право просити гроші за експлуатацію своєї машини. Чи не так?
— Ти ж подарував мені її, — насмішкувато нагадав Грицько, розминаючи затерплі од тугих мотузок руки. — Зараз я тобі зроблю аллах верди, надам взаємну люб’язність — розкрою голову об стіл і штрикну шилом під ребра. І потім теж пораджу не ображатися. Згода?
Давид невдоволено засопів.
— А це моя дружина, — пояснив далі Грицько. — Звичайно, ти її бачив і чув, бо вона була на моєму першому весіллі. Співала тут з дівчатами. Ти ще рота на неї роззявляв, пам’ятаю.
— Зараз ти сядеш до столу і напишеш розписку, що отримав свою машину цілою-цілісінькою і ніяких — ні матеріальних, ні моральних — претензій до Летюка Григорія Вікторовича не маєш, — не відпускаючи пістолета, наказала Тетяна. І Давид скорився, так все й зробив, як йому було наказано. Тетяна підійшла ближче і нависла над ним, з огидою оглядаючи його схилені кістляві плечі. — Внизу поставиш підпис і напишеш своє прізвище. Затим вийдеш звідси, сядеш у свою машину, де в багажнику лежить зв’язаним твій полигач (та не тремти — він живий), і поїдеш куди подалі. Гришо, подай своєму колишньому родичу папір і ручку.
Грицько виконав те, що сказала дружина. А коли отримав з рук Давида розписку, то прочитав її й обережно відніс до вітальні, де поклав у шухляду поряд з іншими документами.
— Ви були праві, що захищалися, — сумирно проказав Давид, скоса поглядаючи то на Грицька, то на його дружину. — Я вибрав не найкращий метод вирішення своїх проблем.
— Головне, що невластивий тобі, нездарі, — кинула Тетяна. — Бачу, що ти й на справжнього негідника не тягнеш. Так, недобитий покидьок, не більше. Ти не альфонсом раптом підзаробляєшся?
— Ви тепер вважаєте мене виродком, — мужньо тримав удар Давид, намагаючись залагодити конфлікт так, щоб за ним услід не погналася міліція. — А мені конче потрібні гроші. Я просто хотів продати вам свою машину або якось по-іншому заробити на ній. Це ж не злочин.
— Злочин ми не дали тобі скоїти. Скажи спасибі Тетяні, — проказав Грицько, знову з’явившись у прихожій, при цьому він зібгав серветку й змочив її залишками горілки, затим цим квачем почав промокати поранені місця.
Давид пильно подивився на жінку, на дуло пістолета, яке все ще було вицілине на нього, і бігцем покинув приміщення.
Тетяна й Грицько переглянулися і подалися слідом. У дворі двері гаража виявилися відкритими і через них добре було видно вимиту й доглянуту машину. Давид с кислою міною почав її розглядати, ніби вагався, сідати за кермо чи ні.
— Ти ще нам повинен приплатити за користування гаражем і за охорону твого майна. Як це я промазала? — сказала Тетяна. — Мабуть, загоню тебе зараз назад у хату і примушу написати ще одну розписку в тім, що ти сплатиш оцей борг. Скільки, Гришо, ми йому пред’явимо? Гараж тягне ніяк не менше двохсот доларів на місяць, як у місті. Адже він опалюваний. І плата за цілодобову охорону, тобто у три зміни, — це ще тричі по стільки ж. Так, і перемножимо все це на кількість місяців. За рік вийде понад дев’ять тисяч доларів. А вона ж тут не один рік стояла.
Голос і інтонації у Тетяни були настільки переконливі, що навіть Грицько скоса поглянув, запідозривши, що вона цілком серйозно це говорить. А Давид покинув роздумувати й прожогом кинувся в салон «мерседеса», де крутонув ключ запалення. Машина загурчала і, набираючи швидкість, заднім ходом вискочила з двору. На вулиці втікач зупинився, відчувши себе у відносній безпеці, — не буде ж оця закутана у біле потвора палити з пістолета на виду у всіх. Він розхрабрився, вийшов з машини і повернувся до воріт з нахабною посмішкою на обличчі.
— Можете попрощатися зі спокійним життям, — захриплим від хвилювання й ненависті голосом сказав він. — Я вас замордую, зведу, спалю, знищу. Не пожалію ніяких грошей і напущу на вас всіх собак злочинницького світу, — сичав, як змій. — Ви пошкодуєте, що не виручили мене, коли я до вас по-хорошому прийшов.
— Бачиш, а казав, що в тебе грошей немає. Брехун, — дорікнула йому Тетяна.
— Мені потрібні гроші, це правда!
— Чим же ти оплачуватимеш роботу цілої бригади бандитів, котрі нас мордуватимуть?
— Продам машину! — вигукнув безбоязно Давид, потім скис і заспівав вже чуту тут пісню: — Купіть ви, вона ж у гарному стані.
— Ага, зрозуміло, значить ми купимо машину, а ти за наші гроші наймеш проти нас бандитів. Дотепно. До речі, — підійшла до нього впритул Тетяна, говорячи гучним розбірливим голосом, щоб її було далеко чути, — про «по-хорошому прийшов». Адже ти маєш розплатитися з тим відморозком, що купився на твої обіцянки, а тепер лежить колодою в багажнику, за його послуги. Інакше він тобі зробить все те, що ти нам обіцяєш. А грошей у тебе як не було, так і немає. Що робити? Гадаю, краще не виймай його звідти, нехай там задихнеться. Тобі за це нічого не буде. Адже це я зв’язала його й упхнула туди. Ти навіть міг не знати, що він у тебе там є, — Тетяна оглянулася довкола, побачила, що людей на вулиці ще немає, і знову підняла пістолет. — Я нещодавно була в автоаварії, де отримала сильну травму голови. Розумієш, на що я натякаю? Ага, саме на те, що за твій труп мені нічого не буде. Отож, давай топай назад у хату й у боргову розписку, про яку ми щойно домовилися, дописуй ще й плату за оцю мою слушну пораду.