Тим часом чоловік, за яким вони пильнували, притьмом вихопив валізу з рук дівчини й побіг далі, описуючи дугу. Відстань між групою затримки й втікачем складала не більше десятка метрів, але той давив стометрівку, як Борзов у розквіті своїх літ. Лейтенант зрозумів, що змагання з бігу програє і задув у міліцейський свисток.
— Стій! — закричав він. — Стрілятиму!!
І втікач припустив ще дужче, бо зліва попереду себе побачив трамвай, який ішов на зупинку, розташовану біля вокзалу. Хтозна, що вирішив зробити втікач: чи скочити на той трамвай, чи перебігти перед ним колію, щоб відрізати від себе хвіст хоч на декілька миттєвостей. В будь-якому разі цей маневр збивав темп переслідувачів і давав чоловіку з украденою валізою перевагу.
Лейтенант продовжував дути в свисток.
— Тримай злодія! — закричав він, бачачи, що без допомоги оточуючих завдання полковника не виконає.
Звук міліцейського свистка зробив свою справу, і на події, що розгорталися в саму заюрмлену пору дня, люди звернули увагу. Ось навперейми втікачу кинувся хлопець з розставленими руками, наче він грав у «сліпого Панаса» — з зав’язаними очима ловив товаришів по грі. Та не встиг несподіваний помічник наблизитися до втікача, як той сахнувся од нього вбік, спотикнувся об бордюр між проїзною частиною й тротуаром, від чого різко поточився, нагнувши голову вперед. І тут інерція зробила своє діло Ї кинула його прямо під колеса трамвая, який у цю мить виходив з повороту і тільки збирався гальмувати перед зупинкою. Це сталося так стрімко й неочікувано, що оточуючі навіть ахнути не встигли. Дзвінок трамвая пролунав уже після події, коли навкруги запанувала невластива тлуму тиша. Винуватець переполоху залишився десь під колесами, а на виду очевидцям різала очі широка смужка крові, безпомильно свідчачи про його смерть.
Про валізу, яка, очевидно, й була об'єктом крадіжки, згадали не зразу. А вона, відкинута далеко від колії, загубилася в серед рослин на квітниковій клумбі. Користуючись сум’яттям, що запанувало навкруги, її тихо підібрали хлопчаки, про яких важко сказати щось певне: чи були вони бродяжками, чи просто неслухами, які не сиділи вдома ні за які пряники.
Дівчини, у якої чоловік вирвав з рук валізу, ніхто більше не бачив, видно, з переляку вона забігла так, що й собака слід не взяв би. Зрештою, її ніхто й не збирався шукати через нещасний випадок зі злочинцем. Та про неї просто забули!
Розділ 7
1
Грицько вийшов з машини, здолав три сходинки, що вели у двір до Огнєвих, і відчинив хвіртку. Тетяна чекати не стала — й собі подалася слідом. Після повернення з Києва вона не відставала від чоловіка ні на крок, якщо не враховувати, звичайно, його роботи, наче була зв’язана з ним однією мотузкою.
Борис Павлович, який їх сюди привіз на своїх стареньких «Жигулях», спочатку хотів залишитися в машині й почекати, поки вони там домовляться з травницею про свої справи, а коли забачив, як ті люди, як він зрозумів з розповідей — біжинці, гарно влаштувалися в покинутому будинку, не стримав цікавості і також пішов у двір.
Грицько ввійшов у хату без стукоту, як свій, відкинувши важкі портьєри, що поверх москітної сітки прикривали вхід у веранду, яка завдяки розміру влітку служила також кухнею і їдальнею. Любов Петрівна якраз готувала сніданок.
— Проходьте, — запросила гостей. — Ви знову потрапили на мій вихідний.
— Я навмисне так підбирав день, — зізнався Грицько. — Пробачте. Але хочу, щоб ви не квапились, оглядаючи мою дружину.
— А де вона? — запитала хазяйка. — Чого не заходить?
— На вулиці залишилася, — буркнув Грицько. — Зараз.
Він виглянув надвір і побачив, що Тетяна з Борисом Павловичем влаштувалися на ослоні в холодку. Вони з цікавістю оглядали садибу й обговорювали бачене. Грицько мовчки махнув Тетяні рукою, щоб вона зайшла в хату. Та ніяково переступила поріг, і було незрозуміло, чи вона соромиться, хоч останнім часом довела, що є доволі розбитною, чи не дуже вірить у здібності цієї жінки, і тільки на догоду чоловікові за його увагу до неї вирішила приїхати сюди. А може, просто по-жіночому ніяковіє від своїх червоних попруг, що облямували обличчя.
