Хлопець прикинув усі можливі плюси й мінуси такої оборудки, подумав, що знаменита акторка вже не довго триматиме при собі шанувальника і вирішив поки що поставили на Карину, а там, як Бог дасть. Він навіть не припускав, що ця ловка штучка здумала за його рахунок пристроїти свого брата. Просто він їй повірив.
— Шкода жінку, вона була доброю до мене, — зітхнув молодик на Каринину пропозицію. — Де і кого вона знайде, щоб мене замінити? Ти про це подбала?
— А тут і дбати нічого, — мугикнула Карина. — Я заради тебе рідного брата не пошкодую. Познайом їх, і можеш звалювати від неї.
Так Давид пішов «у велике життя», а молодик, який поступився йому своїм місцем, надалі залишився і без Карининої підтримки, і без «роботи». Зрозумівши, що у світі людей з заниженою соціальною відповідальністю не цінуються щирі почуття, він зник з Карининого горизонту назавжди. Щодо Давида, то Карина не переставала ним опікуватися, і час од часу знаходила йому то молодшу жінку, то заможнішу. Особливо вона старалася останніми роками, коли за віком уже не могла розраховувати на довготривалі стосунки з прихильником і мусила тинятися по готелях, пляжах і працювати «дівчиною за викликом».
Якось вона поверталася з літнього відпочинку, як завжди, поєднаного з роботою, у Москву, щоб там продовжити постійні стосунки з одним перспективним знайомим. Ці стосунки зав’язалися ще ранньої весни, коли притягальний чоловік мав відрядження до Києва, а потім з більшою чи меншою регулярністю підтримувалися до літа. Влітку він запросив Карину поїхати з ним на морський пляж, а там зробив їй пропозицію перейти на його утримання. І ось вона їхала подивитися, які умови для постійного проживання він їй забезпечить. В купе Карині трапилася молода дівчина, яка мріяла про столичне театральне училище. Наївні мрійниці — це ласий шматочок навіть для безталанного бейкала, у Карини ж і зовсім слинки покотилися. Ретельніше розпитування виявило, що дівиця везе з собою чимало грошей. Довелося найгрубішим чином грабувати її, забирати гроші разом з усім гамузом, бо вирішальний момент настав майже перед самою Москвою, і робити довгі ноги.
Справді, у юної ґави гаманець був добряче набитий банкнотами високого достоїнства, а головне — Карина взяла в неї абсолютно чисті, новенькі документи, які могли б їй знадобитися для дрібних шахрайств з банками. В крайньому разі їх можна було вигідно продати.
Звідки Карина могла знати, що не мине й року, як вона зустрінеться з цією цяцею знову, але та буде при такому повному шоколаді, що навіть не впізнає свою попутницю, яка її нещодавно до нитки обчистила?
Давиду несподівано подзвонила Карина. Здається, тоді теж був початок літа — вологого й прохолодного, як властиво північним широтам. Так вона розповідала… І чого йому згадуються сестрині байки? Невже того, що нова Грицькова дружина виявилася такою ж розбитною і жвавою, як його недавня подруга? Ех, як гарно йому жилося під її крильцем! Недарма кажуть, що жадібність фраєра згубила. Невже це нею навіяні оці спогади? І на душу лягло якесь незвичне зворушення… Чим воно викликане? Та вже ж не тим, що найнятий ним водій цієї ночі здуру згорів у своїй машині! Ні, от каліка — то погоджується зробити людині товариську послугу, то починає жадібнічати й невчасно торгуватися, то під макогона підставляється… Що йому залишалося, як не довершити зроблене Тетяною й не позбутися костолома, який збирався вимагати з нього гроші.
Він діяв обережно — свідків не було і слідів залишитися не повинно. А Грицько і Тетяна мовчатимуть, бо самі побили нещасного по потилиці й запроторили зв’язаним в багажник, до того ж вони збираються купити оцю машину майже задарма. Нащо їм розголос і всілякі неприємності? Та вони можуть і не здогадатися, що то згорів їхній нічний гість! Хіба що Тетяна, бо бовкнула наостанок таке, що в кінці кінців виявилося фатальним для загиблого. Ага, і не забудь оту купу м’язів з багажника вийняти, а то справді помре там, — сказала вона…
Годі, годі про це!
Коротше, діло було так: зателефонувала йому Карина й наказала все кидати і їхати до неї в Москву.
— Що сталося, чому така поспішність?
— Про все дізнаєшся на місці, — відповіла Карина.
В Москві вона розповіла про свою попутницю Люлю, про її пограбування і отриману в результаті цього здобич у вигляді грошей і годних для афер документів.
