— Розумію, — посміхнулася дівчина. — Республіканське видання, це так почесно і цікаво!
— Дякую, — щиро промовила Тетяна.
Вона взяла з рук кіоскерки газети, дбайливо наповнила ними свою валізу, потримала її у витягнутій руці навісу, пересвідчуючись чи вона достатньо важка і, переконавшись, що вага якраз їй підійде, вийшла з-під козирка.
З неба ще накрапувало, але вже можна було обійтися без парасольки. Не дивлячись, що срібний гребінець дощу прочесав простір від хмар до землі всього лише за чверть години, повітря зробилося чистим і запашним.
В невловимо коротку мить, що трапилася біля кіоску, Тетяна виважила і прийняла якесь одній їй відоме рішення. Безперечно, воно визрівало в ній ще до цього, причому довго й напружено, а з’явилося зненацька і в надто неочікуваному місці. Разом з ним прийшло полегшення, розлившись по обличчю виразом безтурботного споглядання. Вже не дбаючи більше про завтрашні клопоти — все має вийти, вона досить тонко розрахувала засоби впливу на психіку колишнього Грицькового свояка, — дівчина крокувала вниз проспектом імені Карла Маркса, поглядаючи по боках і відмічаючи зміни, що розгорталися на її очах — місто всерйоз готувалося до чемпіонату Європи по футболу 2012 року. Щоправда, з гіркістю зазначила Тетяна, в усьому цьому будівничому розгардіяші переважав комерційний, а не державний розрахунок — бажання вхопити прибуток зразу й великим шматком, а далі хоч вовк траву не їж. Бо у монстрах, що зводилися, складно було помітити єдиний стиль і наміри щодо їх використання у більш далекому майбутньому.
Неквапом Тетяна дійшла до центрального телеграфу і там замовила розмову з Києвом, подавши телефоністці записаний на клаптику номер потрібного їй абонента. Чекати довелося не довго — Давид, на подивування, виявився вдома. Ну звісно — в нього ж грошей немає на гульбу.
— Це я, — багатозначним тоном проказала вона, коли Давид підняв слухавку. Його замішання й німота сподобалися їй, саме цього вона й добивалася. А коли закріпила в його мізках потрібне їй враження, додала: — Тетяна. У мене трапилися невеликі зміни і…
— Як? — розгубився ще не оговтаний від перших її слів Давид. — Ти ж обіцяла приїхати, щоб купити машину!
— Звичайно, — заспокоїла його співрозмовниця. — Тільки я приїду не поїздом. Дзвоню для того, щоб ти не хвилювався, а ще щоб перенести нашу зустріч на інший час. Місце нехай залишається тим самим.
— Який іще інший час? Ти й так пізно приїжджаєш, а нам треба встигнути до кінця робочого дня. У нас нотаріуси працюють до шести.
— Встигнемо.
— Раптом треба буде щось переробляти, чимсь наш договір доповнювати, щось передруковувати? Нервуйся потім.
— Все буде гаразд. Ти не дослухав, я пропоную перенести зустріч на дві години раніше, ніж ми домовлялися. То як, підходить?
— А, раніше, — в трубці почулося, що чоловік з полегшенням зітхнув. — Підходить, раз так треба.
Київ зустрів Тетяну ласкаво. Промені вранішнього сонця ледве торкалися її шкіри, і вона, здавалося, саме їм весь час непомітно посміхалася. З тим блаженним настроєм, зійшовши з поїзда, відразу зайшла у відділ транспортної міліції, розташований на вокзалі.
7
За відвідувачкою зачинилися двері, і полковник Андріїв Зіновій Іванович, начальник транспортного відділу міліції, ще раз задоволено стукнув долонею по столу, як те роблять люди, вдало підготувавшись до останнього етапу відповідальної роботи. Ось так, мовляв, діло — в шляпі. Затим натиснув на кнопку прямого зв’язку з черговим по відділу.
— Знайди мені когось із патруля! — наказав бадьорим голосом. — Хто там у нас сьогодні за старшого?
— Лейтенанти Петро Сирицький і Дмитро Левчук. Кого з них?
— Давай Левчука.
Переляканий лейтенант Левчук з’явився за чверть години, він прискорено дихав, що не могло не сподобатися пану полковнику — спішив, значить, поважає начальство.
— У тебе є шанс затримати підозрюваного в скоєнні вбивства, — відкидаючи офіційний тон, сказав Зіновій Іванович. — Щоправда, сам злочин стався не по нашій лінії, але й це зарахується нам в актив. Останнім часом твої особисті показники пішли вниз, знаєш про це?
