— Я тебе щиро попереджала, — лунко засміялася Тетяна. — А ти заладив та й заладив про одруження. Тепер не хнич.
4
Давид, чи Дидик, як називала його остання коханка, в якої він був на утриманні, приїхав у Славгород зі своїм другом, який у критичних ситуаціях виконував різні ролі: візника, оборонника, напарника в аферах, сутенера у справах з жінками чи посібника у з’ясуванні стосунків з конкурентами, — на його машині. З цього виходить, що це був не звичайний друг, а друг зацікавлений, який мав зиск від свого приязного ставлення до наймача. Таких давидів у крем'язня було чимало — вони складали коло його клієнтів чи замовників. Узагальнюючи, можна сказати, що дружити — це була його професія, так він заробляв собі гроші на прожиття.
Давидове запрошення поїхати й забрати у колишнього зятя здуру подаровану йому машину сприйняв не як комерційну затію, а як житейське діло. У цьому й справді не було нічого протиприродного: дівчина розлучилася зі своїм чоловіком, то чого він має їздити на машині її брата? Тому просто домовилися про те, що Давид заплатить своєму другу за поїздку, враховуючи бензин, затрачений час, тощо. Ніякого прибутку, чиста дружня послуга.
На доволі пошарпаному «ланосі» друзі-подільники наблизилися до Славгорода приблизно опівночі.
— Зупини, — раптом сказав Давид, ледве вони з’їхали з магістральної траси. — Давай порадимося. Машину треба сховати в непомітному місці, щоб вона не кидалася в очі випадковим людям.
— А чого? — здивувався найманий водій, все ще не вбачаючи в задумі Давида ніякого криміналу.
— Невже ти гадаєш, що мені машину просто так візьмуть і віддадуть? Треба буде жорстко поговорити з мудрієм. А коли так, то для чого нам свідки?
— Та чого ж не віддадуть? Машина насправді-то твоя.
— По-перше, як ти знаєш, нещодавно я втратив гарну кормушку — втекла од мене одна зараза й грошики з собою прихопила.
— Твої? Невже в тебе були власні грошики? — насмішкувато перебив Дидика водій. — Нізащо не повірю!
— Не мої, але я мав право хоча б на частину, як її постійний супутник і помічник. А вона нічого мені не залишила. Як я знайду собі нову покровительку, втративши форму? Настав літній сезон, а в мене жодної достойної тряпчини, жодної модної пари туфель немає.
— Не треба було замишляти проти неї злодійство, — нагадав водій. — Жінки це за версту чують і полохаються. А тоді в них глузду не питай. Ага, так я зрозумів, що ми тут не кращим чином промалюємося. Так?
— Звичайно. Бо, по-друге, мені потрібні гроші, а не машина. І коли вже мій колишній родич їздив на ній чорт знає скільки, то нехай або викупляє її назовсім, або віддає, сплативши експлуатаційну оренду за всі роки. Отак і поставимо перед ним питання.
— Поставимо? — здивувався водій. — Я гадав, що почекаю тебе в машині, подрімаю, а потім, як ти отримаєш свої колеса, рушу собі назад прогулянковим темпом.
— Я сам не справлюся, — буркнув Давид. — Мені може знадобитися твоя допомога.
— Ми так не домовлялися. Вибивати з лохів гроші — це не те, що сидіти за кермом, погодься.
— Скільки ти хочеш?
— Порушення кримінального кодексу коштує грошей.
— Конкретніше! — гарячився Давид. — Нам ще топати ніжками кілометрів п’ять, а діло треба зробити затемна. Не тягни гуму!
— Двадцять відсотків, якщо ти продаси машину, або половину вартості оренди, якщо ти забереш машину й гроші до неї.
Давиду нічого не залишалося, як погодитися.
— Зараз праворуч з’являться розвалини покинутої тваринницької ферми, — почав він розробляти операцію. — Люди з неї дах знесли, дерев’яні частини позабирали на паливо, подекуди розібрали на цеглу стіни, але дещо з них ще залишилося. Довкола все давно заросло високими бур’янами, тому там нікого немає. Отож, там заховаємо машину.
Вимкнувши фари, вони покотили через пустир до залишків ферми. Дорогу їм освітлювали зорі й неповний місяць, що йшов у ріст. У їхньому слабкому й примарному сяйві великі мовчазні бур’яни здавалися завмерлими велетами, навіть вчувалося тихе верещання й зітхання, коли вони потрапляли під колеса автівки. Зрештою, то не були звукові химери — в траві справді щось жило: бігало, втікало від нашестя чи полювало, а відтак живилося чи конало. Інколи між тими живими звуками чулося хрустіння, і тоді робилося моторошно від думки, що то розсипаються чиїсь зотлілі кісточки.