— Це було майже рік тому назад, — говорила Карина. — А на днях ми з моїм покровителем були в театрі на урядовому концерті. Зваж! Але нам дісталися місця десь у двадцятому ряду, а кого я там побачила в перших рядах?
— Неважко здогадатися, — буркнув Давид.
— Важко, бо там сидів сам Жорж Фінтіктіков!
— А хто це?
— Ех, темнота безпросвітна, — скуйовдила йому чуба Карина. — Та це ж всесвітньо відомий адвокат. За радянських часів він на декількох процесах захищав дисидентів, потім впав у немилість і певний час відсиджувався десь на периферії. З настанням перебудови емігрував. Нещодавно, однак, повернувся на Батьківщину, і тепер під його керівництвом молоді козлики готують матеріали для захисту Осмоловського. Усікаєш?
— Ні.
— Поряд з ним сиділа обкрадена мною Люля в діамантах і неймовірному наряді, і він з неї очей не спускав і пилинки здував. Ось так!
— Нехай. А для чого ти мене викликала?
— Як для чого? Я про все дізналася. Він не одружений, не має ні дружини, ні дітей. Це по-перше. Далі. В нього є тьма грошей, квартира на Тверській і розкішна вілла на Рубльовці. Не з останніх же копійок він усе це придбав! Це два. Нарешті третє — він старий і небезпечно хворий, а ця зараза доглядає його чи просто живе з ним. Коротше, втерлася в довіру, і є підозра, що при нагоді прихапає його добро в свої руки. Як ти гадаєш, їй потрібна опора у вигляді молодого, енергійного, приємного чоловіка?
— Це ти мене маєш на увазі? — підняв брови Давид, і Карина кивнула. — Як я з нею познайомлюся?
— Не хвилюйся, мій ненаглядний все влаштує, і тебе відрекомендують їй честь по честі. Ти тільки не підкачай!
Таким є жорстокий наш світ — солодкі фантазії збуваються рідко. Не збулися й ті Каринині мрії, які невідкладно поділив і Давид. Бо скоро, справді, Жорж Аполлонович зліг у постіль і більше не піднявся. Вік його був таким похилим, що бевкати щось про злочин з боку доглядальниці Люлі було смішно. Тим більше що доволі обґрунтовано припускалося — ще задовго до хвороби він все своє майно заповів… саме їй.
Дидик вперше зупинився вже під Києвом. Не соромлячись проїжджаючих машин і тих, хто в них знаходився, він влаштувався справляти малу нужду прямо біля відкритих дверей, повернувшись до машини, щоб не залишати її без нагляду. При цьому на нього пахнуло розігрітим зволоженим ґрунтом. Той дух був лоскотливо змішаним з пахощами трави й нехитрих придорожніх квітів. Змахнувши з холош пил і краплі рідини, які рикошетом відскочили від землі, Дидик зітхнув з глибоким полегшенням, пару разів присів, потім розвів руки й розім’яв кулаки. Після цього з милуванням оглядав околиці, доки не відчув, що у нього завурчало в череві, тоді він швидко скочив у машину й знову поїхав. Не їсти понад добу, то буркотітиме, — подумав він, хоч самого голоду так і не відчув.
Спогади повернулися. Тепер йому згадалося, якою він уперше побачив Люлю — змарнілою, розгубленою, майже безпомічною, якщо таке визначення взагалі можна застосувати до самостійної й вигадливої особи — але все на світі проникнуте відносністю. Видно, без страху й ризику ніяке добро людині не посилається, навіть по законному заповіту. І за Люлею тепер полювали різні шукачі пригод чи відверті кримінальники, що, до речі, ще раз свідчило на користь припущення про отриману спадщину. Вона не залишилася мешкати в квартирі Жоржа Аполлоновича, не відвідувала його віллу за Москвою, взагалі нічим з його майна не користувалася. Оселилася в готелі, мало виходила на люди.
Тепер познайомитися з нею по надійній рекомендації було не складно, і Давид цим скористався. Остаточно дівчина йому повірила, коли він запропонував їй все покинути й поїхати в Київ. Там вони провели декілька чудових років, упродовж яких Давид не знав ніяких клопотів — це було суцільне свято на тлі музеїв, театрів, подорожей по всьому світі. Навіть його баламутна сестра Карина не коцькала йому мізки, бо спромоглася влаштуватися на старість — вийти заміж за якогось наївного сільського роботягу. Але нехай би була щаслива, а інше — дрібниці. І Давид у кращих грузинських традиціях попіклувався, щоб вона відчула його плече і більш-менш ні в чому не мала потреби Ї подарував її чоловіку батьківську автівку, оцього майже нового «мерса».