— Знаю, — похилив голову лейтенант Левчук.
— Візьми двох сержантів і відправляйся на привокзальну площу.
Далі пан полковник дав чіткі інструкції щодо вибраної диспозиції, об’єкту спостереження, часу початку операції і тих, за ким треба спостерігати і кого треба затримати.
— Тільки не переплутай: спостерігаєте за дівчиною, а щойно до неї наблизиться чоловік, який забиратиме валізу, відразу берете його під білі ручки. Дійте рішуче, намагайтеся провести затримання притьмом, поки чоловік не чекає на це і не готовий до опору. Ясно?
— Так точно!
— Дій.
Дівчину, яка крутилася біля стенду «Їх розшукує міліція», схожу на описану паном полковником, лейтенант Левчук помітив зразу. Ось вона поглянула на годинника, поправила зачіску і знову обома руками взялася за ручку валізи, тримаючи її перед собою. За звичкою вона час од часу постукувала по ній коліньми. На п’ятачку діаметром метри в три поблизу неї нікого не було, і не дивно — тепер так багато розшукується злочинців, що пересічні громадяни втратили до цієї інформації цікавість. Он біля стенду «Допоможіть знайти дітей» постійно товчуться люди, чоловіки три-чотири щонайменше, а тут ні. Це добре, ніщо не закриватиме перспективу.
— Он, он той мужик, котрий убивця! — гучно прошипів один з сержантів, шарпаючи лейтенанта за рукав. — Он він від трамвайної зупинки до неї підбирається.
— Тихо!
Чоловік, з яким дівчина повинна була зустрітися чи передати йому валізу, справді поводився дивно, він ніби спостерігав за нею, намагався упевнитись, що це та сама дівчина, котра йому потрібна. Чому все відбувається не так, як має бути? Полковник казав, що суб’єкт їхньої цікавості добре знає дівчину і зустріч з нею обіцяє йому приємні наслідки. А тут з його боку проявлялася якась підозра чи невпевненість.
Лейтенант перевів погляд на дівчину. Вона так само стояла обличчям до стенду, вчепившись у валізу обома руками, але тепер тримала її ззаду. Проте… Вона якось дивно підняла плечі. Ага, шкірою відчула, що чоловік знаходиться десь неподалік. Точно, вона знає, що він розглядає її! Чого тоді тягне й не повертається до площі обличчям, щоб він її скоріше впізнав? Невже боїться цієї зустрічі? Чого тоді погоджувалася на неї? Цього полковник не сказав. Гаразд. Е, ні, голубка вимотує нерви з мужика. Гляньте, як раптом змінилась її поза: вона відставила одну ніжку вбік, валізу переклала в ліву руку, а правою почала щось діставати з кишені. О, гребінець. Дівчина підійшла до того місця, де вона краще відбивалася в склі стенду, подивилася туди як у люстро, почала поправляти зачіску. Демонструє безтурботність, показує, що їй байдуже і всю увагу зосередила на своїй зовнішності. Навмисне зайняла нестійку позу, з якої незручно пускатися в біг, зате легко можна втратити рівновагу й упасти. Та вона провокує чоловіка на напад! Переконливо у неї виходить, гарно. От аферистка!
Тим часом чоловік трохи освоївся чи заспокоївся, він скинув з себе напругу і тепер просто виважував, що робити далі. Так, значить, він її впізнав і зараз ітиме на контакт. А чого оглядається? Чоловік, справді, почав роздивлятися навсібіч. Може, він прийшов не сам? Так дівчина запевняла, що він нізащо не приведе з собою ще когось, — це не в його інтересах. Мало-помалу лейтенант зрозумів, що чоловік готує шляхи відходу після призначеної зустрічі. Чого це?
Нарешті чоловік теж поглянув на годинника і пішов уперед. Тільки що це? Рушивши скорим кроком, чоловік почав набирати темп.
— Увага! — скомандував лейтенант, відчувши, що той, за ким вони спостерігали, придумав щось несподіване.
А чоловік тим часом перейшов на біг. Він вже мчав як олімпійський чемпіон, описуючи дугу й заходячи до дівчини збоку. Все зрозуміло, йому потрібен простір, щоб не втрачати швидкість, бо спинятися біля дівчини він не збирається.
— Вперед! — скомандував лейтенант і першим побіг до стенду з фотографіями злочинців.