Через розібраний дверний проріз вони загнали машину всередину великого приміщення, захаращеного камінням і чагарником з молодих дерев-самосійок, перевитих зеленою поросллю. Тут було ще темніше й зловісніше, ніж надворі, бо через проріхи в стелі сюди проникало не так вже й багато світла, до того ж у закритому від вітрів приміщенні стояла сирість і пахощі прілі. Виходити з салону не хотілося, не хотілося навіть глушити мотор, бо тоді б посилилося відчуття, що вони знаходяться в могилі, з якої їм вийти не вдасться.
— Як тут ще не придумали смітник зробити? — порушив містичну мару Дидик, зводячи їхні обопільні переживання до сприймань обивательських, банальних і побутових. Хоч у самого піджилки тряслись, але він мусив додавати сміливості своєму супутнику, від якого немало залежало в тій розмові, заради якої вони сюди приїхали.
— Всьому свій час, — хрипко відгукнувся той.
Людський голос наче розірвав непроникну завісу, яка відділяла цей моторошний острівок від навколишнього світу, і їхній страх притух. При тому що початкові плани зазнали корективів, рішення залишити тут машину видалося старанному водієві слушним.
— Ходімо звідси хутчіше, — запропонував він і вийняв з бардачка ручний ліхтарик.
— Ти що? — обурився Дидик. — Ховаємося по бур’янах, як вовки, а потім з ліхтариком підемо, щоб нас кожний ганчірник побачив?
Щодо Дидика, то одне можна сказати напевне: не дивлячись на щойно прийняту домовленість, віддавати своєму помічнику гроші, зароблені власною вигадкою і тваринним страхом, він однозначно не збирався. Не треба було цьому хлопцеві переоцінювати свою допомогу й заходжуватися ділити шкіру невбитого ведмедя.
Можна по-різному ставитися до соціалізму, можна гудити його чи жалкувати за ним, можна засуджувати його цінності чи продовжувати відстоювати їх, можна навіть бути байдужим до нього. Але те, що від нього, а відтак і від колишнього народного добра залишилися гидкі, порослі чагарниками руїни, — завжди, скрізь і за всіх обставин було страшенно на руку Дидику, і він дякував соціалізму за його смерть. До слова сказати, Дидик взагалі любив смерть, адже донині вона несла в собі втрати тільки для когось іншого, а для нього — здебільшого користь, певний прибуток. Знедавна він був просто закоханий у смерть, особливо, якщо вона траплялась в його найближчому оточенні. Той казковий стан спочатку супроводжувався буйними мріями, потім у порожній голові Дидика почали з’являтися думки, віднімаючи енергію від злачних частин тіла й знижуючи його жереб’ячі переваги, а далі виникли й перші, недолугі, зате нахабні плани. Не дивно, що Люля їх відчула й злякалася — він невідступно думав про те, що світ не пропаде без цієї красуні, зате в його, Дидикові, руки потраплять Люлині неабиякі пожитки. Ех, перенапружився він тоді, втратив таку курочку! Але цього разу вже не промаже. Нехай не візьме чужого, але й своє не віддасть: брехня, вичавить з Грицька дещо! Так він гадав до відвідин колишнього зятя.
Але справа повернулася найгіршим чином, так, що нічого добути не вдалося, ні копійки: ні машину він не продав, ні за оренду нічого не здобув. Якась непруха! Не можна ж вважати гараздом те, що йому подала милостиню ота пришелепувата каліка в білому савані. А своєму напарнику завтра треба заплатити, байдуже — нехай тільки за поїздку, все рівно це гроші, яких немає. З чого? А ще як заманеться йому запросити більше, мовляв, ти все-таки за моїм сприянням домовився про продажу машини, то візьми й віддай п’яту частину отриманої вартості? За що? За те що він упіймав тут облизня? Адже домовитися з тією милою жінкою з пістолетом, яка погодилася купити Грицькові «мерседеса», можна було й без цього дармоїда.
Хтозна, як би зараз повівся злодійський Дидик, якби йому не допомогли, засунувши зв’язаного громилу в багажник. Тому, повертаючись до зруйнованої ферми тепер уже на своїй машині, Дидик знав, що робитиме, хоч і пам’ятав напутні слова Тетяни про те, що не треба чинити глупства. Але в його курячих мозках це викликало зворотну дію. Вся неприємна ситуація, що виникла через їхній невдалий наїзд на Грицька, здавалася йому не стільки повчальною, скільки сприятливою, навіть попередження, сказані Тетяною наостанок, прозвучали як провокація саме до тієї дії, яка задумувалася ним спочатку.