Любов Петрівна на мить відірвалася від приготування їжі й пильно подивилася на хвору, яку їй послано було лікувати. Потім прискорила рухи, заметушилася, вправно прибираючи зі столу лушпиння з овочів і використане кухонне начиння.
— Будь ласка, посидьте у дворі, — раптом запропонувала вона. — Зараз я закінчу, нагодую чоловіка і вийду до вас.
— Ми поки що прогуляємося до берега, — попередив Грицько.
Утрьох приїжджі вийшли з двору й попрямували в бік Дніпра. Борис Павлович оком дбайливого господаря оглядав покинуті садиби й зітхав, похитуючи головою.
— Такі городи пропадають, ось біля цієї хати соток двадцять буде, — бідкався він. — І полив пристосувати недовго. Чого ж люди з’їхали звідси?
— Звісно, чого, бо роботи тут немає, — сказав Грицько.
— Так продали б, передали в інші руки! Хіба можна землю без догляду залишати? Це непрощенний гріх, однаково, що малу дитину покинути напризволяще. Ой, — застогнав він, — душенька моя не витримує такої розрухи. Хто оце все робить, хто нищить нас?
— Щось ця жінка дуже молода як для бабки, — зазначила між тим Тетяна, скосивши погляд на Бориса Павловича, і було видно, що вона навмисне перевела розмову на інше, щоб оцей славний чоловік не побивався. — Може, повернемося? Там у тітки-травниці можна на патіо посидіти. А то ще нас тут собаки порвуть.
— У нас патіо називають господарчими двориками, — поправив дружину Грицько. — І пускати туди чужих не заведено.
Борис Павлович зрозумів тактовність і чуйність Тетяни. Він спочатку примовк, а потім запропонував:
— Ви, справді, повертайтеся назад, щоб тітка на вас не чекала. А я ще поброджу тут, — він з удячністю глянув на Тетяну: — Ти не хвилюйся, це добре, що вона молоденька. Значить, грамотна, не втомлена од життя, енергійна.
Раптом закувала зозуля — он вона пролетіла низько над землею. Борис Павлович зупинився, підняв голову й провів її поглядом. Всі його рухи були такими природними і звичайними, що, не знаючи чому, Тетяна перейнялася симпатією до нього — зрештою, може, якраз тому, що він у всьому був живим і щирим, а не лукавим чоловіком, яких тепер розвелося багато. Ось вболіває за землею, розуміючи, звичайно, що ті втікачі від безробіття покинули не просто клаптик суші, а оголили частину Батьківщини, ніби втекли з чергування на її кордонах.
Тетяна озирнулася в бік Дніпра, куди вони збиралися піти, а не пішли. Вздовж вулиці, аж вниз до берега з обох боків тяглися живоплоти, тільки зрідка де доглянуті, а то здебільшого перетворені на суцільні зелені стіни. Деінде за ними в глибині стояли незруйновані хати — з-за дерев виглядали верхівки дахів. Поза городами тієї шеренги будівель, де стояла хата Огнєвих, прямо від колишнього причалу, також тепер покинутого, вилася доріжка, а від неї були протоптані стежки у жилі двори. На протилежному боці вулиці за городами виднівся схил у невеличкий видолинок, де, очевидно, протікає мілка притока Дніпра. Той схил весь поріс густим підліском, хоч ще вгадувалося, що колись тут був луг і пасовисько для домашньої худоби.
Грицько спостерігав за дружиною, не заважаючи їй відпочивати від важких вражень, яких останнім часом чомусь не меншало. Вона тільки вчора ввечері повернулася з поїздки і не встигла нічого йому розповісти, а він не хотів розпитувати — бачив, що у неї не кращий для того настрій.
Вчора й позавчора тут ішли рясні дощі, а цей день обіцяв бути сонячним і спекотним, благо, що від води повівав свіжий вітерець. Земля залишалася ще вологою, тому стежки, по яких вони ходили, здавалися прибраними й виметеними.
— Як ти, не втомилася? — порушив мовчання Грицько, коли вони з Тетяною залишилися вдвох.
— Взагалі чи саме зараз? — засміялася дівчина.
— Ти мовчиш, а я не знаю, що й думати, — буркнув Грицько. — У нас же були якісь плани. Ти, здається, збиралася купувати машину, потім ми хотіли їхати на море. То як тепер, щось міняється чи ні?
— Все у нас, Гришо, чудово, — з цими словами Тетяна взяла його за руку. — Плани наші ніщо не порушить. Я ось поговорю з твоєю цілителькою, а потім найближчими днями ми поїдемо й купимо нову машину — я заходила в банк і домовилася про кредит. Та трохи заощаджень у мене є. Зрештою, можна мою хату продати. На якусь «шевролє», гадаю, вистачить.